Ганна цілий день крутилася біля плити. Сьогодні Михайло приведе свою наречену, знайомитися. Ганна ще раз оглянула стіл, коли в двері подзвонили. – Мамо, знайомся, це моя Оля, – з усмішкою сказав Михайло. – Ганна Вікторінна, – представилася жінка. – Проходьте, вже все готово. Молоді пройшли в кімнату. – Михайле, прийди до мене на кухню, – гукнула Ганна Вікторівна до сина. – Що сталося мамо? – занепокоївся син. – Ти не повинен з нею одружуватився, – раптом сказала Ганна Вікторінна. Михайло здивовано дивився на матір, нічого не розуміючи

Михайло привів знайомити свою Олю з батьками. Батько, Павло Іванович, все мовчав осторонь. І не скажеш по ньому, чи сподобалася невістка чи ні. Відразу видно, що не він господарює тут. А ось мама, майбутня свекруха Олі, так і норовила ще запитань десять поставити. Прискіпливо Ганна Вікторівна до вибору сина поставилася. Щось їй одразу підказало, що не пара ця Оля її синові.

Маленька, скромно одягнена, замість зачіски – косички. Сусідська Настя – он яка дівчина видна. А тут і подивитися нема на що. І що він у ній знайшов? У Насті і батьки хороші. Батько – завідує молочним комбінатом у місті, а мама у бухгалтерії керує. Михайло Насті дуже подобався, помітно було. А тут. Привів.

А Михайло Олю дуже любив. Ображати не давав. Тільки мама відвела його вбік, щоб нагадати про Настю, та й заяви свої зробити, що не до вподоби їй ця дівчна. А він матері й слова вимовити не дав. Сказав, що Оля подобається йому, що заяву вже подали.

Весілля зіграли скромне. Так Оля захотіла, мовляв, навіщо гроші витрачати, і на вітер пускати. Мама Михайла була незадоволена. Вона все-таки рідного та єдиного сина віддавала цій… Але Михайло не дозволив сперечатися.

Йшов час. Жили молоді у батьків, поки Михайло не втомився вислуховувати від Ганни Вікторівни, що дружина його і прибирати не вміє, і готує не те, та й за ним зовсім не стежить. Вирішив Михайло квартиру зняти, хоч і накладно це молодій сім’ї, а що поробиш.

Якийсь час було важко, а потім Михайло ще й будинок вирішив збудувати. Ще важче стало, та й Оля вчитися пішла до педагогічного інституту, не допомагала чоловікові зовсім. Все на його плечі лягло. Але на мамині голосіння, він завжди відповідав, що він чоловік у сім’ї.

Оля закінчила інститут добре. Щаслива, прийшла радістю з Анною Вікторівною поділитися. Вона хотіла до неї по-доброму. Мама все ж таки, хоч і чужа. Але чоловіка вона любила, отже й маму любити має. Але Ганна Вікторівна не пораділа, а лише пробурчала, що її сина Оля виснажила. Ось одружився б вдало, було б йому простіше.

Пішла Оля зі сльозами на очах. Але чоловікові не стала скаржитися. Виховувала Олю одна мама, але вже дуже не путяща вона була. Добра, але загуляти любила. Через це і всі проблеми в сім’ї, батько пішов, утомився жити з нею. Олю він спочатку взяв з собою, але та плакала і просилася до мами. І що з неї взяти було, дівчинці 5 років тоді було. Батько і віддав матері. Та, коли не гуляла, винною себе почувала: Олі намагалася щось смачне приготувати, балувати, а от коли загуляє, не солодко ставало.

Після школи Оля на вечірці у подруги познайомилася із Михайлом. І якось у них вийшло так, що та й навіть думати забула, що вчитися треба далі. Це Михайло вмовив її піти документи віднести. Ну от у неї вже і диплом є і Михайло. Одне її засмучувало, що Ганна Вікторівна не приймала її.

Час йшов. Оля спочатку вчителем почала працювати, а потім і завучем, подобалося їй у школі. У них також дітки народилися. Два сини: Андрійко та Сергійко. На подив, онуків мама Михайла любила. З радістю поралася з ними і завжди погоджувалася няньчитися. А ось із Олею стосунки так і не склалися. Вони просто не спілкувалися, лише якісь слова привітання та прощання.

Виросли хлопці швидко, і спорожнів дім Михайла та Олі. Сини поїхали вступати до іншого міста. Спочатку один, а потім другий. А вивчившись, вони залишилися там. Ох і тяжко було всім без хлопців. У Ганни Вікторівни не стало чоловіка, дуже він нездужав, залишилася вона одна, але до Олі так і не приходила.

Того дня був у Олі ювілей. Будинок сповнений гостей. Сини приїхали зі своїми дівчатами, подруги з чоловіками, та й Ганна Вікторівна відвідала, сиділа осторонь.

Щось погано стало Олі, сіла вона на стілець, відпочити. Запереживали всі, почали думати, що робити, вирішили, що завтра піде на огляд. А сама вона подумала, що все, старість не за горами.

Прийшла з огляду Оля з новиною, яка здивувала її. Розповіла Михайлу відразу, як тільки той увечері з роботи прийшов. Вагітна вона і що робити не знає, – сини великі, у старшого весілля скоро, а там дивися і онуки підуть. Михайло помовчав, а на ранок сказав, що мовляв пізно їм дітей народжувати, не треба їі це. По-доброму сказав, але защеміло щось у Олі всередині.

У неї відпустка була і вранці вона пішла до свекрухи. Мами Олі на той час не стало вже, поговорити те й нема з ким. Знала, що свекруха не схвалить, прожене, наговорить чогось. Подумала, нехай ще вона скаже, може, від її слів легше буде зважитися на цей крок.

Ганна Вікторівна мовчала. Дивилася на Олю, а потім заплакала. Оля запереживала, не було такого, щоб свекруха їй душу виливала. Почала вона розповідати про своє: про те, як Михайло слабким народився, як переживала вона за нього. Виходжувала. Страшно їй було. Оля мовчки слухала, а потім підійшла обійняла чужу маму і теж заплакала, було що згадати зі свого дитинства таке, що й нині спокою не давало. І стала Оля розповідати Ганні Вікторівні, як жила в дитинстві, як їсти не було що, коли мама загулювала, і таке інше.

Того ранку проплакали обидві жінки годину, мабуть. Оля пішла додому, так і не вирішивши, що їй робити. А ввечері Ганна Вікторівна прийшла до них додому. Михайло запереживав, що це мама так пізно ходить. Сталося щось? А вона сказала, що не до нього, а до Олі. Від цього слова – «Олі», у Ольги сльоза навернулась, ніколи її так ні свекруха, ні мама не називали.

Ганна Вікторівна сіла за стіл, Оля їй налила чай, і та заговорила. Каже, щоб Оля залишила дитину, що все буде добре, дитину виховають, встигнуть. Діти – це щастя і не кожному воно дається у будинок. Цьому радіти треба. А Михайлу вона сама скаже.

Народилася в Олі дівчинка Ганна. І така гарна, що очей не відвести. Дали їй дитину потримати відразу на пологовому столі – Оля глянула і здивувалася. Вії довгі, волосся чорне, з кучерями.

Забирали її Михайло та Ганна Вікторівна. Свекруха поміняла свій будинок на інший, ближче до сина з невісткою, щоб допомагати Олі. І щодня, вона як на роботу бігла до онуки та Олі. Найкращими подругами стали вони за рік, поки малеча підростала. І так вони мило спілкувалися, так шепталис удвох, що й водою не розіллєш їхню дружбу. І Олі стало тепліше. Не було в неї ніколи такої мами, хоч і чужої, але мами.