Люба з чоловіком накривали святковий стіл. – Я ще холодець принесу, – сказала дружина. – А ти серветки розклади. Віктор пішов до сервату, дістав пачку серветок, і розклав їх на стіл. За хвилину повернулася Люба. – Начебто тепер все добре. Тільки серветки, які не використав, назад поклади, – сказала вона. Чоловік взяв упаковку, і хотів було віднести її на місце, як раптом помітив, що до низу пачки приклеївся якийсь конверт. – Це що? – здивувався він. – Напевно з серванту причепилося, – припустила Люба. Віктор взяв конверт, відкрив і застиг від побаченого. – Як таке можливо? – тільки й вигукнув він

Люба та Віктор накривали стіл до святкування Нового року. Тепер вже лише на двох. Порожнє бабусине улюблене крісло з в’язаним пледом нагадувало їм про хазяйку, що пішла. Бабуся була поруч із Любою все її життя, від самого народження. Мама працювала позмінно, тато далекобійник. То у рейсі, то відсипається. А бабуся завжди була поряд і Люба тепер ніяк не могла повірити, що її вже нема. Та й сама бабуся в дитинстві говорила улюбленій внучці:

– Ти ніколи не переживай, я з тобою і так завжди буде! Бабуся тебе ніколи не покине. Ми ж із тобою споріднені душі, а не просто бабуся та внучка! Як тільки я тебе на руки маленьку взяла і в твої очі зазирнула, я ніби себе побачила!

З цими словами Люба була цілком згодна. Тільки з бабусею вони розуміли одна одну без слів.

Коли Любі виповнилося вісімнадцять, бабуся переписала квартиру на внучку. Вона ж у неї єдина, та й так живе майже весь час у бабусі. І першою, з ким Люба познайомила свого нареченого Віктора, звичайно була її бабуся.

– Ну що, зніматимете житло, чи зі мною жити будете? – запитала вона, дізнавшись про те, що Люба з Віктором зібралися одружитися. – А то он з сусідкою моєю бабою Вірою онуки не захотіли жити, на знімну пішли. 

– Ну, бабусю, це ж сусідка, ну ти порівняла. Баба Віра дуже буркотлива, з нею жити разом важко, тим паче молодятам. А ти зовсім інша. І якщо ти не проти, ми б з тобою жити хотіли! 

Віктор тут же додав: – Так, Ганна Іванівна, мені Люба про вас дуже багато розповідала. Без вас вона дуже сумуватиме, та й вам з нами веселіше буде. 

Так вони почали жити разом. Сусідка сварила Ганну Іванівну, що з молодими їй важко буде. Але вони дуже добре вжилися і порозумілися. Віктор без бабусі ріс, і йому її тепло та турбота тільки на радість були. Говорив, що светр, що йому Ганна Іванівна зв’язала, душу гріє. А смачніше за її пиріжки і млинці він у житті не їв нічого. Сам він на концервному заводі працював. Приносив концерви різні і навіть сам частенько готував. Ганна Іванівна натішитися не могла, як пощастило онучці. Який дбайливий та господарський у неї чоловік, тепер вона за внучку спокійна!

– Не кажи так, бабусю, що означає спокійна? Це ми спокійні, коли ти поряд з нами і добре почуваєшся! – обіймала Люба бабусю. А Віктор дбайливо накидав Ганні Іванівні теплий плед на її худенькі плечі.

Коли молоді повідомили Ганні Іванівні, що вона скоро стане прабабусею, вона дуже зраділа. Адже не кожному вдається внучку заміж видати і правнуків дочекатися. Але доля інакше розсудила, так і не встигла Ганна Іванівна порадіти, незабаром забрав її Господь.

Люба та Віктор сиділи за святковим столом, але без бабусі було сумно. 

– Вітя, а пам’ятаєш, як бабуся до свята пиріжки з секретом пекла і тобі щасливий дістався? – з усмішкою згадала Люба.- Тобі тоді через тиждень премію дали і ти нам подарунків накупив. Сміялися, що це через щасливе пиріжок. Все ж таки бабуся наша була незвичайна! Вона мені в дитинстві казала, що ніколи мене не покине, а тепер…

– А пам’ятаєш, на минулий Новий рік вона шаради вигадала, типу квесту. Іди туди, відчини шафу, на другій зверху полиці праворуч буде сюрприз, – засміявся Віктор. – Вона мені шкарпетки і шапку зв’язала, вони в сюрпризі лежали, я в них тепер у холодний цех ходжу і Ганну Іванівну добрим словом згадую! Ну що робити, Люба, у нас з тобою навесні донька народиться, життя триває.

– Вітя, а що це за конверт на столі лежить? – зупинила чоловіка Люба. – Звідки він тут?

– Не знаю, я серветки діставав, може, щось прихопилося? – Віктор взяв конверт і вони його з цікавістю відчинили.

На красивому тисненому папері бабусиним майже каліграфічним почерком було написано:

«Дорогі мої Люба та Вітя! З Новим Роком вас! Бажаю вам і маленькій донечці, яка у вас народиться, бути здоровими та щасливими. Любіть та підтримуйте один одного. А він мене ще одна прощальна шарада…”

Вітя та Люба здивовано подивилися один на одного.

– Треба ж, може, бабуся це заздалегідь написала, а потім цей лист десь загубився і ось знайшовся випадково? – припустила Люба. 

– Може, – погодився Віктор. – Але дивно, а як Ганна Іванівна дізналася, що буде дівчинка? Адже нам це тільки днями повідомили? –

 Справді дивно, – кивнула Люба. – Читай, що там далі, бабуся написала, як завжди, де сюрприз від неї лежить. З дитинства обожнюю її сюрпризи. 

І Люба з Віктором пішли за бабусиною вказівкою.

– Треба ж, ніколи не бачила в неї таку гарну скриньку, – здивувалася Люба, коли вони дійшли до кінцевої мети. Люба відкрила скриньку і здивувалася ще більше – в ній лежали бабусині сережки з смарагдами і таке саме кільце. Люба їх раніше на ній бачила, а потім забула. А під ними товстий конверт із великими купюрами. І напис

«Для Люби, Віті та малечі! Я ніколи вас не залишу! Любляча вас бабуся»

Доньку вирішили назвати Ганусею. Вона народилася навесні, коли вже почало пригрівати сонечко. Та й сама вона була як сонечко. Ганна так чудово посміхалася і хапала маму та тата за ніс чи простягнутий пальчик, що навіть у похмурий день здавалося, що визирнуло сонечко.

А коли Люба дивилася донечці у вічі, їй здавалося, що вона бачить у них себе.

Адже життя продовжується, але наші близькі завжди з нами поруч