Ольга вже лягла спати, як раптом її розбудив телефонний дзвінок. – Олю… Це я, твій Євген. Нам треба серйозно поговорити. Олю, я маю іншу жінку. Я йду від тебе… Ольга застигла з телефоном в руках. Сльози текли рікою. – Євгене, що ти таке говориш? У нас же ж весілля скоро! – Олю, ти не розумієш! Зараз я тобі все поясню

Ольга вже лягла спати, як раптом її розбудив дзвінок телефона.

-Олю… Це я, твій Євген. Нам треба серйозно поговорити. Я чесно тобі хочу все сказати! Олю, я маю іншу жінку. Я йду від тебе…

Ольга застигла з телефоном в руках. Сльози текли рікою…

-Євгене, що ти таке говориш? У нас же ж весілля! – Ольга не вірила, що це відбувається з нею.

-Олю! Вона – це не ти! – продовжував говорити чоловік Ольги. – Не ти, розумієш? Вона як свято, як повітря, щастя. З нею радієш кожному дню, що живеш, що дихаєш, що сонце світить. Усьому радієш! Вона сама, як світло. Вона такі речі говорить, вона незвичайна, розумієш?

-Навіщо було брехати? Стільки брехати мені? – плакала Оля. – Навіщо? Гості всі запрошені, передплата за бенкет внесена, фотограф, ведучий? Навіщо все це було робити?!

-А я й не брехав тобі! Ніколи не брехав! – рішуче відповів Євген. – І не смій мені таке казати! Я і любив тебе. Принаймні, мені так здавалося, що любив тебе.

Потім я познайомився з Катрусею. І ти… Ти навіть не звернула ніякої уваги, що стосунки почали псуватися, що нам навіть говорити з тобою нема про що.

У тебе в голові було тільки весілля, весілля, весілля. Всі розмови і всі турботи про весілл! Ти помічати все довкола перестала…

-Правда?! А ти думаєш усе так просто? Клацнув пальцями і все готово? Навіщо взагалі все це було затівати? Я тебе не тягла заяви подавати.

-Не тягла. Але ніби я не розумів що тобі потрібне це весілля? Що батьки твої вже натякають і чекають? Катя, я певен, так би не тиснула…

-Знаєш що… Попутного тобі вітру…

Оля, поклала слухавку. Злість перемішалася зі смутком. Це взагалі правда? Вони з Євгеном вчилися колись на одному потоці в інституті, там і познайомилися.

Усі рідні, друзі, всі його знали та приймали як рідного.

За чотири роки всі до нього звикли. Усі дні народження, сімейні свята разом.

Навіть картоплю їздив садити до них на дачу. Тато тоді пожартував, ну вже раз картопля приїхав садити, то це назавжди. Виявилося ні…

І весілля це? Стільки метушні, переживань, часу в нікуди…

Не кажучи вже про гроші. Тиждень розшивали сукню стразами разом з мамою, спочатку здавалося мало, хотілося щоб дуже гарно було…

…ЇЇ мама прийшла до неї і нерішуче зазирнула на кухню. Ольга сиділа нерухомо обійнявши коліна, тихо, не рухаючись.

Потім пів ночі вона плакала на маминих руках.

-Олю… Переживемо і впораємося, і добре буде. Таких як Євген… Я знаю ти цього не чуєш зараз, але він не один у світі.

І слава Богу він залишив зараз тебе, а не з трьома дітьми, купою боргів і всяких проблем. Нехай іде вже своєю дорогою. І весілля… Всі свої, все зрозуміють. І гроші… Заробимо. Ти в нас розумна красуня. Оль, усі живі, всі здорові. Решта тимчасове. Сонечко, я тебе дуже люблю. І тато любить…

Минуло шість років, перш ніж Ольга познайомилася з Миколою.

Колега по роботі, скромний спокійний айтішник.

Чим він їй раптом сподобався? Дуже розумний та освічений, цілеспрямований відповідальний.

Цінує сім’ю. Микола приїхав у Київ чотири роки тому з невеликого селища.

Встиг за цей час заробити та купити квартиру. Допоміг туди переїхати батькам.

На момент знайомства з Ольгою, він вже приглядав собі квартиру побільше.

Окрім роботи в їхній компанії, працював він віддалено і вів паралельно кілька проєктів. Микола дуже добре бачив свої цілі, визначав методи їхнього досягнення і йшов до них.

У витягнутому светрі і простих окулярах, він тільки кілька разів зустрівся з Ольгою за чашкою кави в їдальні.

Побалакали про все і ні про що… Вона вирішила – це той самий чоловік!

Той, хто не подзвонить серед ночі і не скаже, що ти гірша у порівнянні з кимось, той з ким цікаво просто базікати, хто цінує свою сім’ю, з ким не можна старіти і повніти…

На те щоб привернути увагу Миколи пішов якийсь час. Коли людина зайнята з ранку до ночі, не так просто стати частиною її життя.

Навіть з милим личком, навіть з цікавими темами для спілкування, і в короткій, купленій спеціально для нього сукні…

Весілля таки відбулося. Народилася донечка.

Надійці було півтора рочки, коли Оля зовсім втомився від декретного життя і вмовила чоловіка на відкриття крихітної кав’ярні.

Вона б і на роботу вийшла. Про кав’ярню думалося і мріялося давно. І ось Микола погодився. Склали бізнес-план, визначилися з приміщенням…

Одним словом справа пішла.

Вони найняли персонал, а Ольга іноді виходила працювати у кавʼярню офіціанткою, щоб придивитися краще до побажань клієнтів і взагалі проконтролювати процес.

Якось, коли Ольга в чергове підміняла когось офіціанткою, вона звернула увагу на дивного чоловіка, який сів за дальній столик.

Він був бідно вдягнений, якийсь неохайний.

Ольга придивилася уважніше і ахнула…

Це був Євген!

Ольга застигла, уважно розглядаючи його здалеку.

Він щось говорив по телефону, розмахував руками… Їй зовсім не вірилося, що у цьому бородатому неохайному мужику, вона раптом упізнала Євгена.

Як же ж він змінився…

Спасибі Господи, що він колись залишив її подзвонивши серед ночі.

Це не її, зовсім не її… А як же ж вона тоді плакала…

Ольга пішла в свою машину. Микола її вже мабуть зачекався та й Надійка у бабусі теж…