Все село гуляла на весіллі Мироненків. Оленка в білій сукні, Віктор у своєму темно-синьому костюмі з величезною білою півонією!.. Красень, а не жених! А потім настали будні. І начебто налагоджуватися все стало. Але баба Нюра все одно за внука переживала. Правнуків бабуся чекала, а дітей все не було! І раптом сталося те, чого від Оленки не очікувала навіть баба Нюра

Все село гуляла на весіллі Мироненків. Оленка в білій сукні, Віктор у своєму темно-синьому костюмі з величезною білою півонією в петлиці. Красень, а не жених. Точніше, наречений – красень. Все буденно, святково. Якби не один.., точніше кілька неприємних моментів.. І як відчувала ж баба Нюра…

Михайло довго скакав на одній нозі, намагаючись засунути другу ногу в штанину.

-Вєрка! Обручки де? – кричав свідок, який спізнювався на весілля, до своєї дружини Віри, обмацуючи кишені.

-Шукаю, бачиш же? Бабусю, не бачила обручки? – Віра розкидала подушки на дивані, оглядала журнальний столик.

-Вітя вчора не забрав хіба? – зав’язуючи хустку, відповіла баба Нюра. Вона була вже готова до від’їзду. Внучка з чоловіком приїхали на весілля вчора, зупинившись у неї, і обіцяли відвезти спочатку на “викуп”, а потім і до РАЦСу в районну адміністрацію.

-Ні, він Мишкові віддав і сказав привезти на реєстрацію.

-Знайшов! – зрадів Мишко, виймаючи обручки з внутрішньої кишені піджака.

Одна з них вислизнула і, дзенькнувши об підлогу, закотилася під диван.

-Ой, прикмета погана! Чия обручка впала, Вітькина чи що? – поскаржилася баба Нюра.

Онука свого Віктора баба Нюра любила більше внучки Віри, яка відразу після школи вийшла заміж і виїхала з села. А Віктор – первісток. Красень. Помічник у всьому.

Найчастіше бував у бабусі, ніж удома. І зовсім не очікувала вона, що повернеться з армії і одружиться. Та ще й не на сусідській Маринці, з якою дружив з п’ятого класу, а на міській дівчині, яку баба Нюра перший раз перед весіллям і побачила.

Наречена була проти весілля в селі у чоловіка, але той наполіг “або вдома або ніде”. Погодилася…

-Оленкине кільце. Тепер не дістати, Віро, ну подивися, я відсуну диван.

Мишко нагнувся, хапаючи важкий оксамитовий диван.

-Знайшла, – сказала Віра, змахуючи пил з обручки. – Могли б і гравіювання зробити, простенькі якісь.

-Бабусю, що у Вітьки грошей немає, обручки тоненькі, простенькі?

Бабуся, яка чекала пару в дверях, не відповіла. Не знала вона. Нічого тепер не знала про онука. Виріс і не помітила. Своя життя у нього, одружується ось.

Баба Нюра в дві своїх потаємних кишені з внутрішнього боку кофти поклала гроші, що відкладала на чорний день. Зачепила кишені шпильками, щоб не впустити випадково, а зараз вона їх торкнулася тихенько, перевірила задумливо і вирішила:

-Як поведе себе наречена, так і обдарує родичка молодих. Якщо що, то краще після весілля Віті віддати гроші, щоб дружина не знала.

Від ранкової свіжості роси вже не залишилася і сліду. Вітер набирав силу і гнав темні хмари до села. Викуп пройшов зім’ято і не весело. Наречена весь час надувала рожеві щічки “Нудно” і просила нареченого швидше відправитися в РАЦС.

А хмари збиралися, закривши половину блакитного неба. Пориви вітру посилювалися і, здавалося, самі гнали молодих на перший спільний захід.

Віктор підхопив наречену на руки і поніс до машини. Біля воріт зупинився, калюжа.

-Не стрибай тільки! – кричала Оленка, крутячи головою.

Фата з гребенем швидко з’їхала з гладкого волосся і вже готова була впасти. Наречена хотіла було її поправити, але Віктор схопив першим, мало не впустивши Олену.

-Кинь, а то впустиш! – закричала вона. – Так мене тримай, а то впустиш, ну цю фату!

Фата полетіла в ту саму калюжу…

Баба Нюра похитала головою. Вийшла пізніше з гучного веселого натовпу, фату вийняла з калюжі і на паркан повісила.

-Чуєш, Нюра, погано це фата в бруд.

-Знаю, Зоя, знаю… – не обернувшись, відповіла бабуся родичці.

А далі все пішло стандартно. РАЦС, дводенні весільні гуляння всім селом. А потім настали будні. І навіть начебто склалося у внука життя. Недалеко від батьків взяв ділянку, будував на ньому новий будинок, обживатися став.

І начебто налагоджуватися все стало. Але у баби Нюри душа все одно за внука боліла. Заглядав рідко, надовго не залишався, так, привітатися і біг. Та й правнуків бабуся чекала, а дітей все не було.

Але сталося те, чого від Оленки не очікувала навіть баба Нюра.

Схвильовану Віру баба Нюра запримітила ще здалеку. Навіть якщо і приїжджала внучка з чоловіком в село, зазвичай зупинялися у матері і бабусю не шанували.

-Бабусю, привіт, – кричала Віра ще з вулиці, помітивши ту на городі.

Баба Нюра вимила руки, витерла їх і відкрила двері в будинок. Було видно, що Віра чимось дуже стурбована.

-Бабусю, ти уявляєш, я таке сьогодні дізналася, досі відійти не можу, – Віра ходила по кімнаті з боку в бік.

-Та ти сядь і розкажи, що там у тебе сталося?

-Та не в мене, бабусю! У Вітьки.

-Ой, Господи!

Віра підійшла і сіла на стілець навпроти бабусі.

-Оленка, виявляється, три рази вагітна була. І всі три рази переривала… Нікому й не сказала.

-Звідки знаєш? – бабуся недовірливо подивилася на внучку.

-Сама бачила! Прийшла я, значить, в жіночу консультацію аналізи забрати, у мене там подружка Катя працює.

А з її кабінету виходить Олена, я не встигла навіть добігти, хотіла з нею привітатися, як справи розпитати, але вона швидко пішла. У подружки питаю, що Лена приходила? А лікар і розповіла. Я то думала, що вагітна. Так-то воно і є, але Лена лікарці каже, що чоловік дітей не хоче, в хустку плаче і в черговий раз бере направлення…

-Почекай… Як чоловік дітей не хоче?

-Та ось так. Я до батьків приїхала, розповіла. А вони:

“Не твоя справа, своїх дітей народжуй!”. – Бабусю, як же так? Вітька дуже хоче дитину.

-Хоче… А у Віті була?

-Ні ще, до тебе побігла. Бабусю, ну як же бути? Обманює, виходить вона його.

-А навіщо їй це? Діти – це ж щастя. Вона ж заміжня жінка. Ти знаєш що. Ти Вітьці не говори, попроси до мене зайти, я спочатку хочу з Оленою переговорити, а потім з ним поговорю.

-Так Оленка в лікарню я так розумію за направленням тим і пішла, знову то робити буде…

Бабуся нервово стиснула губи і не дала волі емоціям. На цьому й розійшлися, Вєрка поїхала додому.

Віктор прийшов до баби Нюри пізно ввечері.

-Бабусю, Оленка в лікарні, дитинку мою.., – стиснувши зуби, процідив Вітька.

-Знаю, Вітю, Віра ж Олену в місті бачила.

-Бабусю, ну як так, за що? Я ж так дитину хотів, сина… Або дочку, а тепер нікого немає у мене.

-А Олена що сказала, що трапилося?

-Сказала, що втратила…

-Знаєш, внучок, молодість нам на те і дана, щоб змінити щось у своєму житті. Коли молодий, простіше це. І любити, і прощати і заново починати. Я до твого діда з офіцером зустрічалася. Ох, і любов була, заміж кликав, але я відразу не погоджувалася. А потім його біля клубу з дівчиною якоюсь зустріла, обнімав її, в любові клявся.

Розлучилася я з тим офіцером, ні любов не допомогла, нічого. Хто зраджує раз – зробить це знову. І Олена тебе зрадила, тільки приховувала. Ти запитай у неї, скільки разів вона вагітніла, поговори з нею без сварки і злості. Може, і немає у вас сім’ї, тільки штамп…

Вітя мовчав. Він погано розумів в силу своєї молодості, про що говорить бабуся. Посидів ще й пішов.

Через тиждень Олена зібрала свої речі і поїхала в місто. На розлучення подав Віктор. Одружився він знову тільки через десять років і тільки тоді, коли нова обраниця завагітніла.