Ірина затіяла ремонт, попересувала всі меблі, окрім величезної шафи. Ну ніяк не піддавалася вона їй. – Фух, ну і Бог з тобою! Стій! Син приїде пересуне! – подумала вона. Іра набрала цілий мішок старих речей із шафи і потягла на смітник. Біля контейнерів на землі сидів чоловік. Оброслий весь, брудний. Іра скоса глянула на нього. – А я не завжди такий був, – раптом заговорив він

Ірині було вже далеко за п’ятдесят. В її житті було все. І велика любов довжиною в життя, і діти, і вже внуки.

Коханого чоловіка Петра нестало п’ять років тому. Раптово. Жила вона одна в маленькій однокімнатній квартирці.

Свою трикімнатну вона віддала сину. Вони з дружиною чекали вже третю дитину. А сама переїхала в їхню однокімнатну.

Донька не ображалася. Адже у неї теж все було чудово. Чоловік, двокімнатна квартира в центрі і дочка третьокласниця. На вихідні Ірина їздила в гості. То до одних, то до інших. А іншим разом і вони самі до неї приїжджали.

Працювала Іра головним бухгалтером. Можна було б піти вже на пенсію, але що робити вдома одній в чотирьох стінах?

Весна – час змін. Затіяла Іра ремонт у своїй квартирі. Такий, невеличкий ремонт. Переклеїти шпалери, двері підфарбувати. Ну може ще меблі переставити.

Син пропонував, мовляв, мамо почекай до вихідних. Та нудно Ірині було у відпустці сидіти.

Ну от, попересувала вона на середину кімнати всі меблі. Крім величезної шафи. Ну ніяк не піддавалася вона їй. Вона вже й виклала все з неї, та шафа стояла нерухомо, як вкопана.

-Фух, ну і Бог з тобою! Стій! Діма приїде пересуне тебе! – тільки й сказала Іра.

Ну раз витягла речі, то вирішила перебрати, та повикидати старе, нікому не потрібне. Набрала цілий мішок, та потягла на смітник.

Біля контейнерів, прямо на землі сидів чоловік. Безхатько. Брудний весь, оброслий. Іра скоса подивилася на нього, проходячи повз.

-А я не завжди такий був.., – раптом заговорив чоловік.

-Що перепрошую?

-Я знаю, що я вам неприємний. Але я не завжди таким був. І я колись жив в гарній квартирі. І робота у мене була. І сім’я. Дружини нестало, – він витер пальцями сльози з очей. – А ніяк не міг впоратися з тим… Так, розумію, сам винен.

-Познайомився я з Оксаною. Стала вона до мене приходити на гулянки. Потім і брат її у нас оселився. Гульбанили вже втрьох. Ну от якось і дали мені папери підписати…

А потім за двері виставили. Довести щось нікому не зміг. І рідні у мене зовсім немає. Йти нікуди. Роботу я втратив ще коли загуляв. Документів у мене теж не було. Загубив десь. От і опинився я на вулиці.

Але ви не думайте. Я працюю. Де повантажити щось треба. Де прибрати. Платять копійки. Але я їх на їжу витрачаю. А тут я одяг збираю. Люди часто залишають хороші речі…

-Так я і не думала…

Іра знизала плечима та пішла. Але раптом зупинилася.

-А шафу зможеш пересунути? Багато не заплачу, але…

-А тарілка супу гарячого знайдеться? – зупинив її чоловік.

-Звісно.

-Тоді ходімо!

Він залишив свої пожитки тут же біля контейнерів, сховав за баки і поплентався за Іриною.

Роззувся ще на майданчику і зняв із себе брудну куртку.

-Щоб не наслідити вам, -пояснив він.

З легкістю пересунув шафу. І вже зібрався виходити.

-Ти куди, а суп?

Він посміхнувся. Іра тільки зараз помітила, які у нього променисті очі.

-А хочеш в душ?

-А можна? – з якоюсь недовірою і надією запитав він.

-Іди. Ось рушник, шампунь, мило.

-Спасибі.

Він провів у ванній хвилин тридцять напевно. Вийшов звідти пахнучий шампунем і причесаний. Тільки тепер Ірина роздивилася вік чоловіка. Йому було не більше п’ятдесяти. Добрі очі з павутинкою зморшок, гострий прямий ніс, в міру тонкі губи.

-Ех, поголитися б іще… – мрійливо сказав він.

-Тебе як хоч звуть, помічник?

-Ілля.

-А років тобі скільки? – питала Ірина, ставлячи перед ним тарілку з супом і хліб.

-Так побільше ніж вам. П’ятдесят два вже.

Ірі був приємно. Вона порахувала це за комплімент.

-Їж. А я Ірина.

-Ну ось і познайомилися, – сказав Ілля, жуючи хліб і сьорбаючи з великим задоволенням суп.

Доївши суп він було зібрався йти. Але чомусь Ірині так шкода його стало.

-Слухай, Ілля, а може ти мені з ремонтом допоможеш? Грошей багато немає, але трохи зап…

-Та мені грошей і не треба, якщо нагодуєш.

-Значить домовились?

-Домовилися.

Робота закипіла. Удвох вони дуже швидко закінчили з ремонтом. Через тиждень квартирку Іри було не впізнати. Все блищало чистотою і новизною.

Весь цей тиждень Ілля жив у Ірини. Стелила вона йому на кухні на розкладачці, а сама закривалася в кімнаті. Але закривалася вона тільки перші дні. Потім і взагалі перестала.

Вечорами вони сиділи за чаєм. Ілля багато розповідав про своє життя. Він виявився дуже цікавою людиною, з незвичайним минулим. Поступово Іра прив’язалася до нього. І коли ремонт був закінчений, їй дуже не хотілося його відпускати.

Але як його залишити, під яким приводом? Так Іллі і самому не дуже хотілося йти назад на вулицю.

-Слухай, Ілля, – зважилася нарешті Іра, – а ти залишайся поки у мене. Ми тобі документи зробимо, я сина попрошу, він допоможе, та на роботу тебе влаштуємо куди-небудь. А там, дивись, і житло собі знімеш?

Ілля не став заперечувати. Син спочатку з недовірою прийняв нового знайомого матері, але потім заспокоївся. Допоміг відновити документи, для нього це було нескладно.

Іра допомогла Іллі влаштуватися на роботу, поклопоталася за нього в своїй фірмі. Вони його одягнули. Помитий, причесаний і нагодований, він став виглядати набагато молодшим.

До того моменту, як Ілля отримав першу зарплату і можна було підшукувати своє житло, Іра настільки звикла до нього, що і відпускати не хотіла. Та й Ілля сам не поспішав іти. Переросла їхня дружба у щось більше.

Іра нікого не слухала. Ні дітей, які кричали, що йому тільки квартира потрібна, ні друзів, ні колег по роботі.

Вона була щасливою. Щасливою від того, що в своєму вже немолодому віці зустріла нову любов і тим самим продовжила свою весну…