Таїсія сиділа на лавці біля свого будинку і лускала насіння. Їй було дуже сумно. Вона думала про те, що не стало її коханого чоловіка, про свою самотність і не помітила, як раптом поруч хтось присів! Таїсія аж стрепенулася від несподіванки. – Ой, жіночко, налякав я вас?! – раптом заговорив якийсь незнайомий чоловік. – Ви ж Таїсія? А я – Мирон, Мирон Матвійович. У мене до вас є трохи незвична пропозиція… Таїсія не розуміла, що відбувається

Таїсія Львівна впоралась з усіма своїми справами, вийшла на вулицю і присіла на лавку біля воріт.

Хоч на людей подивитися, бо все одна та й одна…

Діти є, але вони далеко, щоправда не забувають про неї, дзвонять щодня, питають про її здоров’я…

Але приїжджають рідко. На її день народження бувають і, якщо вийде, на новорічні свята.

Натомість, коли приїжджають, то стільки подарунків їй привозять і продуктів міських – сирів із пліснявою, екзотичних фруктів, дорогих солодощів…

Усі свята стіл ломиться від смаколиків.

Але які б не були смачні їхні делікатеси, а баночки з її огірочками та помідорчиками не встигала Таїсія відкривати.

Діти виїхали з рідного дому вже давно, батьки змогли дати їм хорошу освіту: Ілля став лікарем, Славко – головним інженером на великому заводі, а Рита викладає англійську мову в інституті.

Всі при ділі, всі мають свої сім’ї, залишається матері тільки радіти за них.

Поки онуки були маленькими, їх на все літо привозили до бабусі, зараз усі виросли, до села їх нічим не заманиш, там у них інтернет і клуби різні…

Після того, як не стало чоловіка, самотньо стало Таїсії Львівні у великому будинку.

Дякувати сусідці Марії, яка частенько відвідувала жінку.

У них вже зʼявився свій ритуал – вранці сусідки разом п’ють чай, по черзі печуть пироги, чи ватрушки, купують гарні цукерки до чаю.

У сусіда Івановича, який тримає бджіл, купують банку меду… Ох і смачнющий у нього мед!

За чаєм розмовляють про своє життя:

– Пора б, Таїсія, тобі чоловіка підшукати, побула вдовою і досить!

Хазяйство в тебе велике, одному важко, та й без чоловічих рук на селі біда.

І зимовими вечорами буде хоч із кимось слівцем перемовитися.

Влітку якось простіше, цілий день на городі. То полив, то прополювання, то збирання врожаю. Ввечері ледве до ліжка доповзеш!

А ось взимку нудно… Мій Миколка хоч і любить погульбанити, але все ж таки поговорити з ним можна, коли серйозний. Та й у дворі всю чоловічу роботу виконує, і з городом допомагає!

Що ти скажеш мені, якщо я тебе з одним чоловіком познайомлю, га? – раптом сказала Марія.

– Видний, заможний, рік тому овдовів, а мужику ще гірше, аніж жінці, одному залишитися – і приготувати, і випрати, і прибрати треба.

Цей чоловік, сусід моєї сестри, у сусідньому селі живе, не гульбанить, роботящий. Прямо завидний наречений! Як ти на це дивишся?

Таїсія непевно знизала плечима. Вона ніколи не думала про таке…

Але з погляду Марії жінка зрозуміла – якщо сусідка завела цю розмову, то вже не відступить…

От і сьогодні, сидячи на лавці і лускаючи насіння, Таїсія згадала розмову з Марією. Вона думала про те, що не стало її коханого чоловіка, про свою самотність і не помітила, як раптом поруч хтось присів!

Від несподіванки вона аж стрепенулася.

– Ой, жіночко, налякав я вас?! – раптом заговорив якийсь незнайомий чоловік. – Ви ж Таїсія? А я – Мирон, Мирон Матвійович. У мене до вас є трохи незвичайна пропозиція.

Таїсія не розуміла, що відбувається.

Вам про мене, мабуть, подруга ваша Марія казала. Ось я і захотів з вами познайомитися, так би мовити, особисто побачити вас, чи ви такі такі гарні, як розхвалювала Марія.

У мене рік тому дружини не стало, тому важко одному. Хотів було в своєму селі дружину шукати, та жодна не сподобалася… То негарна якась, то в брудному халаті вийшла – нечупара значить. То заглянув у город, а там бурʼяну багато, значить ледача!

Люблю коли жінка хороша господиня, а у вас, мені Марія казала, скрізь чистота й порядок, і готуєте ви смачно.

Діти у вас є, але далеко. Не люблю я, коли повна хата людей.

Я своїх онуків навіть на поріг не пускаю, обов’язково щось нашкодять.

У твоїй хаті ми жили б, а мою в оренду б здавали, га! Все ж жива копійка була б у домі.

Ось у вас я дивлюсь і дім хороший, і бачу, що на городі, у дворі чистота і порядок, огорожа гарна…

– Так, хороший, бо чоловік хорошим хазяїном був. Я за ним, як за кам’яною стіною була! Сорок років прожили в коханні і злагоді і, якби не те, що не стало його, то й більше б прожили…

– І ви мені цілком підходить, вам тільки треба трохи кілограмчиків скинути і можна у люди вас виводити!

Люблю із симпатичною жінкою по селу під ручку пройтися, щоб усі мужики оберталися. Повненьких я не люблю, люблю щоб фігура була…

– Знаєте, а мене моя фігура цілком влаштовує і чоловіка мого завжди влаштовувала, любив він мене. У молодості, коли я була молоденька, худенька, чоловік завжди захоплювався мною і якщо хтось йому казав, що він дружину погано годує, то мій Олексій завжди відповідав:

– А мені така подобається. Ти ось свою спробуй підніми, а я свою просто на руках ношу, – тут чоловік демонстративно піднімав мене на руки і довго кружляв.

Пізніше, коли я народила трьох дітей і знайомі радили мені скинути трохи кілограм, чоловік на це незмінно відповідав:

– Ну і що, що повненька, зате є за що взятися!

Ніколи мій Олексій не звертав увагу на мою зовнішність! Любив мене будь–яку – і худеньку, і повненьку, і здорову, і слабу, і добру, і злу!

Я завжди бачила його захоплений, закоханий погляд і намагалася відповідати йому тим самим.

Так, я б хотіла, щоб у хаті був господар, без мужика в селі важко…

Але от глянула на тебе, подумала і вирішила: краще за мого Олексія не знайти, а гірші мені не потрібні!

Так що, йди–но, дядьку звідси, поки цілий і шукай собі дружину в іншому місці!

Таїсія Львівна встала і зайшла на подвір’я, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

Мирон посидів кілька хвилин з відкритим ротом, а потім задумливий побрів геть…