Олена розвішувала білизну на балконі, як раптом в кишені задзвенів її телефон. Вона відставила тазик і взяла слухавку. Дзвонила її подруга Світлана. – Оленко, привіт, – якось сумно сказала Світлана. – Я до тебе не просто так дзвоню… Хочу запросити тебе на новосілля. – Ой, Світланко, так це ж чудово! – ахнула Олена. – Ти квартиру нову купила?! Вітаю! – Ох, Олено… – сумно сказала Світлана. – Ти б знала, що сталося. Нещасна я. Вижив мене зятьок з власної хати, Оленко! Олена так і застигла від здивування

Олена з подругою Світланою зустрілися побалакати, й випити кави.

Давно вони не спілкувалися, усе справи, робота.

Світлана завжди була з себе така трохи поважна, горда.

Спочатку вона детально розповіла Олені де і як відпочивала.

Потім похвалилася, які вистави вона ходила.

– Це так захопливо, Олено! Емоції через край, ти навіть не уявляєш!

Остання фраза трохи зачепила Олену. Видно Світлана думає, що тільки вона одна така культурна.

Олена спробувала вставити свої п’ять копійок і розповісти, як вони з чоловіком були на концерті, але потім вирішила, що не варто. Нехай подруга висловиться.

Тим більше, що Світлана говорила майже без зупинки, монологами.

– А ви хоч із чоловіком ходите кудись? Ну і даремно! Це так захоплює!

Потім Світлана перейшла на тему роботи. Її там багато що не влаштовувало, але тримало те, що колектив чоловічий.

З одним колегою у неї роман, правда той одружений, але на нього у Світлани планів немає, це просто так, для тонусу й здоров’я.

Але є й неодружені колеги. Світлана особисте життя давно влаштувати намагається, але поки що не виходить.

Нещодавно до неї один почав залицятися, Світлана від нього в захваті. Ні, про колегу, ні про залицяльника ніхто не в курсі, звісно.

Але варто було Олені запитати, як там її донька, і чи не збирається вона Світлану бабусею зробити, як подругу понесло!

– Ти й не уявляєш! – раптом почала Світлана. – Якби я знала, то може Тетяну свою й відмовила б! Хоча навряд-чи… Їй якщо щось на думку спаде, так марно говорити…

Хоч сварися, хоч доводь, все одно по своєму зробить!

Ну а тут хлопець, як хлопець. Здалося непоганий навіть. Мені він сподобався. Скромний, з усіма моїми зауваженнями погоджується.

Тетянка сказала Дмитро училище закінчив, на роботі його цінують.

Та ти ж сама на їхньому весіллі гуляла, бачила його, Дмитра Тетяни. Ну такий симпатичний, високий, ввічливий.

А як жити стали разом – ну я тобі скажу, ох і зятька Бог послав!

Світлана аж на обличчі змінилася при цих словах.

– Оленко, зять мене дуже дратує, нічого з собою вдіяти не можу, – продовжила обурюватися Світлана. – Ну він зовсім у нашу сім’ю не вписався, я зі своєї Тетянки дивуюся просто.

А Таня пурхає, така задоволена:

– Матусю, ти так смачно все приготувала, можна я Дмитрику ще покладу?

Ти ж знаєш, Олено, я добре готую. Але цей її Дмитрик, він уявляєш, такий виявився, що слів немає!

Мене ніяк не називає, це нормально? Мамою я б і не хотіла, щоб він мене називав, ну яка я йому мати?

Але ж він і на ім’я по батькові мене не називає!

Прийде, добрий вечір пробурмоче щось там, і все.

Або покличе:

– У вас телефон дзвонить!

Ти уявляєш, Олено, ну що це таке! І їсть постійно. Ми з Тетянкою приготуємо, а він прийде і все з’їсть. І ще так причмокує неприємно, не передати просто!

І примовляє все:

– Як же ж смачно, дякую, ой як смачно.

Чути це вже не можу! А потім на диван завалиться, пан який, бачте втомився він.

А Тетянка навколо нього крутиться – Дмитрику, Дмитрику.

Не знаю, яке він там училище закінчив, але насправді виявилося, що Дмитро всього лише ремонтом машин і ще чимось там займається.

Заробляє він справді добре, Тетяна каже для неї старається.

Втомився він, бачте, колеса тягати! Так вчитися треба було як слід! Мало того що він із села ще й!

А тепер пізно говорити, ось такий зятьок мені дістався, не думала, що так буде…

Олена кивала Світлані і дуже їй співчувала. А сама паралельно подумала:

– Світлана і з чоловіком щось своїм розлучилася, тому, що вічно ним була незадоволена, хоча Володя її крутився, як міг. Світлана правильна, у неї все по поличках, вони ж з нею ще з інституту дружать.

І Світлана завжди хорошого хоче, хоче, щоб все було правильно.

От тільки довго ніхто не витримує… Чоловік її Володя давно втік.

Донька Тетяна Світлану завжди неуважно слухала, і все по своєму робила.

А зятя цього Дмитра, схоже що Світлані не здолати!

В Олени зять Андрійко теж із села. Так вона про нього Світлані тепер навіть і розповідати не хоче.

Щоб резюме від неї неприємне не почути. Зять її то Олена Сергіївна, то “мама” називає. То й що?

Олена його любить, видно ж, що він дуже добрий. Марійка його додому привела знайомитись, так він зовсім хлопчик був.

Мати його в селі живе, літня вже, старшому братові його під сорок. А Андрію тоді років двадцять було.

Вивчили зятя, технікум закінчив, зараз на заводі працює.

Двоє онуків вже в Олени – Іванко й Артемчик. Олена за Андрія навіть перед дочкою, перед своєю Марійкою, заступалася.

Бач, їй мама з татом освіту дали, то вона почала перед чоловіком викаблучуватися.

Старт різний був, мати одна і Андрія і брата його виховувала. Натомість Андрій їхню допомогу та підтримку прийняв із вдячністю.

А тепер виріс, усьому навчився, подорослішав, справжній голова сім’ї.

Тільки щось, як Андрій уже тут як тут:

– Мамо, давай поможу!

А якщо йому її їжа до смаку, то Олена цьому тільки рада…

…Пройшло кілька років. Олена розвішувала білизну на балконі, як раптом в кишені задзвенів її телефон.

Вона відставила тазик і взяла слухавку. Дзвонила Світлана.

– Оленко, привіт, – якось сумно сказала подруга. – Я до тебе не просто так дзвоню… Хочу запросити тебе на новосілля.

– Ой, Світланко, так це ж чудово! – ахнула Олена. – Ти квартиру нову купила?! Вітаю!

– Ох, Олено… – сумно сказала Світлана. – Ти б знала, що сталося. Нещасна я. Вижив мене зятьок з власної хати, Оленко!

Олена так і застигла від здивування.

– Говорила я тобі, не пощастило мені із зятем! – продовжила Світлана. – Ось у тебе мир і порозуміння. А цей… Купив квартиру в сусідньому будинку. Маленьку двокімнатну. І каже мені:

– Світлано Аркадіївно, вам з нами важко, ми з Тетяною й сином переїжджаємо, не хочемо вам заважати з маленькою дитиною.

І такий вигляд у нього був, що я, звісно, їм запропонувала в нашій квартирі залишитися, а сама в ту, маленьку поїхала.

Хоч меблі нові купити здогадався, і на тому спасибі!

Та ще дякую, що навчився моє ім’я по-батькові за стільки років вимовляти: Світлано Аркадіївно, каже!

І Олена раптом зрозуміла, як їй шкода Світлану. Світлану, з якою вони були колись молодими, безрозсудними і таки щасливими.

Світлану, яка так і не навчилася любити. Яка незадоволена всім, чим має і може бути задоволена…

Навіть тим, що хотіла б мати…