Яна перебирала одяг для прання, раптом її погляд зупинився на сорочці чоловіка. Жінка придивилася і застигла. – Це що?! Вадим! Я тебе питаю що це? – Яна забігла у кімнату, тримаючи в руках сорочку, забруднену помадою. – Заспокоїлася? – спокійно запитав чоловік, встав і підійшов до шафи. Вадим дістав свою сумку і почав збирати речі. – Що ти робиш? – здивувалася Яна. – Йду від тебе, – спокійно відповів Вадим. – Але чому? Поясни хоч щось.., – Яна здивовано дивилася на чоловіка, нічого не розуміючи

-Це що?! Вадим, що це? Ти… Ти… – Яна тримала в руках білу сорочку чоловіка, забруднену помадою. Яскраво червоною і зухвалою плямою, що красується прямо на випрасуваному комірці. 

У Яни точно не було такої помади. Загалом вона давно забула, що таке макіяж. І крім гігієнічних помад, що валялися впереміш з дитячою присипкою та залишків печива в недрах її сумки, у неї більше нічого не було. У неї й косметички не було.

Яна тримала в руках сорочку і їй чомусь здавалося, що вона якимось чином потрапила до дуже поганого та дешевого серіалу з акторами непрофесіоналами. Один із цих акторів – вона. І вона не знала, що їй робити далі. Неначе погано вивчила роль. Чи то сваритися, чи плакати… Натомість вона раптом почала сміятися, періодично переходячи на хихикання. І ніяк не могла зупинитись. На що чоловік, пробурмотівши «нерозумна ти», пішов на кухню.

Адже він не такий вже й не правий! Звичайно нерозумна! Вона не бачила те, що було перед її носом. Очевидні речі… Чи не хотіла бачити?

…Їх історія знайомства та любові була простою і банальною, але від цього здавалася Яні ідеальною та надійною. Адже все геніальне просто, так вважала Яна. Вони працювали у сусідніх офісах. Познайомились у їдальні для працівників, сподобалися один одному. Потім було кохання, метелики в животі, весілля та іпотека…

Вадим дуже любив дітей та мріяв про спадкоємця. Яна ставилася до дітей набагато спокійніше, тому сприйняла цю новину без захвату. Ну треба так треба. Діти, то діти. Але зненацька намалювалася проблема. Все виявилося не так просто. Яна не могла завагітніти. Ні одразу, ні через рік.

Але, пройшовши купу процедур, вони нарешті досягли мети – через два роки Яна завагітніла. Але вона дуже розповніла… Чоловік спочатку по доброму підсміювався, а потім це вже почало переходити всі межі. 

Відносини, природно, почали псуватися. І зрештою зійшли нанівець. Вадим пропадав на роботі, а прийшовши додому вони мовчки вечеряли на холодній кухні і лягали спати, відвернувшись один від одного і сховавшись кожен під своєю ковдрою. Спільними темами були розмови про дитину, їжу та рахунки.

Потрібно віддати належне, Вадим любив сина і допомагав його виховувати. Він грав із ним, переодягав, годував. Вставав уночі, носив на руках, коли той нездужав. Заради нього, здавалося, був готовий на все.

-Заспокоїлася? – спитав чоловік, зайшовши до кімнати. Він дістав спортивну сумку і почав кидати у неї свої речі.

-Я хочу, щоб ти пішов. Іди, – прошепотіла Яна, продовжуючи тримати в руках злощасну сорочку.

-Ну це ясна річ. Звичайно, піду. Я хотів тобі давно сказати, але думав нехай Іван підросте хоч трохи. Не вийшло. Ну та гаразд, так навіть краще. Решту заберу потім, – він застебнув сумку. – Щодо розлучення при зустрічі. Так, іпотеку я беру на себе. Свою частку оформлю на сина. Не переживай, – він вийшов із кімнати і Яна через хвилину почула, як закрилися вхідні двері… А вона так і залишилася сидіти на підлозі, притискаючи до себе сорочку…

Потім кинулася до телефону,. Схлипуючи, вона набирала номер подруги Мрії.

-А я казала тобі, Яно. Гуляє він… А ти все “Вадим, Вадим…” А Вадим, поки ти пелюшки прала, та Іванка виховувала, швидко знайшов тобі заміну. Молоду, свіжу. Гаразд, не плач, їду… – відповіла подруга на її сльози…

Марія зайшла до Яни з ігристим, та цукерками.

-Джентльменський набір – усміхнулася Марія, обійнявши подругу.

Півночі, користуючись тим, що син був у бабусі, матері Яни, вони обговорювали чоловіків, почавши з Вадима. Потім довго думали, як Яні жити далі.

…Вадим прийшов надвечір наступного дня з двома валізами і став, старанно складаючи, збирати речі. Цього разу він діяв докладно і спокійно, не забуваючи роздавати їй вчення.

-Іпотеку виплачую повністю. Не переживай. Мій син не житиме на вулиці. Аліменти отримуватимеш вчасно. Якщо що стосується Івана, дзвони, не соромся. З іншого приводу не дзвони. І приведи себе в порядок нарешті. Дивитися немождиво, – покосився він на її обличчя.

-Вадим… Не йди. Залишся, прошу. Я люблю тебе. У нас син…

-Ой, ось тільки не треба цього, прошу, – він забрав її руки від себе, коли вона намагалася його обійняти.

-Ти ж опустилася, Яно. Я одружився з красунею, маленькою мініатюрною красунею. А що отримав? Скажеш, що це через народження сина? Так я знаю не одну жінку у, у якої по троє, а вони виглядають як богині! А не як…, – він глянув на неї.

І цей погляд раптом стримав її… І вона зрозуміла, що це все. Звичайно, він її не любить. І він чекає не дочекається, коли повернеться до тієї, що фарбує губи в червоний колір і душиться дорогими парфумами. Адже саме цей запах вона часто відчувала від свого чоловіка, списуючи його наявність на велику кількість жінок в офісі.

Їх розлучили через суд, призначивши суму аліментів. Іпотеку Вадим справді взяв на себе, як і обіцяв. Він вивіз свої особисті речі, не торкнувшись меблів і більше в їхній квартирі не з’являвся.

Одному Богу відомо, ну і ще подрузі Марійці, чого вартувало Яні почати життя з чистого аркуша. Івана вона влаштувала в садок, благо йому було два з половиною, а сама вийшла на роботу. Мама ясно дала зрозуміти, що сидіти з хлопчиком не буде, у няньки вона не наймалася. Та Яна й не засуджувала матір. Та ще працювала, мала своє особисте життя і почепити собі на шию дитину було для неї задоволення сумнівне.

Але час минав. А час штука цікава, він має дивовижну властивість. Властивість зцілювати… Так сталося і з Яною. Вона працювала, виховувала Івана. І взагалі із нею відбувалися надзвичайні зміни. Вона стала скидати зайве, а водночас чудово виглядати. Яна раптом почала знову дивитися на себе в дзеркало, з подивом роздивившись у ньому великі очі, ямочки на щоках і легкий рум’янець… Завела косметичку з жіночими штучками, трохи освітлила відросле волосся, поміняла гардероб… Єдино чого вона категорично не любила – це яскраво-червону помаду і солодкуватий аромат французьких парфумів.

А ще за рік вона зустріла людину. Він відрізнявся від її колишнього чоловіка. Був старшим і серйознішим. І спочатку здався їй неусміхненим мужланом. І лише через якийсь час вона розглянула в ньому ніжність і душевну теплоту… Вони одружилися без особливих урочистостей, запросивши на своє свято лише дуже близьких. На весіллі Яна світилася щастям і спокоєм, а Іван не злазив з рук дядька Сергія і дивився на нього на всі очі.

А Вадим? Він згодом все рідше і рідше приїжджав до сина, якого колись любив. А потім і зовсім поїздки обмежилися днями народження та новим роком. Мабуть, червона помада затягла його у вир із головою безпросвітно… А якось при зустрічі він заїкнувся, що яким же був не розумним, що колись виплатив за двох всю іпотеку. Адже зараз він міг би… На що Яна зрозуміла, що зовсім не знала цієї людини. Мало того, як вона взагалі колись могла вийти за нього заміж, терпіти все це та ще потім переживати після того, як він пішов. Воістину любов незрозуміла штука…

Через час Іван став кликати Сергія татом і цілком виправдано – його рідний батько не приїжджав вже як рік, забувши навіть про день народження свого сина. А Сергій покохав Івана як рідного. Яна чула від знайомих, що Вадим так і живе з тією жінкою, любителькою яскравого макіяжу, до якої колись пішов із сім’ї. Дамочка раніше працювала менеджером у його конторі і підкорила його тоді своєю грацією та довгими ногами на шпильках. Але вона народила Вадиму двох дітей і вже після першого поклала шпильки у далеку скриньку. Туди ж, у далеку скриньку, вирушила і грація. А також струнка фігура.

Ще Яна чула від подруги Марії, що у сімействі колишнього чоловіка давно пробігла чорна кішка і парочка відчайдушно свариться. Він називає її вже не богинею, а зовсім по іншому… Яна, дізнавшись про це, мимоволі посміхнулася. Ні, вона не зловтішалася. Ну, майже не зловтішалася. Просто їй було смішно, як у житті все циклічно та закономірно. І жодна подія не проходить безслідно та безкарно. Адже ще бабуся вчила її не брати чужого, ато можна отримати відповідь. І ще, бумеранг ніхто не скасовував…