Марія дивилася у вікно з третього поверху. У дворі нікого не було. Раптом біля її вікон зупинилась машина. З машини вийшов якийсь чоловік і попрямував у їх під’їзд. Його хода здалася Марії дуже знайомою. Через кілька хвилин пролунав дзвінок у двері. Марія аж стрепенулася від несподіванки. – Хто б це міг бути в таку погоду? – подумала вона. Марія пішла в коридор. Вона відкрила двері і ахнула! Перед нею стояв її покійний чоловік Ігор! Марія дивилася на нього і не могла вимовити жодного слова

Зітхнувши з почуттям задоволення, Марія стомлено присіла в альтанці відпочити на дерев’яне крісло, дбайливо збите її чоловіком.

Вона любить поратися на дачі, це її віддушина, тут вона забуває про неприємності та біди.

Вона розмовляє з рослинами, вона справді впевнена, що вони її чують, тому на грядках все пахне. Сусіди приходять і дивуються:

– Марічко, у нас з тобою город через паркан, у тебе яка благодать, а в мене що? Начебто і земля однакова і насіння однакове саджаємо, ти мені нині он скільки віддала свого врожаю. А в мене чомусь так не росте. Не інакше ти знаєш якусь хитрість, чи примовку, навчи, га? – каже Тамара.

– Томо, ну що ти кажеш, ну хіба тільки я розмовляю з кожною травинкою, квіточкою, а так більше нічого не знаю, – сміється Марія.

Марія на дачі живе все літо, до міста їй не хочеться, зараз добре, вона на пенсії перший рік. Давно мріяла разом із чоловіком, що вийдуть на пенсію та з весни до осені житимуть на дачі. Ігор збудував гарний будинок, можна навіть узимку жити. Просто тут нудно, дачники всі їдуть на зиму до міста.

У квартирі влітку їй не сидиться, хочеться на волю. Нудно їй і самотньо у квартирі. Чотири роки тому поховала чоловіка, різко заслаб, не минуло й року, як не стало його.
Як перенесла втрату чоловіка, цього вона не може пояснити, перший тиждень майже не пам’ятає, як у тумані.

Добре поряд був син Артем. Швидко приїхав, узяв відпустку і був із матір’ю десять днів. Він знав, що їй потрібна буде допомога.

Коли полетів Артем, вона дуже відчула свою самотність. Але вирішила себе не шкодувати, а взяти себе в руки і жити далі.

– Нічого Ігорчику, я житиму і за себе, і за тебе, – дивлячись на фото чоловіка, говорила вона. – Я знаю, ти ніколи не опустив би рук.

Допрацювавши до пенсії, Марія пішла на відпочинок. Втомилася працювати, та й куди тепер їй одній, гроші з чоловіком вони назбирали, і кошти в неї є.

Тож тепер спокійно живе на дачі і вирощує врожай. А найбільше у неї на ділянці квітів. Любить квіти, доглядає, всі приходять і милуються красою, особливо коли розквітають троянди.

Їй багато не потрібно одній, іноді просто так роздає свої кабачки, гарбузи та огірки знайомим, колишнім колегам. Сусідка її дивується:

– Марічко, ти чому роздаєш просто так, продавай, хоч трохи та й заробиш грошей.

– Ой, з мене продавчиня ніяка, я не вмію продавати. Правда Тамаро, я краще так віддам.

З чоловіком вони прожили понад двадцять п’ять років, такого як Ігор вона більше не знайде, про це вона знала.

Кохали один одного, підтримували, повне порозуміння було, прожили ці роки, як кажуть, на одній хвилі.

Тепер глибока осінь, заморозки, навіть кілька разів випадав сніг, але розтанув, зима вже натякає, що скоро вступить у свої права.

На дачі у Марії все прибрано і живе вона у квартирі. Звикає після дачі до міського галасу. Сусідки раді, що вона приїхала, вони її поважають за доброту та безкорисливу допомогу. Приходять за порадами.

– Марічко, як добре, що ти приїхала, бо я вже зовсім зі своїм чоловіком на порозі розлучення. Ну, поговори ти заради Бога з ним, знову розслабився, мене не слухається. Ти добре на нього впливаєш, він до тебе прислухається, ну поговори з ним.

– Гаразд, увечері зайду…

У сусідки чоловік був заслаб, йому потрібно частіше гуляти, не можна щоб організм застоювався.

Ось Марія і підтримує його, змушує гуляти хоч довкола будинку, іноді йде сама гуляти і за ним заходить. З нею він іде з задоволенням, гуляє та розмовляє, скаржиться на дружину:

– Ось, Марічко, ти зі мною поговориш і мені добре, спокійно. А моя дружина, як почне пиляти, і все на одній ноті. Ну, не витримую я її цих бурчань. Поговори ти з нею, вона послухає тебе, поясни їй, як зі мною треба розмовляти.

Отак і розмовляє Марія по черзі то з сусідкою, то з її чоловіком. І ті після її порад деякий час живуть добре, у злагоді. Марія сміється з них:

– Ну ви, як діти, поговориш, поясниш, і все гаразд, я для вас вихователька, чи що?

– Так, так, Марічко, нам без тебе ніяк, – сміються сусіди, коли вона заходить до них.

Сусідка чудова господиня, добре пече пиріжки та ватрушки з сиром, завжди пригощає Марію…

…Був ранок. Марія дивилася у вікно з третього поверху. У дворі нікого не було.

Раптом біля її вікон зупинилась машина.

З машини вийшов якийсь чоловік, озирнувся і попрямував у їх під’їзд.

Його хода здалася Марії дуже знайомою.

Через кілька хвилин пролунав дзвінок у двері. Марія аж стрепенулася від несподіванки.

– Хто б це міг бути? – подумала вона.

Марія пішла в коридор. Вона відкрила двері і ахнула!

Жінка аж відступила на два кроки назад. Перед нею стояв її покійний чоловік Ігор!

Марія придивилася. Це був той самий чоловік з машини.

І він був дуже схожий на її Ігоря. Такий самий погляд чорних очей із прищуром. Та ж сивина на скронях і коротка стрижка.

Єдине – трохи нижчий зростом за її чоловіка. Але загалом дуже схожий.

Марія дивилася на нього і не могла вимовити жодного слова. Пауза затяглася.

– Здрастуйте, мені потрібен Ігор, – дружелюбно з напівусмішкою сказав незнайомець.

– Здрастуйте, а його немає… Вже чотири роки, як. Мого чоловіка не стало, заслаб, – схаменувшись, відповіла господиня.

Вона бачила, що чоловік засмучений і якось з жалем дивиться на неї.

– Як шкода, як шкода, не застав живим брата. А я так сподівався. Мені завжди не вистачало когось поряд. А тут нещодавно дізнався, що в мене є брат і ми двійнята.

Моїй мамі було вісімдесят один, і нещодавно я її поховав, а перед тим, як її не стало, вона розповіла мені, що я батькам не рідний син.

Вони взяли мене з пологового будинку майже одразу, як тільки я народився. Мене звуть Ілля.

– Дуже приємно, Марія, – простягла вона руку.

Марія клопотала на кухні, Ілля спостерігав за нею, і здається, що він давним–давно знає цю жінку.

Вона швидко накрила на стіл:

– Ілля, вибачте, але ігристого в мене нема. Якщо чесно, то гостей не чекала. Син живе далеко, а сусіди не люблять, і так добре спілкуємось.

– І не треба, Маріє. Я не люблю теж, завжди за кермом. Розкажіть мені про брата, яким він був? Чим цікавився?

– Ігор був будівельником, закінчив інститут і після того ми одружилися. Мені здається, що він був найкращий чоловік у світі, жили ми дуже добре, він мене шкодував, дбав про нас з Артемом. Любив їздити на риболовлю, і ми з ним іноді ночували в наметі на березі. Ніколи не підвищував голос, навіть якщо йому щось не подобалося.
– Треба ж… Адже я теж будівельний закінчив, і в мене невеликий будівельний бізнес. І на риболовлю часто ходжу. Тільки я трохи спритніший і не такий спокійний, мені не подобається, коли хтось обманює, я обов’язково скажу це в обличчя. Не зможу промовчати.

– Ну ось і відмінність, повинні ж брати чимось відрізнятися. Ви, звичайно, дуже схожі, особливо хода, я з вікна ще примітила. Зовнішністю теж схожі, але не так, все–таки розрізнити можна.

Вони довго розглядали сімейний фотоальбом, Ілля теж привіз кілька фото, де він ще маленький. І тут, звичайно, вони були дуже схожі, майже не відрізниш.

– Мені мати розповіла, батько був проти, щоб я знав, що я їм не рідний. Батька давно вже нема. Вони звідси родом. Мої прийомні батьки, і поїхали через мене.

Тут колись у батька був знайомий лікар. Дітей у моїх батьків не було і не могло бути – таким був вердикт лікарів.

Вони вирішили взяти дитину з пологового будинку. І тут якраз народилися ми.

Наша мати відмовилася від одного з нас… Вона була молода, без батьків, і двійнят не могла б потягнути.

Навіть залишила свої координати і сказала, що сина назве Ігорчиком.

Отак і розлучили нас у перші дні життя. Моя прийомна мати зрідка повідомляла про мене ту, що мене народила.

Адже нашої матері рано не стало?

– Так, свекрухи не стало давно, коли Ігореві було тридцять вісім років…

Ілля попросив Марію з’їздити на цвинтар, показати памʼятник брату й матері, покласти квіти.

Довго він сидів там, з братом довго говорив тихенько.

Добре хоч дощ перестав і пробивалися промені сонця крізь важкі осінні хмари.

Марія не заважала, походжала неподалік, чекала. Вона розуміла, що йому хочеться поговорити зі своїм рідним братом.

Їй було дуже шкода, що вони так і не зустрілися, а могли б ще довго спілкуватися і радувати один одного.

Тому що Ігор теж іноді казав, ніби не вистачає йому когось поряд, «якоїсь частинки». Мабуть, це і був рідний брат.

Вони навіть на дачу з’їздили, Ілля побачив, що паркан позаду будинку покосився, треба полагодити. Сказав про це Марії, а вона тільки похитала головою.

– Маріє, дякую тобі за все, мені, напевно, треба їхати, – сказав Ілля.

– Як їхати, так швидко?! – ахнула та.

– Вам незручно, мабуть, якщо я залишусь?

– Чому ж незручно, будь ласка, залишайтесь скільки захочете.

Він прожив у неї чотири дні, навіть паркан на дачі полагодив, у квартирі дещо впорядкував – кран у ванній підтікав, дверцята на шафі бовталися.

Ілля теж був самотній, він розповів Марії, що його дружини й дочки не стало. Їхали у машині і…

Це було сім років тому…

Потім обмінявшись номерами телефонів, Ілля, подякував Марії і поїхав додому.

– Маріє, яка ти добра і легка в спілкуванні, ніби ми сто років знайомі. Приїжджай до мене в гості, чекатиму. У мене будинок, правда не в місті, у селі в тихому місці і близько до моря.

– Добре, дякую, мабуть, приїду якось на море…

Ілля повертався додому і на душі було світло і радісно.

Єдине, що затьмарював його настрій це те, що брата він не застав.

Натомість познайомився із його дружиною Марією. Він розумів, що його брат був щасливий. Тому що з такою жінкою неможливо бути нещасним!

…Через день після приїзду додому Ілля зателефонував до Марії.

– Привіт, Маріє, не ображайся на мене, але я зрозумів, що сумую без тебе, без твоєї сонячної посмішки… А ти? Я дуже сподіваюся, що ти теж, – казав він, трохи сумно.

– Я теж сумую за тобою, Ілля! Коли ти поїхав, через деякий час я пережила знову почуття самотності, як тоді, коли не стало Ігоря…

– Я дуже радий, що в тебе таке саме почуття. А давай я приїду за тобою?

– Я сама приїду. Зараз поїду по квиток і скажу тобі коли, – радісно сказав Марія.

Через два дні Ілля із величезним букетом троянд зустрічав Марію на вокзалі. Обоє були раді і не помічаючи оточуючих, довго стояли обнявшись і ніяк не могли відірватися один від одного.

– Ну ось і все, ти вдома, Маріє! Поїхали, я думаю, що тобі сподобається в мене! І житимемо ми щасливо! Життя триває…