-Мамо, ти вдома? – Маша, скидала туфлі біля порога. У відповідь тиша. – Напевно, вийшла. Вона попрямувала до столу, де були документи. Їй треба було свідоцтво про народження. – Та де ж воно? – бурмотіла вона, перебираючи папери. – Так, стоп, а це що? Свідоцтво про см*рть. На ньому були написані її дані

-Мамо, ти вдома? – голосно запитала Маша, скидаючи туфлі біля порога. Відповіддю їй була тиша. – Напевно, в магазин вийшла. Як невчасно!

Дівчина, навіть не знявши куртку, попрямувала в батьківську спальню. Вона точно знала, що саме там, у верхньому ящику столу, зберігаються всі документи, а Маші дуже терміново знадобилося її свідоцтво про народження.

-Та де ж воно? – бурмотіла вона, перебираючи папери. Нарешті, документ був знайдений. – Так, стоп, а це що?

Свідоцтво про см*рть…

Найдивніше, що на аркуші паперу були написані її дані! І судячи з них, Маша не прожила і семи років…

-Що за нісенітниця? Це не може бути правдою! Я, блін, жива і здорова, тримаю цей дурний папірець в руках!

І тут погляд дівчини привернув ще один документ.

Свідоцтво про усиновлення (удочеріння).

-Я вже нічого не розумію!

Маша забула, що її чекають. Вона сиділа і мовчки розглядала знайдені папери. А ще вона згадувала…

Тоді їй було років зо три. Вони всією сім’єю вперше вирушили в гості до бабусі. Та жила в сусідній області, в маленькому селі з мальовничою назвою Малинівка.

Маша пам’ятала, як підбігла до тоді ще незнайомої жінки, яку мама представила як бабусю, і простягнула до неї свої маленькі ручки. Пам’ятала, як старенька відсахнулася і з неприхованим роздратуванням заявила, щоб вони їхали назад. А наостанок ще пробурмотіла, що дівчинку не визнає.

-Маша? Що ти робиш?

Жінка була здивована поведінкою доньки. Та сиділа на підлозі, в куртці, і порожнім поглядом дивилася на розкидані аркуші паперу.

Ніна підняла найближчий і з ж*хом зрозуміла, що це таке. Схоже, найголовніший секрет її сім’ї сьогодні був розкритий…

-Машо? Давай поговоримо?

-Про що? Про те, що ви мене удочерили? – спокійно вимовила дівчина, відмовляючись дивитися на матір. – Так я вже доросла, зможу це пережити. Просто цікаво, чому ви раніше мені не розповіли? І чому назвали ім’ям дочки, якої не стало?

-Нам з Юрою було дуже складно пережити те, що сталося, – ковтнувши, вимовила жінка. – Ми були на межі розлучення. Дітей у мене більше бути не могло, і наш психолог, до якого ми звернулися з метою врятувати сім’ю, порадила нам взяти дитину з дитячого будинку. Нам був потрібен хтось, хто зможе знову об’єднати нас.

-Це не пояснює зміну імені, – сухо додала Маша. Вона хотіла встати з підлоги, але ноги її не тримали. А руку матері, яку вона подала їй на допомогу, вона відкинула.

-Нам здалося це кращим варіантом. Ми так сумували за нашою донькою… – тоскно сказала Ніна, не помічаючи, як боляче від цих слів Маші. – А ти ще виявилася так на неї схожа…

-Коли ти засунула мене на танці, хоча я їх терпіти не можу, це теж був дзвіночок з минулого?

-Машуня любила танцювати, – очі жінки затуманилися від спогадів. – Коли вона чула музику, будь-яку, навіть з реклами, вона починала пританцьовувати.

-Дай вгадаю, ще вона обожнювала малювати, – Маша згадала свої потуги в художній школі. Там вона навіть дерево красиво намалювати не могла, а мама вимагала результатів.

-Так. У нас в старій квартирі всі стіни були розмальовані.

-Рожеві платтячка, від яких мене нудило, довге волосся, яке мені не можна було підстригати… Це все від неї?

-А що в цьому поганого? – Ніна здивовано дивилася на дочку. – Всі дівчатка люблять сукні і рожевий колір.

-Не всі, мамо, не всі. Я його не любила! І сто разів тобі про це говорила. Але ти тільки відмахувалася!

-Ми тебе виховали, дали чудову освіту, – жінка трохи розізлилася. – До чого зараз ці закиди? Так, я трохи перегнула палицю, намагаючись через тебе відродити втрачену дочку. Але завдяки нам у тебе зараз гарне життя! А те, що ми тобі ні про що не розповідали… Що б це змінило?

-Хороше життя… – розсміялася Маша, нарешті піднімаючись з підлоги. – Можливо. Та ось тільки це не моє життя! Я хотіла займатися карате, а не танцями. Не малювати годинами безперервно, намагаючись створити щось путнє, а гуляти на вулиці! Читати книги, врешті-решт! Я повинна була відповідати вигаданому тобою ідеалу!

-Не істери, – насупилася жінка, збираючи документи. – А свідоцтво про народження де?

-Забрала. Воно моє.

-Ну і лежало б разом з усіма документами, зате не загубиться.

-Я вирішила знімати квартиру, – нервово сіпнулася Маша. – А поки не знайду, поживу у подруги. Мені потрібно все це переварити.

Тепер Маша багато чого почала розуміти. У тому числі і те, чому батьки, кожен раз розчаровуючись в результатах, наполягали на продовженні занять в секціях. Адже це було те, чим хотіла займатися їх Машенька…