Світлана жила з матір’ю. Дарина Михайлівна була категорична: – Чоловіка приведеш до нас. Я не збираюсь на старості сама бути. Ясно? І от коли Світлані виповнилося 24, вона вийшла заміж. – Як вона могла! Стільки чоловіків, а вона такого вибрала! Одним словом – приймак, – голосила старенька

Дарину Михайлівну у дворі не дуже любили. Характер у неї був різкий, нетерпимий, місцями навіть категоричний. Любила вона, здавалося, тільки дві речі на світі: свою квартиру, отриману ще її батьками, та колекцію фарфорових статуеток, що збираються декількома поколіннями родини.

Не дивно, що дві старші дочки випурхнули з сім’ї, ледь їм виповнювалося 18 років.

Старша, Катя, вийшла заміж за професора одного зі столичних інститутів, повела того з родини.

Середня, Мар’яна, зробила менш вдалий вибір, її чоловік був звичайним інженером. З переваг – він був старший за дружину всього на 15 років, а не на 36, як у Каті, власна квартира та відсутність аліментів. Втім, і Катін чоловік аліментів не платив, всі його діти були набагато старшими за нову “матусю”.

Обидві дочки практично не приїжджали, іноді Катя сухо вітала матір і сестру зі святами по телефону.

Мар’яна не дзвонила зовсім, навіть зі старими подружками обірвала всіляке спілкування.

Коли Дарина Михайлівна, набравшись духу, одного разу поїхала до середньої дочки сама, та їй двері не відчинила, хоча в квартирі явно хтось був.

З матір’ю залишалася третя дочка, Світлана. У 18 років вона, як і сестри, зробила спробу вирватися, але Дарина Михайлівна була категорична:

-Чоловіка приведеш до нас. Я не маю наміру на старості років при трьох дочках користуватися послугами соцпрацівника. Ясно?

Сперечатися не вистачало ні духу, ні сил, і Світлана покірно приводила своїх шанувальників знайомитися з матір’ю.

Правда, жоден з них не пройшов “перевірку якості” у суворої Дарини Михайлівни, у кожного знаходилося до чого причепитися. Взагалі, всі три сестри були красунями, особливо старші. Але Світлану відрізняв характер: м’яка, сором’язлива, добра, навіть дивно, як така виросла в цій родині.

Майже шість років Світлана провела біля матері. Та контролювала дочку: куди пішла, коли повернеться, з ким спілкується. Але коли Світлані виповнилося 24, вона раптом вразила весь двір сміливим вчинком. Дізналися сусіди про цю “витівку” з вуст самої Дарини Михайлівни:

-Як вона так могла! Стільки чоловіків, а вона самого пропащого вибрала! Зять – нема що взяти, дарма, що киянин!

Так все і дізналися, що тиха покірлива Світлана таємно вийшла заміж і поставила мати перед фактом. Сказати, що Дарина Михайлівна була незадоволена, значить, нічого не сказати.

-Приймак, справжній приймак! До дружини жити приперся! Мої батьки спини гнули, заробляли на квартиру, ми з Пашкою покійним її обходжували всіляко, а цей приперся на все готове! – сусідки нічого не говорили, просто слухали, і це ще більше розпалювало.

-Де ж це бачено, щоб чоловік до дружини жити приходив?! Ууу, очі б мої його не бачили!

Про те, що сама колись привела в батьківську квартиру чоловіка Пашу, про те, як вимагала, щоб чоловік Світлана жила з ними, вона ніби забула.

Отже, оселилися молоді у Дарини Михайлівни. Новоспечений чоловік і зять Олексій виявився симпатичним, усміхненим, привітним, побачивши його, завжди хотілося посміхнутися у відповідь.

Всім хлопець сподобався, і посміятися може, і руки з правильного місця ростуть – миттю полагодив зламану лавку, до якої у ЖЕКу руки місяць не доходили! А головне, Світлана кохала його сильно, і по всьому видно було, що почуття були взаємні.

Не інакше як “приймаком” Дарина Михайлівна Олексія не називала і в обличчя, і за спиною. Якщо щось робив, то не так, якщо не робив, то ледар.

Прожили трохи більше року. Якось похмура Дарина Михайлівна вийшла у двір і на питання, що з її настроєм, відповіла:

-З’їжджати зібралися, квартиру їм, бачте дали! – на розпитування, хто дав і кому, пояснила.

-Та цьому, приймаку нашому. Його комуналку, бачте, розселили. Залишити мене вирішили!

Але пройшов якийсь час, а Світлана з Олексієм так і жили у матері. На боязке запитання сусідки Іри, коли переїзд і новосілля, Дарина Михайлівна досить посміхнулася:

-Залишаються у мене, свою квартиру здавати будуть. І правильно, Світлана вагітна, хто їй допоможе, якщо не я?

Вона продовжувала шпиняти зятя, а той у відповідь навіть не огризався. Сусід Коля дивувався:

-Ну в тебе і нерви! Як ти її терпиш? Я навіть п’яти хвилин не можу біля неї перебувати!

На це Олексій сміявся:

-Так нормальна вона тітка! Ну зла трохи, і що? Головне, не підставляє, не пакостить, вже за це спасибі. Та ще спасибі за Свєту, за те, що народила колись.

Народився Павлик, названий так на честь дідуся. Дарина Михайлівна навіть ніби як пом’якше стала, онук займав есь її час. Вона гуляла з ним у дворі, а коли сусідки питали, “що це за чарівний хлопчик?”, відповідала, ніби знехотя, але з прихованою гордістю в голосі:

-Ось, онук. Нічого без мене не можуть! Що поробиш, хлопчина ж не винен, що його батьки такі охламони!

Потім у Павлика народилася сестричка Даша, і тепер Дарина Михайлівна гуляла з двома онуками відразу. Світлана з чоловіком працювали, діти доглянуті, майже ідилія. “Майже” – тому що якщо внуки і розтопили суворе бабусине серце, то до зятя воно так і не пом’якшало.

А потім сталося те, що сталося. Якось вдень у двері подзвонили. Дарина Михайлівна відкрила двері і обімліла, не відразу впізнавши старшу дочку:

-Катя?

-Я що, так сильно змінилася? – нервово запитала дочка. – Взагалі-то я поговорити. З приводу квартири.

-Якої квартири?

-Твоєї. Вірніше, нашої. – Катя виділила слово “нашої”. – Я хочу свою частку.

-Але… До чого такий поспіх? Дочекайся, вже як не стане мене, потім поділи з сестрами.

-Ага, дочекаюся! – Катя була незвично різка та діловито. – Мені потрібно зараз! Зрозуміла?

-Ти як з матір’ю розмовляєш? Носа не показувала тринадцять років, дзвонила раз на рік, а тепер з’явилася, ні “привіт”, ні “як твоє здоров’я, мамо?”, квартиру тобі подавай, – Дарина Михайлівна розсердилася не на жарт. -Чекай, це моє останнє слово.

-А ти? Ти сама мені хоч раз зателефонувала, запитала, як я живу? – Катя пішла в наступ. – Ну нічого, не хочеш по-доброму, буде зроблене за законом.

Новина про те, що Катя і Мар’яна хочуть квартиру в рідної матері, розбурхала весь двір. Так, характер Дарини Михайлівни нікому не подобався, але щоб ось так з матір’ю… Все тривало майже рік, в результаті кожен залишився при своєму: квартира була повністю приватизована на матір, ні одна з дочок частки в ній не мала.

Після останнього засідання Дарина Михайлівна, постаріла і втомлена, підійшла до старших дочок:

-Що ж ви зі мною так?

Катя заявила:

-Як?! Через тебе я не маю особистого життя! І старий чоловік кинув, і наречений чекати не став. Ти, ти..!

Маріанна кивнула, погоджуючись зі старшою сестрою:

-Нічого, почекаємо коли ти “того” вже!

Дарина Михайлівна стиснула губи:

-Подивимося…

Дарини Михайлівни не стало через три роки.

Вона лежала, спідлоба спостерігаючи за зятем, який прибирав в кімнаті. Світлана так сподівалася, що хоч тепер матір подобрішає, оцінить все, що Олексій для неї зробив, але… Останніми її словами було звернення до Олексія:

-Мабуть, я навіть рада. Там хоч тебе ще не скоро побачу. Приймак…

Коли матері не стало активізувалися старші, Катя і Мар’яна. Вони почали було ділити майно, але один з родичів їх спинив. Через кілька днів зателефонував помічник нотаріуса, запросив всіх на оголошення заповіту. У невеликому кабінеті зібралися всі три сестри, Світлана і Мар’яна були з чоловіками.

Нотаріус почала зачитувати документ. Навіть для неї, він був дивним, єдиним у своєму роді. Улюблену квартиру, гроші на рахунку в банку, колекцію фарфорових статуеток, в загальному все, що у неї було, вона залишила зятю Олексію…

Що там почалося, краще не розповідати, але і Катя, і Мар’яна залишили контору.

…Світлана сиділа, як кам’яна. Чоловік підійшов до неї, обняв, вона підняла до нього заплакане обличчя:

-Мама мене зовсім не любила, так?

-Дурненька, – Олексій погладив дружину по голові. – Дуже любила. І саме тому залишила все мені, знала, що в будь-якому іншому випадку сестри тобі нічого не залишать. А я тебе люблю, і ніколи не залишу…

На наступний день були дев’ятини. Обидві старші дочки не з’явилися. Олексій поклав біля хреста квіти і, дивлячись кудись вгору, сказав:

-Я все зрозумів, і зроблю, як ти хотіла, – він помовчав і раптом посміхнувся, що було дивно для такого скорботного місця. – Постараюся якомога довше не турбувати тебе своєю присутністю, спи спокійно…