Рита сиділа на кухні і сумно дивилася у вікно. Раптом відкрилися вхідні двері, повернувся,  тепер вже колишній чоловік. – Я за речами, – сухо кинув він. Рита помітила, що чоловік прийшов з великою кількістю сумок і коробок. – Навіщо тобі стільки? – здивувалася Рита. – У мене багато речей, – відповів він. – Добре, не буду заважати. Ключі залишиш у сусідки, – сказала Рита і пішла до матері, перечекати, поки чоловік збереться і піде. А коли Рита повернулися в квартиру, то не повірила своїм очам

Маргарита після розлучення вирішила, що заміж ніколи не вийде. Тяжко далося їй це розлучення, чоловік чіплявся за все, за кожну ложку, кашку і ганчірку. Бувають такі чоловіки, які йдуть і забирають із собою все, а бувають такі, що візьмуть пару своїх речей і йдуть у нікуди, все залишають дружині та дітям. Тому Маргарита пішла з донькою до матері, перечекати, поки чоловік збере все, що йому потрібно і піде, ідучи вона йому сказала в обличчя:

– Забирай все, що хочеш, аби тільки тебе більше тут не було.

А коли вони з донькою повернулися до квартири, тут було порожньо, навіть покривало з дивана забрав. Добре хоч меблі залишив і то не всі, малогабаритні стільці, журнальний столик, тумбочку з коридору забрав.

Але Маргарита настільки була рада, що чоловіка не побачить більше в квартирі, до речі квартира її, не дуже й засмутилася, речі – справа наживна.

І тому у свої сорок п’ять років вона не задумується над заміжжям, на чоловіків дивиться, як на друзів. Після розлучення минуло тринадцять років, а їй самій комфортно. Це такий прекрасний вік, начебто й не дівчина і в той же час вже деякий життєвий досвід є за плечима. Живе вона зараз зовсім одна, донька вискочила заміж і живе в іншому місті, батьків не стало давно.

Маргарита працює у великій компанії провідним спеціалістом. І хоч вона гарна собою, статна, струнка, з густим темно-русявим волоссям, підстриженим під каре, але романів вона не заводила. Чомусь не вірить вона в кохання в цьому віці, а якщо і вірить, то вважає, що в зрілі роки кохання приходить зовсім по-іншому, не так, як у юності. Якщо в молодості це, швидше за все, захоплення, то через роки це вже серйозна необхідність бути поряд один з одним. Принаймні без кохання Маргарита точно не збиралася ні з ким жити.

Щороку їде у відпустку одна, найчастіше на море, але має мрію – побувати у Львові. Якось візьме відпустку і поїде в місто мрії, мабуть, відпустки їй вистачить на те, щоб усе там оглянути.

Кілька разів на рік компанія, де працює Маргарита проводить виїзні семінари. Зазвичай на ці семінари відправляють Маргариту, вона сама, а сімейним на кілька днів їхати в інше місто не хочеться. Маргарита їде із задоволенням, їй подобається спілкуватися з колегами з інших міст, подобається оглядати пам’ятки та цікаві місця. От і цього разу вона поїхала у Черкаси, раділа, бо ніколи там не була, нове місце, нові люди. Відправили на тиждень, три дні семінар, два дні на дорогу туди та назад, а два дні вільних.

Маргарита напередодні відрядження сходила в салон краси на манікюр, трохи вкоротила каре, і, взявши свою невелику дорожню сумку, вирушила у відрядження.

У холі готелю підійшла до стійки, де лежав список запрошених на семінар, знайшла своє прізвище. Краєм ока побачила, що на неї дивиться чоловік, що сидить у кріслі. Дивиться впритул, уважно, їй навіть стало ніяково, але вона таки зустрілася з ним поглядом. Встигла відзначити, що чоловік гарний собою, із дводенною щетиною на щоках, яка його зовсім не псує.

Але тут до неї підскочив Вадим, колега із сусіднього міста, з ним вона знайома давно:

– Привіт красуне. Рита Маргарита! Все гарнішаєш, ти щось з кожним роком стаєш все красивішою! Он чоловік з тебе очей не зводить. Не інакше – це кохання!

Вона засміялася, а в самої щось тьохнуло всередині. Щось незрозуміле з нею відбувається,  їй хочеться ще й ще дивитися на незнайомця. Вона спробувала взяти себе в руки:

– Та що це таке? Що зі мною відбувається? Він мене притягує як магніт. Цікаво,  звідки він приїхав?

Потім було заселення, потім лекції, потім усі пішли на обід, а ввечері поїхали до кафе. У Маргарити була своя компанія, зустрічаються кілька разів на рік, тому багато знайомих. У кафе незнайомець опинився в їхній компанії, це Віктор, познайомилися, вона й не помітила, як він опинився поряд. Вадим їй підморгував і посміхався, киваючи на Віктора, на кшталт, а що я казав?

Багато розмовляли, Віктор приїхав із Львова, із захопленням розповідав про своє улюблене місто, куди Маргарита ще не доїхала, але мріє там побувати. Їй подобалося, з яким захопленням він розповідає про свої улюблені місця, і між розмовами запрошував її танцювати. Причому, коли він брав її за руку, щоб запросити на танець, вона не розуміла, що з нею відбувається.

Після кафе Віктор провів її до номера, видно було, що йому не хочеться розлучатися з нею, але нав’язливим не був, а Маргарита не запросила в гості. Вона не сподівалася на себе, знала, якщо він увійде, то вже не вийде до ранку. А їй не хотілося, щоб він подумав про неї, як про легковажну. Віктор не наполягав, обмінялися телефонними номерами.

Не минуло й півгодини, як Віктор подзвонив, вони проговорили майже до світанку. Їй напрочуд легко було розмовляти з ним, вона розповідала про себе так, ніби їде з попутником в одному вагоні.

Вранці хтось постукав у двері, вона прокинулася. На порозі стояв Віктор з букетом червоних троянд. Стояв і мовчав, вона теж мовчала, не могла вимовити жодного слова. Але поступово зніяковіння пройшло, і вона почула:

– Ти знаєш, я думаю, що ти погодишся за мене вийти заміж, і ми житимемо разом.

Маргарита розгублено дивилася на нього.

– Після двох днів знайомства? Ти що, жартуєш?

– Ні, не жартую, це називається кохання з першого погляду. Зі мною таке вперше сталося, а більше не знаходжу пояснень, що зі мною відбувається. І мені здається, що з тобою те саме.

Віктор ступив у номер Маргарити, вручив їй букет квітів. Після було багато розмов, між лекціями прогулянки містом, і багато щастя. Маргарита просто купалася в щасті, такого вона ніколи не відчувала, вона навіть і не знала, що в житті бувають такі відчуття. Віктор щодня дарував їй квіти, вони їли морозиво, купував їй сувенірчики, вони раділи та насолоджувалися кожним моментом, проведеним разом.

Тиждень пролетів, як один день, настав час роз’їжджатися в різні міста, повертатися додому. Як же Маргариті не хотілося повертатися до своєї самотньої квартири, вона уявляла, як їй буде сумно і погано на самоті без Віктора. Віктору теж не хочеться розлучатися.

Напередодні від’їзду Віктор запропонував Маргариті оформити переведення в його компанію, і він зустріне її у Львові. Коли Маргарита принесла на підпис керівнику свою заяву, він мало не випустив її з рук:

– Маргарита, що це? Я не хочу тебе відпускати, такі цінні співробітники потрібні нашій компанії, ну де я шукатиму тобі заміну? Мені потрібен фахівець, який знає все, як ти. Ох, навіщо я тебе відправив у це відрядження? Може передумаєш… Хоча, що це я тебе відмовляю, кохання – це така штука. Вона не дивиться ні на що. Гаразд, бажаю тобі щастя!

Віктор зустрічав Маргариту з величезним букетом троянд. Живуть у Львові, разом працюють, практично не розлучаються, у вихідні вона з Віктором на машині їде черговим маршрутом. Нарешті мрія Маргарити здійснилася, давно хотіла побачити вечірній Львів.