Яна повернулась додому сумна. Чоловік не чекав її так рано і, мабуть, ночував знову в своїх батьків. Ще й безлад після себе залишив. Яна взялася за прибирання в квартирі. Вона підійшла до їхнього ліжка, глянула на подушку й ахнула! Там було чиєсь довге руде волосся… Яна кинулася на кухню. На столі лежала забута губна помади, стояли два келихи… Жінка дивилась на все це, ніби в якомусь заціпенінні. Нарешті вона отямилася, і тут же ж вирішила діяти

Як і в будь-якої іншої дівчини, у Яни була мрія – проста й наївна: одружитися з прекрасним принцом.

Ну яка дівчинка з села не мріє про гарне життя? Ось і Яна мріяла у перервах між парами та вечірнім підробітком.

Вона працювала адміністраторкою в ресторані, підміняючи другу частину вечірньої зміни тітку Олю, від якої пішов чоловік і тепер вона не могла залишати дітей одних увечері.

Гроші Яні були потрібні – мама хоч і надсилала їй щомісяця, але цього не вистачало, а Яні хотілося і нову сумку, і пальто.

Вітчим був скупий, ніколи зайвої гривні на одяг не виділить, так що сподівалася Яна тільки на себе.

Вона чудово розуміла, що вчитися треба старанно, що працювати самій треба, але… Як було б добре, якби вона, як у фільмі, зустріла своє справжнє кохання, а вже її коханий ніколи не дозволить їй ходити в поношених чоботях…

Але на принців Яні не щастило – у студентському містечку були такі ж, як і вона, молоді та невлаштовані в житті, які харчуються сосисками та макаронами і їздять у кращому випадку на маршрутках.

Іноді їй подобався то один, то інший, але нічого серйозного з цих симпатій не виходило. Були в неї і постійні залицяльники: одногрупник Степан, Андрій з другого курсу і старший брат сусідки Лілі на ім’я Микола.

Оцей не втрачав надії і час від часу передавав їй через сестру, то коробку цукерок, то блокнот в красивій обкладинки.

-От ти даєш! – казала їй Ліля. – І чого носом крутиш?

Яна тільки знизувала плечима – як пояснити подрузі, що вона хоче весілля як у казці, свою квартиру, машину… Соромно про це говорити, адже кохання начебто не про це. А про що кохання, Яна й сама не знала доти, доки не зустріла Віталіка.

Він був старший на сім років, їздив на гарній машині і біля нього завжди крутилися дівчата.

Яна помітила його в ресторані, де працювала й одразу закохалася, не знаючи ще ні про гарну дорогу машину, ні про те, як він пригощає всіх дівчат в ресторані, навіть не глянувши на суму в чеку.

Закохалася вона в його усмішку і в добрі очі, які подивились на неї, як на людину, а не, як на меблі…

-Віталік, чи що? Та я його знаю, – сказала Ліля, коли Яна зізналася подрузі у своїй симпатії. – Але в тебе жодних шансів – у нього наречена є і дівок навколо бачила скільки? Але, якщо хочеш, я вас познайомлю.

-Звідки ти його знаєш? – з підозрою запитала Яна, вперше відчуваючи заздрість до подруги.

-Та через Миколу, у нього ж автомайстерня – Віталік у нього свою машину ремонтує.

Ось і став у нагоді Микола!

Даремно Ліля в неї не вірила – роман у Яни й Віталіка закрутився за дві секунди, і незабаром вона не тільки дівок його посунула, а й ту саму наречену, яка зовсім нею і не була – так, татова хрещениця, яка мріє поріднитися з впливовим сімейством.

І даремно скептики не вірять у казку про попелюшку – кохання трапляється з усіма, трапилося воно і з Віталіком, який знайшов у Яні все те, чого йому так не вистачало в дівчатах, які крутилися біля нього.

…Весілля було пишне, як Яна і мріяла. Ні, звичайно, батьки Віталіка не були в захваті, але син був єдиний і пізній, і виконувати його примхи було метою їхнього життя.

Тим більше, дівчинка розумна, скромна – мабуть, вирішили, що виховають її так, як їм треба.

Яна свекруху полюбила не менше, аніж свого чоловіка – така чудова жінка, просто приклад для наслідування!

Заперечувати їй вона не сміла – та і весільну сукню їй обрала, і колір волосся порекомендувала змінити, а Яна тільки погоджувалася.

Загалом, у сім’ю вона вписалася, і перший рік жила, як у казці, навіть краще – хіба можуть мрії про гарне життя, що базуються на телевізорі та журналах збігатися з реальністю?

-Яна, я тебе на огляд записала, – повідомила їй якось свекруха.

-На огляд? – здивувалася Яна. – На який?

Почувалася вона чудово і ні на що не скаржилася.

-Треба дізнатися чого немає дітей. Вже вісім місяців, як ви стараєтесь, а віз і нині там… Я давно вже не дівчинка, хочу встигнути й онуків побавити.

Вони й справді з чоловіком домовилися не тягнути з дітьми. Яна отримала диплом і тепер могла сміливо занурюватись у радості материнства.

Правда, сама б вона так не поспішала – ну тільки ж жити почала, але сперечатися ні з чоловіком, ні тим більше зі свекрухою, не стала.

Слова лікарки були, як у сні… Дітей у Яни не буде ніколи…

Дорогою додому вона передумала багато варіантів – як приховати від чоловіка та його батьків правду?

Як вмовити їх не виставляти її. А що так і буде, коли вони дізнаються правду, Яна не сумнівалася…

Виявилося, дарма вона думала – лікарка уже про все доповіла її свекрусі.

-Я теж Віталіка пізно народила. Нічого, впораємося – не ми перші, не ми останні, – сказала вона.

А чоловік так взагалі сказав, що навіть якщо в них ніколи не буде дітей, він її не залишить. І Яна йому повірила.

З цього дня почалися її ходіння на процедури… Свекруха записувала її на прийоми до різних світил науки, кожне з яких мало свій погляд на можливість Яни мати дітей.

Так полетіли дні, місяці, потім роки. У Лілі народився хлопчик на ім’я Василько, і Яна стала його хрещеною.

Вона думала, що хрещеним буде Микола, який колись був закоханий в неї, але, як виявилося, він поїхав жити в Київ, тому в хрещені покликали друга сім’ї, якого Яна зовсім не знала.

Ну так навіть краще, бо Віталік у неї ревнивий…

Тільки тут Яна по-справжньому захотіла дитину – хлопчик був такий чудовий, і чому вона раніше не знала, що таке діти?

Чим більше вона з ним водилася, тим довше плакала ночами.

Чоловік спочатку її втішав, а потім втомився – спочатку в сусідню кімнату перебрався, а потім і зовсім у батьків став дедалі частіше ночувати.

Ні, вони наче й не сварилися, але життя якось потекло у кожного своє – він весь у роботі та друзях, вона у процедурах і теж у роботі, а на вихідних до хрещеника бігцем, щоб хоч трохи натішитися ним…

…Вона була на черговій процедурі, коли їй зателефонувала мама Лілі. Голос був якийсь чужий і безликий.

-Ліля… Машина… Вони у лікарні… – почула вона уривками слова.

…Напевно, ніколи в житті Яна не відчувала такого переживання.

Потім, стоячи біля памʼятника подрузі, їй було соромно за ці думки, але насамперед вона подумала не про неї, а про Василька – аби з ним усе було добре!

А з ним і було все добре. Він у цей час був з бабусею, а Ліля з чоловіком їхали по дорозі додому. Вони поверталися з відпочинку, куди їх відпустили бабуся з дідусем, із задоволенням узявши турботу про онука.

Ось так в одну мить її хрещеник став сиріткою…

Перший місяць після цього пройшов як у сні. Яна багато плакала, взяла відпустку і не ходила на роботу, але й до Василька не їздила, переживала, що не зможе стримати сліз. А коли нарешті зважилася і поїхала, то його там уже не було.

-Так Микола ж його забрав, – пояснили батьки Лілі. – Ми з ним не порозуміємося, здоров’я вже не те. А він молодий, і одружується незабаром, тож хай вони Василька нашого виховують.

Яна, як уявила, що Василька виховуватиме якась чужа дівчина, так у неї серце стрепенулося – з мачухою, яке дитинство в нього буде? А коли підуть свої діти?

І тоді забралася в душу їй думка – а якщо вона Василька собі забере? Вмовить Миколу – ну навіщо йому такий тягар, йому свої діти потрібні. А в неї буде дитина, аби тільки Віталик погодився!

Віталік до її ідеї поставився байдуже.

-Ну, якщо хочеш – давай…

Але ентузіазму у його голосі вона не чула. Ну і добре – головне, що він не проти.

Яна зібралася і поїхала в Київ. Взяла адресу у батьків Лілі, але про свій задум нічого не сказала, збрехала, що просто хоче Василька відвідати.

Микола зустрів її спочатку по дружньому, мовляв, скільки років, вже не сподівався тебе знову побачити!

Але коли вона завела свою розмову про Василька, то раптом стрепенувся.

-Я на це не піду! – сказав він. – Це ж мій племінник, я сестрі обіцяв, що коли щось трапиться, я його ніколи не кину!

Яні стало прикро. Чому подруга її ні про що подібне не просила?

-Я піклуватимуся про нього, ти ж не в дитячий будинок його віддаєш! Ну, подумай, у вас скоро весілля, свої діти підуть. Василько ж відчуватиме, що він нерідний.

-Яке весілля?

-Ну як, батьки сказали, у тебе тут наречена, – розгубилася Яна.

Микола відвернувся і тихо сказав:

-Немає в мене більше нареченої.

-Як це нема? – засмутилася Яна.

Не тому засмутилася, що Миколі співчувала, а тому що план її на очах зникав.

-Пішла вона, не захотіла чужу дитину виховувати. А мені він не чужий, зрозуміла?

Потім Микола раптом заплющив очі, немов від яскравого сонця, і скоромовкою промовив:

-А хочеш – виходь за мене! Будемо разом Василька виховувати. Я тебе завжди любив, а ти ніс від мене вернула. Я ж навіть у Київ через це поїхав – все тобі хотів довести, що я не гірший за твого.

-Ти зовсім, чи що?!

Яна від розгубленості так сказала, не хотіла його ображати, але він побілів…

Додому вона повернулася заплакана. Чоловік не чекав на неї так рано, мабуть, і ночував знову не тут, ще й безлад після себе залишив.

Щоб хоч якось заспокоїтися, Яна взялася за прибирання, знову і знову прокручуючи про себе «Я тебе завжди любив»…

Вона підійшла до їхнього ліжка, глянула на подушку і ахнула! Там було чиєсь довге руде волосся…

Яна кинулася на кухню. На столі лежала забута губна помади, стояли два келихи…

Яна дивилась на все це, ніби в якомусь заціпенінні.

Правда якось одразу дійшла до неї. А чи справді у батьків ночував чоловік?

А ці відрядження? Вона заплющувала очі лише тому, що їй було так зручно. Усім було так зручно. Її ж хвилювало почуття провини та вдячності, що не виставили її, залишили в цій квартирі…

Діяла вона в якомусь пориві, сама не розуміючи, що з нею: скидала речі у валізи, перебрала документи, забравши потрібні. Написала записку Віталіку:

«Так усім буде краще…»

А що, у Віталіка з’являться діти, а в його батьків онуки.

У Миколи здійсниться мрія, а у Василька буде повна родина. А кохання?

Та хто знає, яке воно, те кохання?!

Іноді воно буває з першого погляду, як із Віталіком. А іноді потрібно трохи більше часу, щоб воно з’явилося…

…Сонний Микола відчинив двері, в які Яна дзвонила ось уже п’ять хвилин.

-Знову ти… – пробурмотів він і пропустив її всередину. – Ну чого ти дзвониш, дитину розбудиш?! Ти чого знову приїхала?

Яна заплющила очі і скоромовкою сказала:

-А я назавжди приїхала!