Ліза повернулася додому. Вона відкрила двері своїм ключем і здивовано озирнулася навкруги. В квартирі було порожньо… Вона зайшла на кухню й ахнула! На кухонному столі стояли дві брудні тарілки, а каструля на плиті була порожня! Ліза схопила свій телефон і швидко набрала номер чоловіка. Телефон Степана не відповідав. Вона набрала ще кілька разів – і він і зовсім став поза зоною! Ліза в розпачі сіла на крісло. І тут раптом її осяяло, що робити

-Ха-ха-ха, і вона така уявляєш, говорить мені…

Ліза стрепенулась. Знову Степан прийшов не сам, а зі своїм другом Миколою, ну що ж це таке, га?

Настрій у Лізи одразу зник. Вона швидко привіталася і відвернулася до вікна.

-Лізочко, привіт, – Микола вальяжно пройшов до столу, відсунув стілець і сів за стіл. – Ох як смачно пахне, я говорю тобі Степане, Ліза у тебе – он така господиня!

Ліза скривилася від того, як нахабно розташувався Микола на їх маленькій кухоньці, від того, як Степан послужливо підтакує, підхихикуючи другові.

-Степане, можна тебе на хвилинку, – Ліза вийшла з кухні, прослизнувши повз Миколу.

Іноді їй здавалося, що він зараз схопить її. Ніяк не могла позбутися від цього відчуття.

Микола був зухвалий, безпринципний… Саме так! Це не Ліза вигадала.

Батьки Степана все дитинство противилися цій дружбі, але, як зазвичай буває, спокійних дітей тягне до отаких Микол…

Тепер Степан дорослий і він сам може вирішувати з ким дружити. Два роки тому він одружився з Лізою, а пів року тому зустрів свого улюбленого друга дитинства Миколу.

Микола розлучився з дружиною, встиг у свої двадцять сім уже зрозуміти, які підступні можуть бути жінки.

-Йому дуже погана трапилася, – казав Степан Лізі. – Вона його, як чоловіка не цінувала, а як людину й поготів! Одним словом та ще…

Лізі не сподобалося, як Степан говорив про незнайому людину. Вона розуміла, що він повторює за Миколою ці його слівця, незнайомі нотки в голосі…

Тишком-нишком Микола міцно увійшов в їхнє життя. Він приходив разом зі Степаном з роботи. Вони вечеряли, а Ліза металася туди-сюди по кухоньці, щоб догодити гостю.

Наївшись чоловіки сідали пити чай і розмовляти про своє чоловіче.

А те, що Ліза прийшла з роботи, приготувала і не встигла поїсти, це нікого не цікавило. Степана, зокрема.

Одного разу вона дуже хотіла їсти. Ліза швидко прибрала зі столу і вирішила повечеряти.

Кухня була не просто маленька, а дуже маленька – третій людині сісти нікуди.

Ліза поставила з краєчку тарілку, сподіваючись, що чоловіки підуть в кімнату. Але ні…

Бо ж Микола так захоплююче розповідав якусь історію, а Степан так уважно її слухав, що вони просто не помітили, що Ліза теж хоче їсти.

Микола так захоплено щось розповідав і так розмахався руками, що Лізина вечеря розлетілася по кімнаті…

-Ну що ти Лізочко така неакуратна, – скривився Микола.

Ліза очі вирячила від здивування.

Вона тоді від образи і втоми аж розплакалась і пішла спати.

Степану вранці вона, звичайно, виказала, але той не бачив нічого страшного в тому, що товариш сидить у них.

А хто ж ще підтримає якщо не друг, адже у Миколи такий важкий період, йому хочеться тепла, затишку, а у них так добре.

Він завжди каже, що в них так затишно і тепло, що він почувається наче вдома, з улюбленою родиною.

-Ти ж знаєш, яка у нього ситуація? – закінчив Степан.

Ліза знала ситуацію Миколи, і розуміла все.

Але сьогодні…

Сьогодні вона була сповнена рішучості!

Зранку Лізі зателефонувала Тамара, сестра Степана.

Дівчата не були подругами. Тамара взагалі інша, за словом у кишеню не полізе.

Зателефонувала Тамара з приводу того, що виходить заміж і хоче обговорити вбрання подружок нареченої.

-Ліза, а ти можеш підскочити в салон, там кравчиня, мірки зніме.

Ліза зам’ялася.

-Ааа, ти не переживай, це ж моя забаганка щоб ви були в однакових сукнях, ми з Андрієм самі все оплатимо.

-Незручно якось, Тамаро.

-Так, все… Незручно їй, я що даремно до стількох років в дівках сиділа? – сміялася дівчина. – Я на весілля собі може збирала. Все! Це недалеко від твоєї роботи. Я тебе чекаю.

Ескіз та колір сукні Лізі сподобалися. Час ще був і дівчата вирішили швиденько перекусити.

-Ти якась бліда, племінником мене порадувати хочете, чи що?

-Н-ні, – Ліза почервоніла, – Просто…

-Що просто? Щось зі здоров’ям? Зі Степаном не так?

Ліза, соромлячись і червоніючи розповіла про практично третього члена сім’ї.

Тамара задумливо дивилася і слухала.

-Ах он воно як… Значить знову обʼявився! Ну, що я тобі скажу, суперник у тебе сильний, мама з татом багато років боролися, щоб вивести Степана з-під його впливу.

Наш бачиш який? Ось Степан і тягнувся за більш «крутим”, як йому здавалося, другом. Як би розійшлися їхні шляхи були. А тут назад все значить повернулося. Треба щось робити…

Ліза вирішила поговорити зі Степаном негайно.

-Степане?

-Так Лізо, почекай секунду, слухай, Миколо тут…

-Степане, я тебе прошу підійти до мене, нам потрібно терміново поговорити без сторонніх!

-А хто тут сторонній, Лізо? Ти про мене чи що? – подав голос Микола. – Та я свій, говори тут, у нас секретів немає, так Степане?

-Ага, – підтакнув чоловік.

-І взагалі, нагодуй мужиків спочатку, а потім розмови свої влаштовуй, – сказав Микола.

І тут Ліза зрозуміла, що втомилася, що пружина, що стискалася всередині неї, зараз розімкнеться і вискочить назовні.

-Мужиків? – тихо запитала Ліза. – Мужиків? Я одружена з одним мужиком і це не ти, Миколо.

-Та й слава Богу. Нащо ти мені така здалася в тебе ж не…

-Що-о? Ти смієш при моєму чоловікові обговорювати мої зовнішні дані? А ти чого сидиш, Степане?

-Лізо, Лизочко, заспокойся! Микола пожартував він не це мав на увазі…

-А що він мав на увазі твій дорогоцінний Микола, – Ліза не кричала, вона шипіла і її було не зупинити. – Я йду на вулицю і через п’ятнадцять хвилин повернуся. Якщо він ще буде тут, я викличу кого треба, а з тобою потім поговорю.

Ліза вийшла швидко, щоб не заплакати. Оце так… Оце вона змогла!

Ліза розправила плечі й пішла у бік зупинки, просто безцільно, аби кудись іти.

-Ня-ав, – почулося біля її ніг.

Нахилившись дівчина побачила маленьке, брудне кошеня.

-Агов, друже. Тебе теж образили? Винесли, як непотрібну річ, а ти все ж таки жива душа. Ходімо, я тебе хоча б погодую.

Вона зайшла в кіоск. За порадою продавця купила якийсь паштет для кошенят. Часу минуло точно більше відведеного…

…Ліза повернулася додому. Вона відкрила двері своїм ключем і здивовано озирнулася навкруги. В квартирі було порожньо…

Вона зайшла на кухню й ахнула! На кухонному столі стояли дві брудні тарілки, а каструля на плиті була порожня!

Ліза схопила свій телефон і швидко набрала номер чоловіка.

Телефон Степана не відповідав. Вона набрала ще кілька разів і він і зовсім став поза зоною!

Ліза в розпачі сіла на крісло. І тут раптом її осяяло, що робити!

Вона зателефонувала Тамарі, єдиній людині, яка могла хоч якось допомогти.

-Не хвилюйся, він зараз його потягне по різних місцях гульбанити. Говоритиме йому, що всі жінки однакові.

Хоч він мені й брат, але знаєш… Якщо поведеться на цього Миколу, то й нехай. Навіщо тобі такий мужик?

Радуйся, що цей друг з’явився не тоді, коли ви прожили разом років з двадцять і у вас вже б була купа дітей.

Дівчата проговорили пів ночі. Дивно, але Ліза заспокоїлася.

Вона відмила кошеня, нагодувала його. Те тремтячи всім тільцем, притулилося до Лізи й лежало під ковдрою тихенько помуркуючи.

Наступного дня був вихідний. Ліза робила генеральне прибирання і розмовляла з Котофеєм – так вона назвала кошеня. Чому так? А вона й сама не знає, просто спало на думку.

Ліза почувала себе добре й спокійно. Вона ніби виплеснула щось із себе, випустила назовні цю пружину, що стискалася останні півроку.

Степан прийшов увечері, з квітами і звісно не сам.

Підсміховуючись і перезираючись, підштовхуючи один одного, Степан і Микола почали просити пробачення у Лізи. Сказали, що вони все усвідомили.

-Ого… Та твоя сестра мала рацію, – тихо сказала Ліза. – Віддай мені ключі, твої речі я зберу завтра. Сьогодні я втомилася і думаю, що ти опиратися не будеш, бо це квартира моєї бабусі.

Те, що ми назбирали на початковий внесок, можеш витратити на себе і своє нове, а вірніше старе кохання. А тепер пішли геть, обидва, і щоб я тебе не бачила більше, ніколи!

-Я не зрозумів, ти що? Ти мене? Степан, ти чув? А це що? – Микола дивився на Котофея. – Ти що?! Я не переношу кішок! Степане… Скажи своїй цій…

-Геть, або я дзвоню твоїм батькам. Вибирай.

-Лізо, ну ти що, ну пожартували, у Миколки непереносимість…

-Ти зовсім чи що? Пішли геть…

Ліза тупнула ногою і гості вийшли у під’їзд будинку…

…На весілля до Тамари Ліза пішла одна. Вона не хотіла, але Тамара вмовила.

Батьки не знали про дивацтва сина. Вони дуже зраділи, побачивши Лізу. Вона сказала, що Степан буде пізніше.

Почалася звичайна весільна метушня. Щоб не псувати Тамарі весілля, Ліза теж старалася.

Вона побачила Степана, коли він пробирався крізь купу гостей і мимоволі залюбувалася ним.

-Привіт, – він сів поруч.

-Привіт, а ти що сам? Де твоя друга половинка?

-Тут?

-А-а-а, зрозуміло, ховається десь, слухай, відсядь від мене, а то твій друг мені поїсти не дасть знову.

-Лізо, послухай…

-Це ти послухай, – зашепотіла Ліза. – Сьогодні, щоб не псувати свято Тамарі, ми будемо мило всім посміхатися і вдавати, що в нас все добре, тільки друга свого не підпускай до мене… А завтра кожен піде своєю дорогою.

Я подала на розлучення, ділити нам нічого, дітей нема, розлучимось швидко.

Ліза посміхнулася свекрусі.

До речі, весь вечір вона не бачила того Миколу.

Розлучились вони й справді швидко.

Свекруха похитала головою.

-Що ж ви так молодь? Як у вас все легко і просто одружуєтеся, розходьтеся…

-Так буває, – сказала сумно Ліза…

…Ліза йшла з роботи, поспішала, вдома є жива душа, яка чекає на неї… Вдома на неї чекав Котофей…

-Лізо…

Дівчина обернулася – колишній чоловік стоїть.

-Лізо, треба поговорити.

Вони стали подалі від людей. Ліза стояла, засунувши руки в кишеню пуховика і думала, що Котофей,мабуть, уже плаче. Вона затримується з роботи…

А Степан все говорив, і говорив…

-Пробач, Степане, мені пора йти.

-Ти не слухала мене?

-Так само, як і ти мене свого часу. Мене там чекають, вибач.

-Хто?

-Той, кого твій друг не переносить.

Він прийшов на вихідних. З великою пачкою корму та іграшкою для Котофея.

-Лізо, ну пробач. З Миколою я давно поговорив, і ми не бачимося зовсім, ну так… Я виненї. Я теж хотів бути таким як він, а от тільки навіщо? Вибачиш мене?

На цей раз вони розписалися тихо і без помпезності.

Знала про це тільки Тамара.

Вона подарувала їм скриньку, з якої на пружинці вистрибує чоловічок.

-Дивися, – сказала вона братові. – У твоєї дружини є стрижень, а ще пружинка, яка може стискатися тільки до певного моменту, а потім розправиться і зламається.

Цього разу ти її полагодив… Більше такого випадку може й не бути…