Ірина втомилася. Від усього. Від усіх. Вона йшла вулицею, опустивши голову, дивлячись собі під ноги, і подумки вела діалог з усім тим, від чого втомилася. – Як же всі дістали! Кажеш, кажеш, а вони не чують, не розуміють. Роблять що хочуть… – Іра! – сусідка по старій квартирі Марія летіла напереріз, – а я думаю – ти чи не ти. Як я рада тебе бачити!

Ірина втомилася. Від усього. Від усіх. Від потоку інформації. Від проблем у сім’ї. Від нерозуміння оточуючих. Від безгрошів’я. Від нелюбові.

Вона йшла вулицею, опустивши голову, дивлячись собі під ноги, і подумки вела діалог з усім тим, від чого втомилася. Хоча, швидше, монолог, бо ніхто їй, у її думках, звичайно, не відповідав.

─ Як же всі дістали! Кажеш, кажеш, а вони не чують, не розуміють. Роблять що хочуть. Потім волосся на собі рве. А я попереджала, що так і буде! Не хочуть прислухатися до розумної людини, хай відгрібають. А цей? Зарплата жебрацька. От походить у рваних черевиках цієї осені, поїсть казна що, може зрозуміє щось. Хоча навряд. Діти давно не дзвонять. Невдячні. Стільки сил у них вклала! Виростила, вивчила, весілля зробила! Ні тобі поваги, ні тобі турботи, ні любові. І навіщо мені це треба було? Говорила ж мама, що вистачить однієї дитини! Не послухалася. Все життя не доїдала. На морі була, коли у школі навчалася. А найнеприємніше, що вже й не з’їжджу. І навіщо таке життя? Ще й погода така мерзенна…

─ Іра! ─ сусідка по старій квартирі Марія летіла напереріз, ─ а я думаю ─ ти чи не ти. Як я рада тебе бачити!

─ Привіт, Марійка, ─ всім своїм виглядом Ірина постаралася показати, що не дуже схильна до спілкування і жодної радості з приводу зустрічі не відчуває.

Але Марія нічого не помітила.

─ Уявляєш, сьогодні просто чарівний день! – заторохтіла вона, – вранці встала, обід приготувала, тай думаю прогуляюся. Так захотілося до парку сходити. Пам’ятаєш, де ми з візочками гуляли?

Приходжу, а там така краса! Блакитні ялинки виросли вище за мене! А пам’ятаєш, як ми їх садили на суботнику? Маленькі були. Зараз – око не відірвати! Гілочка у гілочку! Стоять, суворі такі. А довкола все золотом усипано. Ходила, листя підкидала, як у дитинстві!

Потім дивлюся ─ білка! Уявляєш? Гарненька така, очі бусинки. І ручна. Шкода пригостити не було чим. Коротше, подруго, як у казці побувала!

Ти кудись, поспішаєш? Може давай у кафе – побалакаємо.

─ З роботи йду, втомилася, ─ буркнула Іра у відповідь, ─ не до кафе мені.

─ Та годі тобі, Ірино, так давно не бачилися. Давай посидимо, поспілкуємось. Там і відпочинеш. Цікаво, як твої діти, як чоловік?

─ Ні, в кафе не піду. Дорого. Давай на лавці посидимо, – неохоче погодилася Ірина, зрозумівши, що від Марійки легко не відбудеться.

─ Замерзнемо, ─ Марія зіщулилася, ─ краще погуляємо.

Десяток метрів пройшли мовчки. Розмова не клеїлася.

─ А ти все така сама, ─ Ірина заговорила поблажливо, з неприхованим підтекстом ─ бігаєш, веселишся як дитина.

─ А чому засмучуватися? ─ щиро здивувалася Марійка, ─ ти тільки подивися, як здорово ми живемо!

─ Здорово? ─ Ірина насупилась.

─ Ну, звісно! Робота є, в магазинах повні полиці, діти виросли, люди довкола чудові! Стільки можливостей!

─ Яких ще можливостей? Ти про що?

─ Дивись: раніше інтернету не було. Зараз – краса просто! Я стільки фільмів переглянула! Стільки книг прочитала! У таких місцях побувала! Хіба я могла припустити, що так буде?

─ Нісенітниця якась. Мені сидіти в інтернеті ніколи. Досить того, що телевізор дістає.

─ Ні, Ірочко. Я люблю в мережі полазити. Звісно, ​​коли час є. А ще там знайшла роботу. Віддалено. Піду на пенсію, а робота залишиться, дохід знову ж таки.

─ Ой, Марія, не сміш. Який дохід? Дивлюсь, твоїй сумці сто років вже! Доходи в неї…

─ Ця сумка ─ моя улюблена. Розумієш? Поки таку ж не знайду, міняти не буду.

─ А дітям який ти приклад подаєш, сидячи в комп’ютері?

─ Не пересмикуйте, Іро. Нормальний приклад. Діти вже працюють. У нас завжди є про що поговорити. Те, що мама комп’ютер освоїла, вони лише вітають.

─ На все в тебе є відповідь, ─ Ірина вже не приховувала роздратування, ─ ще скажи, що ти в шлюбі щаслива. Пам’ятаю твого Вітьку – не подарунок, скажемо прямо.

─ Так, я щаслива! І Вітя в мене золото, а не чоловік. Завжди поряд, допомагає, підтримує. А недоліки? Та в кого їх нема? Я сама далеко не свята.

─ Щось, подруго, настрій у тебе зіпсувався, ─ Іра задоволено усміхнулася.

─ І не сподівайся, Ірочко. У мене все чудово: цікава робота, коханий чоловік, чудові діти. І життя мене щодня радує, подарунки дарує. Одна ручна білка чого варта! І люди мені трапляються лише добрі. А коли такі, як ти, ─ так це для того, щоб я не забувала, яка я щаслива!

Марійка розвернулась і пішла в інший бік, залишивши Ірину в повному здивуванні.