– Значить так! – гримнув по столу Михайло. – Мені машина і гараж. Я заслужив. – Та ти й носа сюди не показував, поки мама ще була, – пробурчала його сестра Ганна. – Та хай забирає, Ань! Мені тоді будинок. У мене дітей аж четверо, – сказала Світлана. – Значить мені все господарство. Ніхто не проти? – запитала Ганна. – Я проти, – пролунав тоненький голосок. Вони озирнулися. Біля дверей стояла маленька дівчинка

-Значить так! – гримнув по столу Михайло. – Мені машина та гараж. Вважаю, що я заслужив такий подарунок від нашої матері.

Ганна його сестра, пробурчала:

-Поки мама жива була, ти й носа сюди не показував. І на поминки копійки дав. Ми за тебе гірше живемо і останнє віддали. Правда, Світлана?

Та кивнула.

-Так ф*г з ним, Ань, нехай забирає. Там уже ловити нема чого, стільки років у гаражі простояла. Я, наприклад, на будинок претендую. У мене дітей четверо, нам у нашій хатинці тісно, – сказала Світлана.

-Ну, а мені тоді все господарство. Корову з теличкою, поросят і гусей з качками. Ніхто не проти, я сподіваюся, – ствердно підсумувала Ганна.

-Я проти, – пролунав тоненький голосок.

Брат та сестри озирнулися. Біля дверей стояла заплакана тринадцятирічна дівчинка.

-Вірка, йди до своєї кімнати. Тут дорослі розмовляють, – сказав до неї Михайло.

Анна підняла брови.

-Нічого собі діти пішли. Спадщину їм подавай. Мала ще, – сказала вона до дівчинки.

-Ага. І навіщо її мати наша народила на старості років, досі не розумію, – підтакнула Свєта.

Але Віра не злякалася, вона сміливо сіла за стіл.

-А де я житиму, якщо Світлана сюди переїде? – запитала вона.

Брат переглянувся із сестрами.

-Поки ти мала, у дитячому будинку поживеш. Колись тобі квартиру може дадуть, – сказав Михайло.

-Я приміром, не можу тебе до себе взяти, мені своїх дітей вистачає, – пробурчала Світлана.

-А я взагалі завжди була проти її народження, – хмикнула Ганна.

Віра зухвало їй відповіла:

-А чому мама мала тебе питати, народжувати їй мене чи ні? Вона ж вам не вказувала, як жити. А з дому я нікуди не поїду. Самі своїх дітей у дитячі будинки відправляйте. І взагалі, вам не соромно, мами тільки нестало, а ви вже все ділите? – вона не договорила і вибігла з-за столу, заплакавши.

-Слухайте, а й справді. Їй теж напевно щось має дістатися, – замислено сказав Михайло.

-Та ну, мала ще для цього. Треба буде в опіку зателефонувати і сказати, щоб її відправили куди треба, – сказала Ганна і теж встала. – Але це завтра, а зараз спати пішли, день важкий був…

Коли чотирнадцять років тому, їхня мати Надія, повідомила, що чекає дитину, вони дружно обурилися.

-Ти що зовсім, у твоєму віці онуків треба няньчити, а вона пузом світитиме. Сором. Жінка в п’ятдесят народжувати зібралася невідомо від кого, – обурювалася Ганна.

Світлана їй підтакувала:

-Ну, мам, як же так? Мої старші будуть старші за твою дитину. А я так надіялася на тебе. Думала з дітьми ти мені допоможеш, – і погладила свій живіт.

Надія похитала головою.

-Які ви егоїсти виявляються. А може я закохалася і хочу цю дитину?

Михайло, як найстарший з подивом на неї подивився.

-Але ти ж стара!

Та, в свою чергу, з жалем глянула на нього.

-Весь у батька свого, царство йому… Аби погане, що сказати. Доживеш до моїх років, подивимося потім, старий ти чи молодий. А якщо вам не подобається, прошу на вихід. Я вас виростила, допомагала чим могла, а зараз житиму, як хочу я, а не ви!

Діти встали і пішли, сказавши, що ноги їх у цьому будинку більше не буде і допомоги теж.

Надія всі ці роки виховувала доньку одна. З Миколою вони розлучилися ще до народження Вірочки. Він повернувся до своєї сім’ї, виявилося, що він навіть не був розлучений. Хоча переконував Надю у протилежному.

З’ясувалося це випадково. Він забув свій паспорт на столі, а Надія від цікавості його перегорнула. Штампу про розлучення не було. І вона вирішила, нехай вона виховуватиме дитину одна, ніж лізтиме в його сім’ю.

Микола клявся, що там все скінчено і любить він тільки її, але вона завжди була вперта і виставила його з речами. Тим більше, пізня вагітність і переживання за дитину, турбували її найбільше.

Але Вірочка народилася здоровою, на радість Наді. Вона навіть дітям зателефонувала на емоціях.

Але вони пригадали їй останню розмову і відмовилися приїхати, забрати її з пологового будинку. Забирав її Микола, але вона, показавши йому дочку вдома, попросила його піти.

-Але навіщо ти так, Надя? Я не живу, а існую. Адже в нас дочка, давай разом жити, прошу тебе, – благав він її.

-Ні, Колю, я так не можу, вибач – не здавалася Надя.

-Ну тоді, якщо буде потрібна моя допомога, дзвони. Завжди допоможу, – зітхнув він на прощання.

Коли Вірі було вже десять років, у Надії почалася якась слабість. Але вона, як майже й на все інше, не звертала уваги, аж поки не стало пізно.

І тоді вона вперше та востаннє зателефонувала Миколі. Він приїхав, і вони проговорили всю ніч. Сперечалися, плакали, але домовилися. Віра в цей час була у літньому таборі і про це нічого не знала.

Надя їй не казала, боялася за кохану донечку. Вона була спокійна – коли її не стане, дочка не залишиться сама і на вулиці.

Вранці Михайло з сестрами господарювали в хаті. Віра не виходила зі своєї кімнати.

Ганна домовлялася про перевезення тварин.

Світлана вже дивилася куди поставити ліжка та шафи.

Михайло щосили копався в гаражі.

І тут до будинку під’їхала машина, з якої вийшли двоє чоловіків. Вони пройшли до будинку і попросили всіх зібратися разом. І обов’язково покликати Віру.

Першим почав чоловік із папкою в руках.

-Дозвольте представитися, Григорій Іванович, нотаріус. У мене є завірені мною папери. Точніше документи про дарування всього майна, рухомого та нерухомого.

Надія Ігорівна, все подарувала Вірі Миколаївні Риженко. До її повноліття за всім стежитиме її опікун і за сумісництвом її батько, Михальчук Микола Миколайович. Він зараз, до речі перед вами і стоїть, – він дістав папери і поклав їх на стіл.

Михайло жадібно схопив один з них і зі злобою сказав:

-Ну, матусю, ну дякую. Нам значить д*лю, а цій нагуляній все. Ну що, сестрички, пролетіли ми, як фанера, – нервово засміявся він.

-Поїхали звідси, сестрички, тут нам нічого не світить, – і Михайло пішов до дверей.

Анна відійшовши від такого повороту подій, крикнула на прощання:

-Я все одно цього так не залишу. Піду куди тільки треба, але знайду справедливість!

А Віра тим часом круглими очима дивилася на батька, а потім схлипнула.

-А ви правда мій тато?

Микола похитав головою:

-Не думаю, що треба мене так називати. Але тепер я завжди буду поряд з тобою. Так хотіла твоя мама, і я виконаю її останнє прохання.

Я про це завжди мріяв, відколи вперше взяв тебе на руки. Я тобі все потім розповім, як ми з твоєю мамою познайомився і чому ми не змогли бути разом.

Але це потім, домовилися?

Віра кивнула головою і довірливо пригорнулася до батька…