Через 42 дні після того, як свекрухи не стало, в квартиру Світлани заявилася сусідка. – Привіт, Світланко, – заспівала вона. – Ввійти можна? – Звичайно, заходьте, – кивнула Світлана. – Марія Петрівна казала, що як її не стане, то ти повинна передати мені її рецепт

Через сорок два дні після того, як свекрухи не стало, в квартиру Світлани заявилася сусідка з першого поверху.

У під’їзді жінка ця мала славу важкої в спілкуванні. Світлана знала, що між нею і покійною свекрухою років десять тому пробігла кішка, і вони з тих пір не розмовляли.

Але сьогодні сусідка вела себе підкреслено ввічливо, навіть посміхалася, хоч це їй і давалося важко.

– Привіт, Світланка, – заспівала вона солов’єм прямо від дверей. – Ввійти можна?

– Звичайно, заходьте, – кивнула Світлана. – Треба було вам два дні тому прийти, на обід. Ми сорок днів відзначали, свекруху поминали.

– Ой, не змогла я. Так зайнята була, так зайнята, – заголосила сусідка, хоча Світлана прекрасно знала, що жінка ця давно вже на пенсії, ні чим не займається, живе одна, і навіть рідні діти її не провідують. Відштовхнула вона дітей своїми вічними докорами. – А так би я прийшла. Ось … – Сусідка зробила паузу, намагаючись збагнути, як би плавно перейти до справи.

– Ви щось запитати хотіли? – допомогла їй Світлана.

– Правильно, запитати, – зраділа сусідка. – Ми тут якось, давно вже, з твоєї свекрухою, царство їй небесне, розмовляли на одну тему … – І вона знову замовкла, бо її язик ніяк не міг сказати, те, що їй дуже хотілося. Але сусідка, все-таки, знайшла сили. – Їй тоді вже вісімдесят було. Я її питаю – а скажи мені люб’язна Марія Петрівна, як ти примудрилися до таких років дожити, і жодного разу не заслабнути?

– Чому ні разу? – здивувалася Світлана. – Хворіла вона …

– Так ми знаємо, як вона хворіла, – невдоволення тим, що її посміли перебити, так і полізло з сусідки. – Хіба це хворіла? Пчихне, температура трохи підніметься, і все. Я це точно знаю. Я на першому поверсі живу.

– Угу, – миролюбно кивнула Світлана, не бажаючи підтримувати розмову на цю тему.

– Так ось … – Сусідка, здається, зміцніла духом. – Я у неї прямо і запитала, як би жартома, може у тебе є якийсь особливий рецепт? Скажи мені цей рецепт.

– Цікаво … – посміхнулася Світлана.

– Цікаво їй … – хмикнула сусідка. – Звичайно, буде тут цікаво. Жити довго всім хочеться. Знаєш, що мені твоя свекруха сказала?

– Гадки не маю.

– Все ти знаєш, дівчинко, все ти маєш … – недобре подивилася на Світлану сусідка. – Мені твоя свекруха сказала так: “Ось як не стане мене, ти до моєї Світланки звернися, вона тобі цей рецепт і покаже. Він у мене записаний. А зараз я тобі нічого говорити не буду”. Пошкодувала вона для сусідки, значить, свій рецепт. Але я дочекалася.

– Зачекайте! – Світлана здивувалася. – Вона що, прямо так про мене і сказала? Що я вам щось повинна передати?

– Прямо так, – похмуро кивнула сусідка. – Так що ти не хитруй, Світлана. Мені теж хочеться до ста років дожити. Давай цей рецепт сюди. Твоя свекруха обіцяла.

– Вибачте, але я не знаю, що мені вам дати? – Світлана не розуміла, жартує сусідка, чи ні.

– Рецепт безсмертя давай. Раз твоя свекруха сказала, значить, він у неї десь записаний. Тому вона і дожила до дев’яноста восьми років. Ну!

– Що НУ?

– Я рецепт чекаю, – суворо сказала сусідка, і так подивилася на Світлану, що тій стало недобре.

– Не знаю я ніяких рецептів. І вона мені нічого такого про вас не говорила.

– А ти пошукай, – сусідка вперлася руки в боки. – Пошукай-пошукай. Може, в її паперах є якісь позначки, чим харчуватися, що пила. Ти подумай сама, вона в дев’яносто років виглядала молодше мене. А мені всього сімдесят п’ять.

– Ви, начебто, непогано виглядаєте, – винувато сказала Світлана. – На свої роки.

– Не погано?! – скипіла сусідка. – Так я ночами заснути не можу, і тиск у мене скаче. – А вона мені “непогано”. Давай, кажу, шукай цей секретний рецепт. Адже вона веліла тобі. Ти чому її заповіти не виконуєш !?

– Послухайте! – Світла не витримала і теж підвищила голос. – Вам не здається, що моя свекруха сказала це жартома? Скільки я пам’ятаю, вона ніколи нічого такого спеціального не їла, не пила, і у нас нічого особливого не просила. Просто, вона добра до всіх була, і все. Тому і прожила стільки.

– Ах, ти, безсовісна! – Сусідка почервоніла від злості.- Вона мене ще й недоброю обзиває. Ану, швидко шукай, те, що ти мені передати повинна!

– Послухайте … – Світлана теж перейшла на крик. – Ви що тут влаштовуєте? Прийшли в чужий будинок і права качаєте? Ану, йдіть звідси … – Світлана зробив крок вперед. – Нічого я вам не дам. А будете хуліганити, я подзвоню куди слід.

– Ах, ось яка ти … – здивувалася сусідка. – Я ж теж можу зателефонувати … – Жінка затрясла пальцем перед носом Світлани. – Я теж можу … Ну добре, Бог тебе за це покарає … згадає ще нашу розмову …

– Ідіть-ідіть … – Світлана вже її не боялася. – Вам лаятися шкідливо … У вас тиск, безсоння … Ідіть …

Сусідка, нарешті, пішла.

Світлана півгодини ще не могла прийти в себе. А коли заспокоїлася, дістала альбом з фотографіями, і стала розглядати ті знімки, де була відображена її улюблена свекруха. І тільки зараз вона звернула уваги, Що майже всі фотографії зі зворотної сторони були підписані рукою Марії Петрівни.

На всіх фотографіях була написана приблизно одна і та ж фраза: «Ваша любов, дітки мої, мене береже. Ви – мої ангели земні … »