Борис діловито перераховував гроші, які лежали на столі. – Ти маєш годину, щоб зібрати свої речі, – раптом сказав він Тетяні. – На розлучення я подам сам! – Як я піду? А діти? – розгублено промовила дружина. – Сини залишаться зі мною. Це їх дім, а я їх батько. А ти повертайся туди, звідки я тебе взяв! Тетяна не вірила, що це відбувається насправді

-Ти маєш годину на те, щоб зібрати свої речі. На розлучення я подам сам, – ​​Борис діловито перераховував гроші, які лежали на столі.

Перед цим він запитав Таню про залишок грошей, що виділялися їм щомісяця на продукти.

Чоловік би і не зацікавився цим, але ввечері, несподівано, виявилося, що закінчилася його улюблена кава. Жінка не догледіла…

Таня так хотіла купити собі теплий спортивний костюм для роботи на городі, що намагалася заощаджувати на дрібницях, щоб назбирати необхідну суму пошвидше.

Залишилося зовсім трошки, і незабаром вона таки купила костюм. Але вона зовсім забула купити каву…

Таня вийшла заміж за Бориса рано, у 18 років. Він уже мав сина Віталіка від першої дружини.

Дружини не сало і Борис уже рік, на той момент, як був вдівцем із маленьким сином на руках.

Виховувати дитину допомагала йому мама, але чоловікові потрібна була дружина.

І Таня чудово підійшла на цю роль – молода, тиха, покірна, гарненька і з небагатої сімʼї.

Чоловік швидко привернув увагу дівчини, даруючи їй подарунки, надаючи знаки уваги.

Він майже одразу сказав Тані:

-Якщо вийдеш за мене заміж, то ні в чому не потребуватимеш! На роботу вийти не дозволю – займатимешся тільки мною, будинком, дитиною, городом. Мати моя всьому навчить, допоможе. Ходитимеш у золоті!

Борис дотримав свого слова – Таня ніколи не ходила на роботу, а от вдома працювала по повній, весь час, майже не виходячи зі свого двору.

І так, вона мала кілька золотих прикрас, тільки вона їх ніколи не носила – а для кого? Хто її бачив у дворі, чи на городі. Ніхто.

Таня майже нікуди не виходила. Так, по необхідності. До найближчого магазину по хліб, на пошту, раз на тиждень на ринок по продукти.

Своїх грошей вона ніколи не мала. Фінансами завідував чоловік і виділяв гроші строго за звітом про витрати.

А їй так хотілося різних жіночих дрібничок. Таня тому й економила, як могла. Зазвичай відкладені суми були дуже малі і ніяк не відображалися на сімейному бюджеті. Просто іноді хотілося щось купити собі самостійно, не питаючи дозволу і не просячи грошей у чоловіка.

-Як я піду? А діти? – розгублено промовила Таня.

-Сини залишаться зі мною. Це їх дім. Я їхній батько. А ти повертайся туди, звідки я тебе взяв!

-Це через каву? Через гроші? – все ще не вірячи в серйозність слів чоловіка, промовила жінка.

-Через все. Твій час проживання в цьому будинку вийшов, – чоловік закінчив складати гроші, глянув на дружину і сухо сказав:

-Просто йди.

Таня зайшла до давно порожнього холодного будинку своїх батьків. Їх обох вже давно немає.

Лежачи на старому дивані під ковдрою, так і не роздягнувшись, жінка тихенько плакала.

-Як я тепер житиму? – думала вона. – На які гроші? Як буду бачитися з Віталіком і зі Степаном. Хлопчики дорослі, але як же вони будуть без матері!

Проплакавши до ранку, Таня походила по будинку, і побачила весь масштаб нових умов її життя. В домі потрібен ремонт, а для тепла – потрібні дрова…

Вирішивши для себе, що якось усе владнається, Таня з’їздила у місто, здала все золото, купила продуктів, шпалери, клей, фарбу, свіжий комплект постільної білизни, посуд.

Замовивши таксі, з допомогою водія, Таня поставила всі покупки в багажник машини, і вже більш спокійно поверталася до свого нового дому…

-А що ж ви без помічників? Стільки покупок в одні руки, – запитав водій таксі.

Чоловік був великим, з великими руками і доброю усмішкою на обличчі.

-Так вийшло. Помічників немає, – не дуже бажаючи розмовляти, відповіла Таня.

-А чоловік? Діти?

-Я сама живу…

І навіщось додала:

-З вчорашнього дня.

Чоловік на мить відвернувся від дороги і глянув на Таню.

-Мене виставили з дому, – сказала вона.

Тання сама не знала, чому така відверта з незнайомою людиною, але продовжувала говорити.

-Я навіть толком не зрозуміла: чому і за що. Начебто як через гроші, чи через каву, що закінчилася, а я не встежила. А може ще через щось. Я чесно не знаю…

Чоловік стежив за дорогою і хмурив брови.

-А робота є? – запитав він після недовгого мовчання.

-Ні. Я ніколи ніде не працювала. Чоловік не дозволяв.

-Робота все таки потрібна, – задумливо відповів чоловік.

Таня сиділа тихо і дивилася у вікно на дерева, машини, перехожих.

-У мене сестра займається квітами. Їй потрібний продавець. Не хочете спробувати? У неї дуже маленький магазинчик і вона справлялася сама, але вона вже скоро має народити дитину і їй стане важкувато. Я думаю, ви швидко навчитеся, – чоловік знову глянув на жінку.

-Спасибі. Звичайно, я з радістю. Тільки де це? – дуже хвилюючись, запитала Таня.

-Неподалік від ринку, від того місця, де я вас забрав. Автобусна зупинка там поряд. Ось вам моя візитка. Якщо наважитеся – зателефонуйте, і я вас познайомлю із сестрою…

Таня наводила порядки в старому будинку. Їй привезли дрова. Шпалери вже прикрашали стіни, на вікнах були чисті фіранки, грубка гріла. Будинок поступово ставав затишним.

Ось уже два місяці жінка працює у квітковому магазині. Додому повертається пізно. За ці два місяці вона отримала папери про розлучення.

Жодного разу, окрім дня розлучення, вона не бачила синів. Того дня хлопчики виглядали сумними, але до матері не побігли і заявили, що хочуть залишитися жити з батьком.

Борис виставив її зі свого життя легко. Мабуть, навіть не шкодуючи. Таня здогадувалася, що сини слухають батька і тому не приходять, хоча б відвідати матір у її теперішній дім.

Час ішов. Минула зима. Настала весна. Таня поралася у своєму дворі, городі, ремонтувала паркан, садила квіти, їздила щодня на роботу.

Вона потихеньку звикла жити сама. Вже не так багато плакала. Знала, що у синів усе добре, вони вчаться. Нічого не потребують.

Борис привів у будинок нову дружину. Виявилося, що Таню ніхто не цінував, мабуть, ніколи й не любив. Від цього було сумно…

І ось одного весняного ранку жінка вирішила скинути з себе всі тривожні думки і заспокоїлася тим, що якщо вона буде потрібна дітям – вони знають, де її шукати.

А Борис нехай живе, як хоче – вона його вибачити не може, але й назад не хоче, навіть якби й покликав.

Таня змінила собі гардероб, викинувши всі речі, що пов’язували її з минулим.

Зробила собі зачіску, пофарбувала волосся. Тепер, навіть удома, вона ходила у нових, зручних, гарних речах. Жінка розквітла. Заспокоїлася. Налагодила свій побут. Робота їй дуже подобалась.

Одного ранку хтось постукав у двері. Виглянувши, Таня побачила сина Степана. Хлопчик стояв схвильований і постійно озирався. Розцілувавши сина, Таня завела його в будинок, посадила за стіл і почала розпитувати, як живеться йому з батьком і мачухою.

-Мамо, я до тебе хочу. Забери мене. Батько всі гроші рахує. Мачуха йому якісь чаї дає. Він спить багато, а коли прокидається, кричить на нас із Віталіком. Вона скаржиться на нас постійно. Ми нічого такого не робимо, вона все вигадує, а він їй вірить.

Вибач, мамо. Батько не хоче, щоб ми до тебе ходили. Я пішов, поки він спить. Я йому якось сказав, що хочу до тебе жити, а він сказав, що ти мене не прогодуєш. Сказав, що якби в тебе був чоловік, то він мене відпустив би.

Жінка сумно дивилася на сина.

-Я щось придумаю, якщо ти справді хочеш жити зі мною.

Степан підскочив на стільці й обійняв Таню.

-Мамо, чесно, чесно хочу до тебе. У тебе так добре. З тобою так спокійно.

Жінка витерла сльози, поцілувала свою дитину, пообіцявши, що скоро вони будуть разом.

А згодом Таня вийшла заміж за того самого таксиста Андрія, що тоді віз її додому з ринку.

А через рік від Бориса пішла дружина і сини переїхали жити до Тані з Андрієм.

Таня була дуже щаслива, а про Бориса більше ніхто ніколи не згадував і не говорив у їхньому новому домі…