Марина накрила на стіл і сіла чекати чоловіка з роботи. Вона дуже переживала, бо хотіла розповісти Михайлу важливу новину… – Що ж він скаже? – думала вона, поглядаючи на годинник. Нарешті почувся звук ключа в замку й на кухню зайшов Михайло. – Ой, а що за свято таке?! – запитав він з порога. – Я і їсти не дуже хочу… Марина ображено глянула на чоловіка. – Дитина у нас буде! – раптом сказала вона. Михайло застиг від несподіванки. – Я не знаю, що робити, – пробурмотів він і пішов у свою кімнату. Марина не знала, що й думати

– Я закохалася в нашого нового колегу Михайла! – сказала по секрету колезі Марина. – Він такий класний, прямо чоловік моєї мрії!

– У тебе немає шансів, так що раджу заспокоїтись і переключити увагу на інших, – не особливо підтримувала її прагнення Світлана.

– Ти вважаєш мене настільки не привабливою, що я не сподобаюся чоловікові старшому за мене на вісім років?! – засмучувалася дівчина, яка нещодавно прийшла працювати на перспективну фірму після закінчення інституту.

– Все нормально у тебе з зовнішністю, – відповіла приятелька. – Просто Мишко особливий випадок, у нього дружини нещодавно не стало, то він ні на кого не дивиться і постійно в роботі шукає заспокоєння. Це мені розповіли по секрету, бо всі незаміжні дівчата фірми одразу на нього націлилися.

Це докорінно змінювало справу, оскільки тішити своє самолюбство на біді іншої людини Марина не була готова, хоча Михайло справді їй дуже подобався.

Вона підтримувала з ним дружнє спілкування і залишалася осторонь протягом року, наголошуючи на посиленні почуттів.

А потім вони разом із Мишком опинилися на корпоративі і Марина постійно кружляла навколо небагатослівного та харизматичного чоловіка, а потім напросилася, щоб він провів додому.

– Мені здається крига скресла? – запитала потім Світлана. – Ви вчора ввечері разом додому пішли навіть.

– Толку від цього особливого нема, тому що кожен з нас пішов додому і в дорозі ми практично не розмовляли, – засмучено сказала Марина. – Я намагалася піднімати різні теми, а він похмуро й однозначно відповідав, а коли ми прийшли до будинку, навіть відчув полегшення через майбутнє розставання.

Потім Марина почала підгодовувати його домашніми сирниками та пирогами.

Він із вдячністю приймав частування, в обмін приносячи вранці та в обід каву.

Але її Михайло просто залишав на куточку робочого столу, роблячи це скоріше з ввічливості та вдячність за виявлену дружню турботу.

– Якщо так піде й далі, ти ризикуєш залишитися в старих дівах, – не вгамовувалась Світлана. – Потрібно або активізуватися або переключитися на іншого.

Але нікуди переключатися Марині не хотілося, оскільки вона відчувала справжні почуття до чоловіка, шукаючи можливості й варіанти прояву в ньому взаємності.

Для цього були використані прохання допомогти по роботі і перетягнути шафу вдома, на що Мишко реагував відповідно до ситуації.

Він нікому з колег не відмовляв у професійній підтримці, але поїздка додому до незаміжньої дівчини не входила до його планів.

– Не треба будувати на мій рахунок грандіозних планів, – чесно сказав він Марині, після чергового прояву знаків уваги. – Я не шукаю пригод на стороні.

– Так і мені не потрібні інтрижки й пригоди! – ахнула дівчина. – А ось увага всім потрібна і мені приємно піклуватися про тебе.

– Не вийде в нас нічого, тож не витрачай час і сили. Ти гарна, молода й енергійна і обов’язково зустрінеш людину своєї мрії, але це явно не я, – підсумував він.

Потім Марина плакала на плечі подруги, відмовляючись миритися з поразкою і визнавати неможливість особистого щастя.

– Самотня людина не може бути щасливою, так що думаю настав час або діяти або відмовлятися від цього всього, – висловлювала свою думку Світлана.

Відмовлятися Марині категорично не хотілося, тому вона продовжувала діяти.

Якось вона набралася сміливості, і сама запросила його на побачення, чим здивувала колегу.

– Мені здавалося ми чудово зрозуміли один одного, – якось розгублено сказав він. – А, втім, давай сходимо в кіно, раз тобі нема кому скласти компанію.

Потім вони гуляли містом, розмовляли на різні теми і не торкалися основної. Через тиждень Марині вдалося витягнути Михайла на концерт, потім була виставка, і дівчина почувала себе цілком щасливою.

Мишко не виявляв особливих кроків на зближення, тримаючи відстань, але вже не був такий холодний.

Так тривало сім місяців, а потім вони вирішили жити разом. Точніше так вирішила Марина, яка вже майже два роки чекала від коханого рішучих кроків.

– Я не впевнений, що це правильно і з цього щось вийде, – чесно попередив Михайло. – Не стану тобі брехати і клястись у вічному коханні, оскільки це не правда. Я не забував своєї першої дружини і не впевнений, що зможу її колись забути!

– Я готова чекати скільки потрібно, разом у нас все вийде, так що не бачу сенсу переживати, – боялася злякати його дівчина. – Можливо, через якийсь час все зміниться, і ти зможеш відпустити ситуацію.

Спільне життя виявилося непростим не тільки для Михайла, а й для Марини.

Чоловіка явно обтяжувало почуття провини перед пам’яттю колишньої дружини, незважаючи на те, що після цього минуло майже чотири роки.

Він закривався в собі, переживав і не розповідав нічого про пережите.

Вона старанно крутилася навколо чоловіка, намагалася створювати затишок та забезпечувати спокій, але легше не ставало.

– Давай на вихідних разом кудись сходимо, – часто пропонувала Марина.

– Втомився я і настрою немає зовсім, так що перенесемо похід на другий раз, – завжди відповів чоловік і йшов у кімнату.

– Мені здається після початку спільного життя у нас стосунки дуже погіршилися, і ми віддалилися, – сумно розповідала дівчина подрузі.

– Мені здається ти без проблем прив’язала б Михайла до себе на все життя за допомогою дитини, – рекомендувала порадниця.

– Не буде нікому щастя від такого обману, – не наважувалася на авантюру Марина. – Я вже що тільки не роблю, а Мишко все одно живе у своєму минулому, де мені не знаходиться місця.

Особливо погано вона почувалася, коли чоловік вирушав на цвинтар. Він завжди повертався якийсь слабий і постарілий на ціле життя…

Якось Марина напросилася поїхати разом із ним, але отримала відмову!

Вона мимоволі влаштувала першу серйозну сварку за час їхніх стосунків.

– Тобі не треба лізти в це, – потім сказав Мишко. – Це тільки моя і Насті історія, чужим людям там немає місця!

Так Марина і жила з відчуттям та усвідомленням того, що вона чужа для коханого чоловіка…

Це дуже засмучувало її, от тільки відмовитися навіть від такого спілкування вона не могла. А потім відбулися несподівані зміни, до яких дівчина не була готова…

…Того дня Марина була вихідна. Вона встала раненько, причепурилася і пішла на кухню.

Михайло мав прийти з роботи по обіді, тож вона вирішила приготувати йому смачненького.

Марина накрила на стіл і сіла чекати чоловіка. Вона дуже переживала, бо хотіла розповісти йому, чи не найважливішу новину в житті…

– Що ж він скаже? – думала вона, поглядаючи на годинник. – Хоч би все пройшло добре.

Нарешті почувся звук ключа в замку і на кухню зайшов Михайло.

– Ой, а що за свято таке? – запитав він з порога. – Я і їсти не дуже хочу…

Марина ображено глянула на чоловіка.

– Дитина у нас буде! – раптом сказала вона.

Михайло застиг від несподіванки.

– Я не знаю, як до цього ставитися, – пробурмотів він і пішов у свою кімнату.

Марина не знала, що й думати.

Вона розуміла, що не має права висувати вимоги чи претензії, оскільки між ними ніколи не було розмови щодо народження дітей.

Та й шлюб Мишко не пропонував.

– Я не залишу дитину, як би ти до цього не ставився! – чесно сказала Марина. – Нав’язуватися ми теж не станемо, так що сам визначай своє місце в житті малюка!

– А що там уже вирішувати? – несподівано спокійно сказав він. – Ходімо розписуватись, щоб потім не довелося оформляти папери на всиновлення власного сина, чи доньки.

Не так собі Марина уявляла весілля з коханим, але вкотре прийняла його почуття, залишивши осторонь власні мрії.

Вони розписалися в обідню перерву на роботі, після чого кожен вирушив у своїх справах.

У майбутньої матері тепер їх було багато, тому що треба було купити все необхідне й підготувати кімнату для малюка.

Вона не казала нічого робити чоловікові, але він несподівано самостійно проявив інтерес і участь у підготовці до важливих змін.

– Дивись, який у тебе чоловік дбайливий, батьком буде однозначно чудовим! – заздрили їй подруги.

Марина нікого не посвячувала в подробиці сімейного життя.

У неї зібралося безліч причин і приводів для переживань, тому пусті домисли хвилювали найменше.

Особливо сильно ускладнилася ситуація після появ проблем зі здоров’ям.

Їй стало несподівано недобре, а потім настала темрява, через яку Марина чула метушню лікарів і несучого її на руках до лікарні чоловіка.

Він говорив якісь слова підтримки, але їх жінка практично не розуміла і не сприймала.

– Нам дивом вдалося вам допомогти, – говорив потім лікар. – Зволікати не можна було, добре, що ваш чоловік був поруч і вчасно зреагував.

Потім у Марини почався період особливого спокою. Вона намагалася не турбуватися і дотримувалася приписів лікаря.

Михайло взяв на себе більшу частину домашніх турбот і турбот, щиро переживаючи через стан дружини.

Тепер він супроводжував її на прогулянки в парк, запрошував на концерти та робив приємні сюрпризи.

У такі моменти вагітній жінці справді хотілося вірити у можливість щастя та нормального життя.

Але щоразу у спогадах виникало це його образливе висловлювання що вони “чужі люди»…

– Нам доведеться покласти вас на збереження, – попередив лікар за місяць до запланованої дати.

– У мене роботи вдома багато і чоловік сам не впорається, – сумнівалася Марина.

– Моє рішення не підлягає обговоренню.

Постійне перебування у лікарні було причиною поганого настрою.

Михайло приїжджав щовечора після роботи і на вихідних дні, привозячи гостинці й організовуючи прогулянки лікарняним парком.

– Який у тебе чудовий чоловік! – сказала їй сусідка по палаті. – Одразу видно, що любить вас, не те що мій Петро, якого не примусиш удома щось зробити.

Марина мовчала і відчайдушно мріяла, щоб припущення сусідки бодай частково були правдою.

Але вона давно змирилася з тим, що пам’ять про Настю ніколи не дозволить Мишкові прийняти іншу жінку.

Про це треба було подумати вже після народження малюка, зараз переживати і засмучуватися не можна було.

А потім її стан пацієнтки погіршився… Вона більше доби проспала, а після пробудження побачила над собою обличчя схвильованого чоловіка.

– Ти отямилася, тепер все буде добре, мені так лікар обіцяв! – говорив Михайло, тримаючи дружину за руку. – Небезпека минула, тому тепер ти підеш на поправку.

– Що з дитиною? – боялася почути відповідь Марина.

– Вже все нормально, лікарі більше переймалися тобою, з донькою все добре. Вона в окремій палаті поки що під наглядом, а потім віддадуть її нам. Я навіть ім’я вже донечці дав, сподіваюся, ти не образишся за таку самодіяльність? Просто лікар сказав, що потрібно реєструвати малечу, тому я назвав її на честь своєї коханої жінки…

Потім він ще щось розповідав, але жінка цього вже не чула, оскільки знов заснула.

Познайомитися з донькою молода мати змогла лише за кілька днів, коли лікарі дозволили їй вставати з ліжка.

Вона йшла до дитячого відділення повна приємного передчуття від майбутнього знайомства з дитиною.

У спеціальному боксі для новонароджених жінка побачила найкрасивішу дівчинку у світі – довгоочікувану доньку!

Вона міцно спала одягнена в привезеному Михайлом одязі, а на табличці було ім’я нової людини – Марина Михайлівна.

«Я назвав доньку на честь коханої жінки», – спливла у пам’яті фраза чоловіка…

Але про це вона збиралася подумати потім…