Ганна поїхала до бабусі в село. Мати з батьком розлучилися і вона мріяла побачити його хоч там. Та батько не прийшов ні в перший тиждень, ані на другий. Ганна дуже засмутилася. – Бабусю, а коли тато прийде? – запитала вона. Старенька якось дивно подивилася на неї. Її обличчя раптом чомусь все зіщулилося, взялося складками. – Стривай, – сказала вона. – У мене для тебе дещо є… Бабуся порилася в шафі і дістала звідти коробочку. Вона простягла її Ганні й сказала: – Це тато тобі передав. Ганна взяла коробку, відкрила її й ахнула

Найбільше Катруся переживала, що її шестирічна донька Ганнуся не прийме її нового чоловіка Валерія.

Душа у Катрусі завжди була поетична, важка до чогось піднесеного, але заміж вона вийшла за грубого мужика Павлика… Бо залетіла!

Павлик їй подобався широкими м’язистими плечима та ямочкою на підборідді, а подружки казали, що вперше не можна завагітніти, а вона й повірила, недолуга…

Виявилось – можна. Довелося розписатися, інакше мати життя б не дала за таку ганьбу.

Спочатку ще нічого було, але потім… Павлик виявився рідкісним мужланом, ще й погульбанити любив, тож ніяких тобі театрів і галерей, його навіть у кіно було складно витягнути!

Катя з ним посумнішала, перестала слідкувати за собою.

Тому, коли вона застала його на дні народження доньки, в коморі з сусідкою Іриною, то зі спокійною душею подала на розлучення.

Павлик плакав, вибачався, клявся, що сусідка сама до нього полізла, але Каті було все одно: офіційний привід був, а більшого їй і не треба.

Після розлучення вона вмить розцвіла: схудла, влаштувалася працювати білетеркою у філармонію, де й зустріла Валерія.

Він був нижче її на півголови, а його карі очі були вічно сумні.

Їхній роман почався в серпні, коли Ганнуся була в селі у бабусі – матері Павлика.

Катя не особливо хотіла відпускати туди доньку, знала, що і неписьменна бабця, і її батько, який міг припертися туди у вихідні, погано вплинуть на дівчинку, але іншого шляху звільнити вечори для зустрічей із Валерієм вона не бачила.

З села Ганна повернулася замурзана і з облізлою лялькою.

-Господи, де ти це взяла?

Ганна насупилася, притиснула ляльку до себе. У неї була таємниця – цю ляльку їй привіз тато.

-У баби знайшла, – збрехала Ганна, бо знала, що мама не схвалить татовий подарунок. – Її звуть Марічка, я її лікуватиму.

Мама важко зітхнула, провела по волоссю дочки і задумливо промовила:

-Ну гаразд… Витягнулася ти як! Треба нову сукню тобі купити. Хочеш нову сукню?

Ганні зовсім не хотілося йти в магазин і стирчати в примірочних, поки продавчині носитимуть різні сукні, схожі все одна на іншу.

Але засмучувати маму не хотілося, і вона сказала:

-Хочу.

Наступного дня вони пішли в магазин і купили дві сукні – одну біло-червону, з коміром, а другу зелену, зовсім вже жахливу, але мама вирішила, що вона «витончена», тому і взяла її, хоча Ганна не зрозуміла, що означає це слово, сказане мамою.

А ввечері вони пішли в парк, де мама познайомила її з дивним дядьком – він був невисокий, з вузькою головою, довгим носом та кошлатими щоками.

Ганна мало не засміялася від того, який він безглуздий, але вчасно зупинилася, згадавши, що мама казала, що сміятися на людях нечемно.

Цей дядько (мама сказала називати його дядько Валерій) подарував їй величезну ляльку у блискучій коробці.

Лялька мала довге біле волосся, опуклі блакитні очі і рожеві губки бантиком.

-Дякую, – схаменулося Ганна, коли мама строго подивилася на неї.

Потім вони гуляли парком, і Ганна цілих три рази покаталася на каруселі.

Валерій був завидним нареченим, Катя чудово знала, що за його серце давно борються її коліжанки Люба і Ольга, тому дуже боялася, що Ганна все зіпсує.

Мало того, що вона пішла в чоловіка Павлика: зовсім не цікавилася музикою, вічно ходила розпатлана і брудна, так ще й ставила безглузді запитання Валерію, змушуючи Катю червоніти.

-Тобі сподобалася нова лялька? – вдесяте питала вона у дочки, вважаючи, що та недостатньо цінує увагу такої чудової людини, як Валерій.

-Нормальна, – відповіла Ганна, але ввечері Катя помітила, що дочка потягла до себе в ліжко страшну ляльку з села.

Їй стало прикро за Валерія і за себе – це вона допомагала йому вибирати ляльку, і була задоволена своїм вибором, сподівалася, що дочка ахне від захоплення, а вона няньчиться з цією брудною сільською…

Ганні нова лялька не сподобалася – вона була якась надто чистенька, глянсова, з такою і гратися страшно.

До того ж вона була велика, майже як маленька дитина, і це її трохи лякало – раптом лялька оживе і вирішить посісти її місце? А що, мамі така дочка сподобається набагато більше, ніж Ганна, вона не сумнівалася.

Скоро вони з мамою переїхали у нову квартиру – темну, заставленої громіздкими меблями, які мама називала «антикваріат».

При переїзді вона хотіла викинути стару ляльку, але Ганна вчепилася за неї і не відпускала.

-От уперта! – сказала мама. – Уся в батька.

Коли мамі не подобалося, як Ганна поводиться, вона завжди так говорила: вся в батька.

Якось, коли Ганна вже лягла спати, у квартиру подзвонили, і вона почула крізь сон якийсь знайомий голос, але чий не змогла зрозуміти.

Вона вловила кілька слів: «поминки», «у четвер» і «все ж таки батько».

Хтось тихо плакав, і Ганна злякалася. Вона міцно притиснула до себе сільську ляльку і заплющила очі.

Наступного ранку у мами були червоні очі. Ганна спитала, хто вчора приходив, але мама сказала: ніхто.

А в четвер вона одягла чорну сукню, чорну хустку і кудись пішла.

Ганні не подобалося залишатися з цим дядьком Валерієм з кошлатими щоками – він не дозволяв їй стрибати, кидати м’яча і відкривати вікно, навіть кватирку, бо його продує.

-Пограйся з лялькою, – сказав він.

Коли Ганна взяла в руки свою стару ляльку, він насупився:

-Фу, яка вона брудна! Навіщо вона тобі потрібна? У тебе є нова лялька, невже вона тобі не подобається?

Ганна сховала руку за спиною і схрестила пальці.

-Дуже подобається, – сказала вона.

-От і чудово. Іди, пограйся.

Увечері Ганна чула, що мама плаче, а дядько Валерій чомусь сердиться. Раніше, коли тато жив із ними, мама часто плакала. Невже і з дядьком Валерієм вона плакатиме? Коли Ганна виросте, вона нізащо не вийде заміж – навіщо це потрібно – щоб весь час плакати?

-Ти знову тягнеш у ліжко цю брудну ляльку? – розсердилася мама. – Ану, прибери її!

-Не приберу! Вона боїться спати одна!

-Ганно, припини, тобі до школи цього року, а ти все як маленька! Поклади ляльку в коробку!

Коли мама пішла, Ганна все одно дістала ляльку і поклала її поряд з собою.

А вранці ляльки не було. Ганна обшукала скрізь: під ліжком, перетрясла ковдру, зазирнула під подушку… Нема. Вона згадала, як тато сказав їй, коли приніс цю ляльку:

-Поки вона з тобою, доню, нічого не станеться! Бережи її, це буде твій талісман.

У тата були шорсткі долоні, а на руці великий блискучий годинник. Ганні він дуже подобався.

-Подаруй мені такий же! – попросила вона.

Тато засміявся.

-Ось виростеш, подарую!

Ганна подумала, що не бачити їй тепер годинника – якщо вже вона ляльку не змогла вберегти, хіба довірить їй тато годинник!

Вона гірко заплакала, сховавшись з головою під ковдру, сподіваючись, що зараз вона знову засне, а коли прокинеться, лялька буде поруч.

Лялька так і не знайшлася. Ганна питала у мами, питала навіть у дядька Валерія, але вони відповідали, що не бачили її і нагадували, що в неї є інша лялька. Розповідати їм про тата і про годинник вона не хотіла.

Дні змінювали один інший, Ганна росла, готувалася до школи – вчила букви та цифри, а потім вони з мамою купили гарний рюкзак та різні олівці і зошити.

Коли у липні мама сказала, що Ганна знову поїде до бабусі, вона злякалася – а якщо тато спитає про ляльку?

Їй не хотілося його засмучувати – сама вона вже перестала за нею сумувати, і тому вирішила збрехати, що забула її вдома.

Тато не прийшов ні в перший тиждень, коли вона була у бабусі, ні на другий.

Ганна засмутилася – їй стільки всього потрібно було розповісти батькові! Вона взяла з собою буквар, щоб показати йому, як вона навчилася читати.

-Бабусю, а коли тато прийде?

Бабуся подивилася на неї якось дивно, наче не зрозуміла.

-Я скоро вже поїду, – пояснила Ганна. – А до нас туди він не приїжджає – мама йому заборонила.

Обличчя бабусі все зіщулилося, зібралося складками.

-Стривай, – сказала вона. – У мене для тебе щось є.

Бабуся порилася в шафі, звідки завжди пахло чимось кислим, і дістала звідти коробочку. Вона простягла її Ганні й сказала:

-Це тато тобі передав. Подарунок.

Ганна взяла в руки коробку – може, там буде ще одна лялька? Може, тато дізнався, що першу вона загубила? Ганна потрясла її, потім обережно відкрила й ахнула – всередині лежав той самий годинник!

-Це мені? – здивувалася вона.

Бабуся кивнула.

Ганна спробувала начепити його на свою руку, але він ковзав і спадав униз.

-Великий, – засмутилася вона.

-Нічого, виростеш, – пообіцяла бабуся. – Можна, він поки що у мене полежать? А то твоя мама…

Бабуся не закінчила, але Ганна зрозуміла, що мала на увазі бабуся, хоч і сама не змогла б сказати, чому не варто брати годинник із собою.

-Якщо мене не стане – він тут лежатиме у шафі. Забереш його.

-Що означає – не стане? – запитала Ганна, смутно згадуючи мамине пояснення, що це означає переїхати жити на небо. Як же вона зможе забрати годинник, якщо бабуся переїде? Вона ж забере свої речі із собою – ось вони з мамою ж забрали речі, коли переїхали до дядька Валерія.

Бабуся раптом обійняла її, притиснула до фартуха, що пах супом.

-Одна ти в мене лишилась… – прошепотіла вона.

Незрозуміло, чому Ганні стало сумно, як у травні, коли вихователька прощалася з ними і казала, що ніколи їх не забуде.

І чомусь вона згадала свою ляльку і тата – цікаво, він все ж таки приїде цього літа?

Запитувати про це бабусю вона більше не наважилася – по смаглявому зморшкуватому обличчі котилися сльози…

Хоча бабуся зовсім не мала чоловіка, через якого можна було б плакати…