Люба зібралися з сином поїхати в село. Мамі треба памʼятничок підправити, поприбирати та й з’явитися у людей на очах. Люба красива, у чорній сукні з білими коралями, в капелюшку. Поруч високий син. Ідуть дорогою додому, а з брам люди виходять. Люба вітається з усіма, хоч і не всіх впізнає. Чутка вмить по селу рознеслася, що Люба приїхала. А пізно ввечері пролунав стукіт у двері. Син уже спав, а Люба сиділа і старий альбом переглядала. Вона відкрила двері й ахнула

Дочка в Олени була красуня. Хоча далася вона їй нелегко і народилася пізно, в сорок майже. До цього Олена овдовіла, і залишилася сама, бо дітей їм з чоловіком Бог не дав.

А тут поїхала вона до своєї сестри двоюрідної у місто, прожила у неї два тижні, а звідти повернулася і через дев’ять місяців народила доньку Любочку.

Сусідки в селі шепотілися, звичайно, але Олена ні з ким не ділилася, хто батько її доньки, чому їх не відвідує.

Ніхто навіть подружка-сусідка так цієї таємниці і не вивідали. Зате Любочка росла всім на заздрість: гарна дівчинка, ясноока, міцна.

А вже Олена як тремтіла над нею! І вбирала, і розуму вчила, і по дому допомагати привчала. Виросла Люба – висока, статна, привітна. Після школи закінчила курси в районі та повернулася до рідного села обліковицею на птахоферму.

І одразу зі Степаном познайомилася. Він у їхньому селі був чоловік новий, нещодавно приїхав агрономом. Вчений, не рівня їх сільським мужикам. І вони сподобалися один одному. Степан через місяць у коханні зізнався, та й одружився з Любою. Любі двадцять один, йому двадцять п’ять. Весілля закотили на все село.

Тільки от він став після весілля пропадати кудись, зникне на день-другий, потім знову з’явиться. А якось улітку сидять вони з Любою в альтанці, чаюють. Аж раптом машина до будинку під’їжджає, а з неї жінка з хлопчиком виходять.

Ось, мовляв, приймай, тату, на канікули. Виявилося, що це його перша дружина, про яку він Любі і словом не сказав. До сина він і навідувався постійно. Люба обман не пробачила, зібрала свої речі і до мами переїхала.

Скільки сліз Олена пролила, а дочка докоряла: не можна ось так узяти й чоловіка кинути.

-Ну, і що ж, що сім’я була раніше? Тепер він тебе любить. Прийми хлопчика, не назавжди, він до вас на канікули тільки.

Але Люба не погодилася і розлучилася зі Степаном. Молода та настирлива. Зібралася, і в місто поїхала шукати щастя. До матері навідувалася часто, а от похвалитися не було чим. Ні роботи серйозної, ні житла, ні чоловіка.

А коли їй двадцять вісім виповнилося, мати злягла, змарніла. Люба все покинула і повернулася до матері. Степан уже одружився, двоє дітей у нього, та дружина дуже злякалася, що Любка почне до нього клинці підбивати. Он вона яка розфуфирена з міста приїхала.

Але Люба не дивилася ні на кого. З двору ні на крок. Усю себе мамі присвятила, стежила за нею, доглядала, як могла.

Цілих два роки, можна сказати, на своїх плечах тягла, хоч лікарі більше року й не давали. Так і не стало її…

До міста Люба більше не поїхала, не прижилася вона там у метушливому житті. І неспокійно було дружині Степановій. Він сам спохмурнів, посуворішав. А на поминках Любиної матері першим помічником був. Але Люба вдячна була, звичайно, але уваги Степанові не надавала ніякої.

А гарна, як була раніше, так і залишилася. І тридцять років їй нізащо не даси! Молодиця. А в Степана вже й сивина на скронях заблищала.

І тут трапляється непередбачене. Все село знову загомоніло! У Петряків син Артем зі служби повернувся. Двадцятирічний красень під стелю зростом. Плечі широчені, руки та ноги м’язисті.

Дівчата на селі всі одразу закохалися і тільки й чекали, на кого він зверне увагу. А Артем ні на кого поки що не дивиться. А якось вийшов до річки, а в ній Любка купається, пливе в сонячних променях, волосся, як у русалки, на воді хитається.

Побачив хлопець таку красу, і серце стрепенулося! Сидить на березі, чекає, коли вона вийде з води. А потім і сам у воду кинувся, а звідти вже Любку на руках виніс.

Вона регоче, пручається, а Артем не відпускає. Закохався у свою русалку з першого погляду. Та так, що одразу аж заміж покликав, і двох тижнів не минуло з першої зустрічі.

Батько ні в яку, матір у сльози:

-Та що ж ти таке виробляєш! Вона баба, заміжня побула, у місті нагулялася. А ти хлопчисько зовсім, який ти їй чоловік? Опам’ятайся, недолугий!

У селі переполох. На Любку всі скоса дивляться. А що вона? З цим Артемом два вечори провела, на березі посиділи до заходу сонця. А те, що він покохав її, то хіба серцю накажеш?

Прийшли до неї батьки Артема і давай умовляти, щоб залишила їхнього сина в спокоїї. Не пара вона йому. Зібралася Люба і знову до міста поїхала з насиджених місць. Не буде їй тепер щастя на селі. Тут Артем зі своїм коханням, а тут селяни з осудом…

…Минуло сім років.

Життя в місті у нещасної Любці теж не вдалося. Працювала у магазині, винаймала житло. Потім познайомилася з зорошим чоловіком, вийшла за нього заміж, народила сина.

Чоловік виявився хорошою людиною, з добрим достатком, жили вони у великій та світлій квартирі. Виховували сина. Чоловік часто говорив про те, що треба б до неї в село з’їздити і щось з будинком вирішити.

Але Любу туди не тягнуло зовсім. Навіть коли до мами на цвинтар їздила, на селі не показувалася.

Погана в неї пам’ять залишилася від того лихоліття, коли маму втратила, коли селяни на неї сварилися. А будинок, звичайно, треба було б провідати. Скільки років закритий стоїть. Але поки збиралися, заслаб чоловік Люби…

Залишилася Люба вдовою в п’ятдесят років. Горе то яке, сину п’ятнадцять, його ще вчити і вчити. Та й будинок у селі спокою не давав. Продати б треба, та й все. Може хтось із сільських купить?

Зібралися вони з сином улітку і поїхали до села. Мамі памʼятничок підправити, поприбирати та й з’явитися у людей на очах.

Люба красива, у чорній сукні з білими коралями, у капелюшку. Поруч високий син. Ідуть дорогою додому, а з брам люди виходять. Люба вітається з усіма, хоч і не всіх впізнає.

Будинок за стільки років, звичайно, змарнів, віконниці покосилися, ґанок не дуже. Але в цілому нічого ще, міцний будиночок.

Вдень до них прибігли сусіди, почали розпитувати, що та як. Люба поділилася, розповіла про своє міське життя-буття та про свою втрату. Чутка вмить по селу рознеслася.

А пізно ввечері стукіт у двері. Син уже спав, а Люба сиділа і старий альбом переглядала.

Вона відкрила двері і ахнула. На порозі стояв Артем.
Його теж життя поносило…

Після того, як Люба поїхала, він довго не одружувався. Потім нарешті вибрав Олю із сусіднього села, щоб у них тут нікому не було прикро. До неї й переїхав. Та тільки дітей не нажили вони…

-Не пощастило мені в житті, Любцю, – закінчив він свою сумну розповідь.

Оля періодично гульбанить, а йому сорому який!

-Так і не міг тебе забути. Однолюб я, тільки зрозумів пізно. Батьків тоді послухав, і кохання своє втратив. А ти, як була красунею, так і лишилася.

Дивилася Люба на нього, і сльози текли гарячими щоками. Артем здав, звісно. У сорок років лисинка вже намітилася, щетина на щоках, руки грубі. Механіком працює, за тракторами дивиться. Проговорили вони до півночі, та й випровадила вона його.

-Адресу дай міську? Може й загляну колись. Проти не будеш?

Люба дала адресу, а сама подумала, що навряд чи він з’явиться до неї. Та й навіщо? Втратили вони свій час. Будинок вирішила поки не продавати, покупців не знайшлося, і поїхали вони із сином додому.

Не минуло й року, а Артем таки приїхав. Відчинила вона двері, а на порозі високий, чисто поголений чоловік, і одягнений добре, і дивиться з тугою.

Впустила гостя, і тепла хвиля в душі сколихнула колишні спогади. Як любив, як заміж кликав, як втекла вона від нього. Невже все назад повертається за двадцять довгих років?

Повернулося! Артем з Олею розлучився вже і почав благати її прийняти його любов. Із сином потоваришував, хлопчик дорослий уже зовсім. І коли Люба зрештою зрозуміла, що це її запізніла доля, то дала свою згоду.

Розписалися вони по-тихому, весілля не влаштовували. Артем переїхав до неї із сином і зажили вони нарешті щасливою родиною, хоч і з запізненням на двадцять років.

І хоч і шкода втраченого часу, але все хороше ще попереду…