Андрій з дружиною Тетяною спали на ліжку. Було ще дуже рано. Раптом на тумбочці завібрував телефон Андрія. Тетяна спросоння взяла телефон чоловіка і глянула на екран. Дзвонив його брат Микола. Андрій відмахнувся – мовляв передзвонить. Але Тетяна щось ніби відчула. – Візьми, брат же ж, – сказала Таня і дала телефон Андрію в руку. Той скривився, але взяв. – Миколо, привіт, чого так рано? Що? А хто ви? – здивовано говорив він у слухавку. – Так, так, ми зараз приїдемо… Андрій поклав слухавку, мовчки втупився в одну точку і раптом… Заплакав

Раїсу Іванівну було не втішити. Її онука Наталка заслабла і її не стало… Наталі було сімнадцять, вона була копія бабусі в юності.

Для Раїси Іванівни весь сенс життя був у Наталі.

Вона сподівалася, що її красуня внучка те, що сама Раїса Іванівна не встигла у своєму житті, встигне зробити.

І раптом таке… Лікування було тривалим, але не допомогло.

Рік пройшов, як внучки немає, а Раїса Іванівна в це так і не змогла повірити, їй Наталя все ввижалася.

А одного разу вона раптом заявила зятю та дочці:

– Не надумайте тільки ще народити дитину, щоб замінити нашу дівчинку! Це буде зрада щодо Наталочки.

Невтішні у своїй втраті батьки прийняли слова Раїси Іванівни, як єдину істину.

І справді, хіба їм тепер можна радіти життю, коли вони доньку не вберегли.

Ні, вони не мають права на це. Та й вік у них уже не той, щоби про дітей думати.

Треба просто якось жити, але як – поки що не ясно.

Сама Раїса Іванівна так від втрати і не оговталася. І невдовзі за онукою коханою пішла в засвіти…

А Тетяна та Андрій залишилися вдвох і почали жити потихеньку далі.

Іноді в очі один одному дивитись боялися. У них відбивалися їхні переживання приховані і думки вголос один одному не висловлені.

Заборона Раїси Іванівни та її слова про можливу зраду глибоко засіли в підсвідомості.

І хоча тепер уже і немає поруч Раїси Іванівни, та й Таня почала подумувати про те, щоб може все ж таки взяти дитинку з дитячого будинку.

Але на фото матері погляне, а в тієї докори в очах, ніби вона каже – навіть і думати не смій!

І знову прокидається почуття провини – не вберегли доньку.

Так, мабуть судилося Тетяні з Андрієм доживати вдвох. Не буде в їхньому будинку більше ні сміху дитячого життєрадісного, ні очей сяючих, ні планів та мрій про майбутнє.

Не могла піти Тетяна проти слів тих материнських, приховано з нею згодна була.

Андрій з Танею любили та підтримували один одного, а час хоч і не лікує, але серце до цього поступово звикає. Андрій отримав хорошу посади. Купили вони невелику дачку за містом, машину. Загалом намагалися не сумувати, а жити далі.

Брат Андрія Микола з сім’єю став до них на дачу заїжджати, своєї поки що у них не було, але старенька машина була.

На жаль останнім часом Микола гульбанити став. А як веселий стає, то починає говорити про все підряд:

– Не щастить мені з роботою, Андрійку, не цінують мене. Навколо одні начальники, а мені оклад не додають. Адже на сім’ю знаєш скільки треба? Тобі добре, ви обоє працюєте, живете вдвох, все для себе…

– Ну що ти кажеш, Миколо, – обурилася Жанна. – Ну зовсім вже! Таню, ти не ображайся, він останнім часом зовсім несамовитий. Роботу міняти зібрався! Зовсім не розуміє, що каже.

А одного разу сталося непоправне.

Андрій з дружиною Тетяною спали на ліжку. Було ще дуже рано. Раптом на тумбочці завібрував телефон Андрія.

Тетяна спросоння взяла телефон чоловіка і глянула на екран. Дзвонив його брат Микола.

Андрій відмахнувся – мовляв передзвонить. Але Тетяна щось ніби відчула.

– Візьми, брат же ж, – сказала Таня і дала телефон Андрію в руку.

Той скривився, але взяв.

– Миколо, привіт, чого так рано? Що? А хто ви? – здивовано говорив він у слухавку. – Так, так, ми зараз приїдемо…

Андрій поклав слухавку, мовчки втупився в одну точку і раптом… Заплакав!

– Андрію, що? Що ти мовчиш? – не витримала Тетяна.

– Вони їхали машиною… Гальма не спрацювали… Одягайся ми їдемо в лікарню, – якимось чужим голосом відповів Андрій.

Дива не сталося. Миколи не стало одразу, Жанна пожила трохи, але…

Хоча ні, диво сталося, їхні діти були живі. Сергій і маленька Маргарита!

– Ми так зрозуміли, що ви їхні єдині родичі? – лікар втомлено відводив очі – важко повідомляти погані новини. – Ви дітей зможете забрати до вирішення їхньої долі?

– Так, звичайно, – майже хором відповіли вражені Андрій та Тетяна.

Сергій і Маргарита не раз уже були в гостях у Тані та Андрія, їм у них подобалося, тож поїхали без зайвих умовлянь. Діти втомилися, були налякані і поки що не знали, що в них більше немає мами та тата.

Таня з Андрієм не знали, як їм про це сказати.

І раптом маленька Маргарита показала на фотографію Наталі і запитала:

– Тітка Таня, а мама та тато вже зустрілися з вашою Наталкою, так? Адже вони вже теж відлетіли на небо, і тепер вони там усі разом? А Сергій нічого не сказав, він стояв самотній і розгублений.

Тетяна обійняла дітей і гірко заплакала.

– Все вірно, дитино, а ти все знаєш! Звичайно мама та тато там зустрілися з Наталкою. І разом їм там буде дуже добре. А нам тепер важливо їх не засмучувати, адже вони згори дивляться на нас. І хочуть, щоб у нас із вами все у житті було добре.

Таня з Андрієм оформили всі документи і стали для Сергія з Маргаритою опікунами. Минув час, і спочатку маленька Рита, а потім і її брат Сергій стали називати їх мама Таня і тато Андрій.

Незважаючи на всі втрати у них дружна щаслива родина. А в Тетяни та Андрія додалося турбот, їм тепер зовсім ніколи сумувати. Доля вже вирішила все за них…

Чужої долі не випросиш, але й від своєї не втечеш. Тому звільніть розум від зайвих думок, заспокойте серце, бо все буде так, як буде. Як і має бути, і не нам це вирішувати…