Коли Ольга побачила, чим грається її дочка, вона не змогла підібрати слів. На руці 5-ти річної Наталки була одягнена лялька-рукавичка. – Не смій цього робити!, – зойкнула Ольга. – Звідки у тебе цей бруд?. – Дядько дав. – Який дядько?. – Дядько двірник, – пояснила дочка

Коли Ольга побачила, чим грається її дочка на своєму ліжку в дитячій, вона ахнула. На правій руці п’ятирічної Наталки була надіта брудна лялька-рукавичка, з якою дочка майже цілувалася.

– Не смій цього робити! – зойкнула Ольга, кинулась до дочки, зірвала з її руки ляльку і грізно запитала: – Звідки у тебе цей бруд?

– Дядько дав …

– Який дядько?

– Дядько двірник.

– Коли він тобі це дав?

– Коли ми йшли з садка.

– А я в цей час де була?

– Ти з тіткою розмовляла …

Ольга тут же згадала, що, і правда, по дорозі додому вона зупинялася поговорити з сусідкою, а Наталка в цей час, здається, бігала по двору за якоюсь кішкою. Але щоб там був ще й двірник, це пройшло повз її увагу.

Вона гидливо глянула на ляльку, яку все ще тримала двома пальцями.

– Він, що на смітнику її знайшов?

– Угу, – кивнула дочка.

– А ти звідки знаєш? – ще більше обурилася Ольга.

– Дядько сказав. Сказав, що він врятував лялечку зі сміттєвого бака. Туди її погані люди кинули.

– Фу … – Ольга вирушила на кухню, відкрила дверцята шафки під умивальником, і на очах дочки, кинула ляльку у відро для сміття.

– Мама, – закричала відчайдушно дочка. – Не треба! Це лялечка! Я хочу з нею грати.

– Наталко, ану замовкни! – Ольга грізно подивилася на дочку. – Скільки разів я тобі казала, ніколи нічого не бери у чужих людей! У тебе, що, своїх іграшок немає?

Наталка промовчала.

– Що ти мовчиш? У тебе стільки іграшок, що будь-яка дівчинка може позаздрити. Навіщо ти взяла цю іграшку? Ну говори?

– Вона жива … – похмуро сказала дочка.

– Хто жива?

– Лялька …

– З чого ти взяла, що вона жива? – здивувалася Ольга.

– Вона рухається. І зі мною розмовляє.

– Не говори дурниць. – Ольга про всяк випадок подивилася у відро для сміття, чи не ворушиться там іграшка. – Вона не може розмовляти. Тому що це звичайна ганчірка.

– Ні, може! – упиралася дочка. – Вона рухається! Я бачила!

– Це твоя рука її рухає, дypнeнькa, – вже м’якше сказала Ольга. – Вона не жива.

– Ні, жива, – упиралася Наталка. – І ще … У неї душа є. Ось. Так дядько сказав.

– Господи! – Ольга схопилася за голову. – Чого тільки встиг тобі наговорити цей … Чому ти чужого дядю слухаєш, а мене ні?

– Тому що він мені ляльку подарував. А ти хочеш її знову на смітник жити відправити. На смітнику вона не зможе жити.

– Все! – відрізала Ольга, взяла доньку за руку і повела її у ванну кімнату. – Зараз руки гарненько помиємо з милом, і будеш грати в своїми іграшками. А цю ляльку ти більше не побачиш.

Дочка холодно подивилася на маму, і Ольга вигукнула:

– І не дивись на мене так! Я твоя мама, і ти повинна мене слухатися.

Після того, як Ольга помила руки дочці, та залізла на своє ліжко і уткнулась обличчям в подушку.

І коли з роботи прийшов Ігор – батько Наталки, вона на вибігла, як завжди, з кімнати з криком «татко прийшов», а так і залишилася лежати на своєму ліжечку.

– Що це з нею? – стурбовано запитав у дружини Ігор.

Ольга детально переказала свою розмову з дочкою, той пішов на кухню, з цікавістю поліз у відро для сміття, дістав звідти брудну ляльку і посміхнувся.

– Так … Класна була лялька.

– І ти туди ж? – блиснула очима дружина. – Залишилося тільки, щоб ти теж почав з цією лялькою грати. Прибери цю гидоту назад.

– Та годі тобі, – посміхнувся Ігор. – Сама, напевно, любила в дитинстві лялькові вистави.

У цей час поруч раптом з’явилася Наталка. Вона похмурим поглядом подивилася на батьків, потім перевела свій погляд на ляльку і схлипнула.

– До речі, це Мальвіна, – сказав, звертаючись до дочки, Ігор. – Дівчинка з блакитним волоссям, з «Золотого ключика». Уявляю, як вона настраждалася.

– Хто настраждалася? – не зрозуміла Ольга.

– Вона. Ця Мальвіна. Спочатку працювала в трупі Карабаса-Барабаса. Потім вона, все-таки, втекла від нього, але потім, видно, потрапила в руки до розбійників, які перетворили її в ляльку-замазуру і викинули на смітник. Але на щастя, біля смітника з’явився добрий чарівний двірник, який врятував Мальвіну, вручив її дівчинці Наталці з добрим серцем, в надії, що у неї вона знайде притулок.

Поки тато розповідав цю історію, Наталка стояла з відкритим ротом і невпевнено посміхнулася. Ольга ж, навпаки, з напругою чекала, коли чоловік закінчить говорити всю цю нісенітницю.

– Але у доброї дівчинки Наталки, – продовжив віщати чоловік, – мама виявилася такою брезгивою і чистюльою, що вона негайно звеліла відправити Мальвіну знову у відро для сміття. Але тут на допомогу прийшла …

– Прийшов тато! – закричала дочка.

– Ні, – посміхнувся Ігор. – На допомогу цій бідній ляльці прийшла чарівна пральна машина, яка може запросто будь-яку Попелюшку перетворити в казкову принцесу.

– Ура! – закричала дочка, вихопила у тата з рук ляльку і помчала з нею до пральної машини …

У цей день спати в сім’ї лягли пізно. Тому що, відразу після прання, тато з Наталкою вмовили маму взяти в руки чарівні голки з чарівними нитками, і перетворити Мальвіну в найкрасивішу Мальвіну в світі.

До речі, після завершення всіх чарівних процесів, навіть Ользі ця лялька сподобалася.