Батьки Андрійка купили квартиру. Тепер Андрійку не потрібно було ходити в садок. З самого ранку, він відправлявся до бабусі і дідуся. Але сьогодні Андрійко, чомусь, запізнився. На дворі всю ніч йшов сніг. І тому, коли Андрійко з’явився на порозі, з голови до ніг засипаний снігом, люди похилого віку особливо не здивувалися

Батькам Андрійка, пощастило – недавно вони купити недорогу квартиру – прямо в тому дворі, де проживали його дідусь з бабусею.

Тепер п’ятирічного Андрійка не потрібно було водити в дитячий садок. Вже цілий тиждень, з ранку – строго в один і той же час – його одягали, потім він самостійно виходив зі своєї квартири, спускався з третього поверху, перетинав, підстрибом, невеликий двір, і опинявся в під’їзді, де його вже чекали відкриті двері іншої квартири.

А батьки в цей час швидко одягалися і мчали на роботу.

Але сьогодні Андрійко, чомусь, запізнився.

На дворі була зима, всю ніч йшов сніг, але до ранку він закінчився. І тому, коли Андрійко з’явився на порозі бабусі з дідусем з голови до ніг засипаний снігом, люди похилого віку особливо не здивувалися. Тільки дідусь, струшуючи з нього сніг, сміючись, запитав:

– Андрійку, ти що, головою собі шлях розчищав? Двірники, я бачив, дороги, начебто, почистили. Чи ти вирішив дослідити всі замети у дворі?

Андрійко промовчав і насупився.

Якщо чесно, він ще трохи соромився і дідуся і бабусю, бо раніше батьки не часто привозили його сюди. Ніколи було батькам. Постійно вони зайняті.

– Ти чого? – зауважив поганий настрій онука дідусь. – Не виспався чи що? Зараз бабуся тебе нагодує млинцями, потім ти ляжеш на диванчик і поспиш. А коли прокинешся, ми з тобою книжку разом читати будемо.

Андрійко, все з такими ж, надутими щоками, мовчки пройшов на кухню, покосився на бабусю, виліз на високий для нього стілець, і важко зітхнув.

– Ти чому, миленький, зітхаєш? – посміхнулася бабуся. – Що сни, вночі погані бачив?

– Ех… – в негативному сенсі сказав онук, і знову зітхнув. – Не бачив я ніяких снів …

В голосі онука відчувалося роздратування, як ніби його з ранку хтось образив. Навіть дідусь це почув, з іншої кімнати. І швидше поспішив на кухню.

– Все-таки, що з тобою, Андрійку? Тебе батьки насварив, чи що? Ти нам пожалійся, якщо що. Ми їх теж насваримо.

– Не сварили мене, – капризно буркнув Андрійко. – Мама з татом у мене хороші …

– Значить, просто, настрій у нього такий … – Бабуся поставив перед онуком повну тарілку млинців. – Це буває. Зараз ми його настрій задобримо. Давай, миленький, їж. Варення бери – скільки хочеш.

Андрійко знову покосився на бабусю і чомусь зробив підозріле обличчя.

Дідусь, помітивши дивний погляд онука, розреготався, а бабуся, навпаки, насторожилася.

– Ти чому це, на мене так дивишся, Андрійку? – запитала вона винувато. – Образила я тебе чимось, чи що? Чи запитати щось хочеш?

– Угу, – кивнув онук. – Хочу.

– Так питай, – кивнула бабуся. – Питай, не тягни

Андрійко довго мовчав. Він все дивився на бабусю і думав, чи можна ставити дорослим такі питання. Потім, все-таки, запитав:

– Бабусю, ти старою, коли-небудь, буваєш?

На кухні повисла тиша. Бабуся з дідусем в подиві перезирнулися, намагаючись зрозуміти сенс дитячого питання.

– І як тебе розуміти, онучок? – нарешті, запитав дідусь. – Складне ти питання нам поставив. Незрозуміле.

– Так що ж тут складного, дідусю? – Андрійко знову насупився. – Я питаю, бабуся наша буває старою? Чи вона завжди тільки бабуся?

– Господи … – Бабуся сіла на стілець поруч з онуком, і склала зморщені руки до себе на коліна. – Це треба ж, які дивні думки у дитини в голові. І з чого вони там з’явилися? Га, Андрійку, яким вітром тебе такі думки надуло?

– Ніяким не вітром. Бабуся це ж – не стара? Так? Чи бабусі, старими теж бувають?

– А чим вони відрізняються? – зацікавився дід Андрійковою філософією.

– А ти, що, дідусю, хіба не знаєш ?.

– Я не задумувався про це, – знову засміявся дід. – Може, поясниш? Розкажеш?

– Добре … Зараз розповім … – І тут Андрійка прорвало. – Коли я до вас йшов, по стежці, через двір, назустріч мені бабуся йшла. Чужа. А стежка вузька. Я і зробив крок у бік, щоб їй не заважати йти. А бабуся така широка попалася … Дуже широка … І я їй все-одно завадив, трохи. І вона мене як штовхне. Сильно сильно. Ну, я і впав … У сніг … Обличчям … Я мало не заплакав. Але я згадав, що я ж хлопчик. А хлопчики не плачуть. І тут чую, дядечко якийсь кричить: “Ти що. Стара, з глузду з’їхала? Ти навіщо його штовхаєш ?! Це ж дитина!”. А вона його поганими словами назвала, і пішла. Ось. І тепер я знаю, це не бабуся йшла, а стара. Тільки чому вони такі схожі, і бабусі, і старі? Дідусю, чому?

На кухні знову повисла тиша.

Намовчавшись, дід погладив онука по голові і сказав:

– Ти, онучок не сумнівайся, наша бабуся ніколи старою не стане. Вона з іншого тіста зроблена.

– Так? – Андрійко радісно подивився на бабусю. – Чесно, бабуся?

– Правда правда. – Бабуся дивилася на внука винуватими очима, ніби це вона його недавно в сніг штовхнула.

– Цікаво. – Андрійко раптом пожвавився. – А з якого тіста зроблені старі?

– З гіркого, синку, – зітхнула і бабуся. – З кислого. З такого навіть млинці не зробиш.

– Зрозуміло, – кивнув онук, і нарешті, почав наминати млинці з варенням.