Андрій не впізнавав свою дружину, він не розумів, що з нею відбувається. Віра завжди прибирала, готувала, прасувала, а зараз припинила виконувати свою роботу. Андрій обережно поцікавився, у чому річ, на що Віра відповіла: – Я стільки років обслуговую вас, можна мені хоч трохи відпочити! Чоловік запідозрив, що у Віри хтось з’явився, і вирішив перевірити речі дружини. Раптом, у сумці Віри, Андрій помітив якийсь дивний лист

Андрій не впізнавав свою дружину – що з нею таке відбувається, він ніяк не розумів. Вони були разом уже сімнадцять років, і всі ці роки нічого такого не спостерігалося – вона завжди була доброю і розуміючою, не скандалила і нічого не приховувала, саме тому він її колись вибрав. На сніданок завжди готувала кашу чи омлет, прибігала з роботи і одразу приступала до приготування вечері. По неділях прасувала рівно п’ятнадцять сорочок – по одній на день для нього та двох їхніх синів, правда, сини частіше обходилися двома-трьома, привчити їх до такої ж охайності, якою відрізнявся Андрій, виявилося непросто.

Зараз уже другий тиждень на сніданок були пластівці чи бутерброди, при цьому Віра пропонувала робити їх самостійно. На вечерю, в кращому випадку, Андрій і сини виявляли вчорашній обід, а іноді просто записку: «Буду після дев’яти, відваріть вареники».

Перші кілька днів Андрій списував це на конференцію, яку проводив Вірин інститут, але конференція закінчилася, а звичний спосіб життя не повернувся.

Спочатку Андрій обережно поцікавився, у чому річ, на що Віра відповіла:

– У мене що, не може бути свого життя? Я стільки років обслуговую вас, можна мені хоч трохи відпочити!

– Звичайно, можна, про що йдеться, – відповів Андрій.

Андрій хотів уточнити, скільки триватиме це «трохи», але не наважився. Час минав, а Віра так само пропадала то в кіно, то в театрі, то на виставці якихось скульптур. Але Андрію зовсім не подобалося те, що в гардеробі дружини з’явилися якісь відверті сукні, а вранці замість того, щоб готувати їй сніданок, вона фарбувала вії і мастила губи. Погані підозри заповзли Андрію в душу – невже в дружини хтось з’явився?

Йому самому було соромно за свої думки, але занепокоєння настільки охопило його, що Андрій не зміг стриматися: він почав стежити за дружиною і копатися в її речах. Вивчив телефон, витрати на карті, навіть вміст сумочки. І ось там у сумочці він знайшов листа – у внутрішній кишені, потертий і трохи вицвілий, він явно перечитувався багато разів. Це був явно любовний лист, при цьому такі слова міг писати лише дуже близький чоловік. «Віро, як же я сумую за тобою, не можу знайти слів, які зможуть передати, як важко мені в очікуванні зустрічі. Я всюди чую твій голос, шукаю очима твою посмішку і не знаходжу…».

Читати це було неприємно. Судячи з того, що лист був пошарпаний, цей роман у неї триває давно, і від цього було особливо гірко – він ще міг би зрозуміти якесь швидкоплинне захоплення приїжджим колегою, але таке… Невже все їхнє сімейне життя – суцільна брехня?

Він мовчав три дні, все більше занурюючись у свої похмурі роздуми – скільки він уникнув спокус, скільки разів міг би зрадити дружині, але ні… На третій день він не витримав.

– Я знаю все, – глухо сказав він.

– Що все? – здивувалася дружина.

Тон у дружини був спокійний, хіба трохи здивований. Але це не могло ввести Андрія в оману – він сам читав цей лист, помилки не могло бути.

– У тебе хтось є, – не спитав, а швидше заявив він.

Віра засміялася.

– Що за нісенітниці, Андрію. Ти, сподіваюся, несерйозно?

Якби вона зізналася, розплакалася – було б хоч трохи легше, але так…

– Я читав його листа! – заявив Андрій. – За кого ти мене тримаєш, просто так такі слова не пишуть: «не можу дочекатися того дня, коли ми знову будемо разом, нашим душам судилося крокувати разом до кінця існування цього всесвіту…». Тьху, – вилаявся він.

А Віра раптово засміялася, що Андрію дуже не сподобалося.

– Ти зараз серйозно? – Запитала вона.

– А ти?

Він дивився на неї спідлоба, важко дихаючи.

– Значить, ти копався в моїй сумочці?

– Так.

– І читав листа?

– Так.

– І не пам’ятаєш, що ти його сам писав?

– Так. Що? – До Андрія не відразу дійшов сенс сказаного.

– Цей лист писав мені ти ! Коли був у відрядженні, а я була ванітна Славком. Ну, згадав?

– Ти що думаєш, я свого почерку не впізнаю? І не міг я такі речі писати!

Віра зітхнула, взяла табурет, дістала з верхньої полиці якусь коробку. Поставила її на ліжко, відкрила, почала щось перебирати. Потім дістала конверт і простягла його до Андрія.

– Ось тримай. Ти тоді руку пошкодив, і писав мені лівою.

Андрій прочитав на конверті ім’я та адресу відправника – справді він, справді інше місто, але почерк – не його. Невже він справді міг таке писати? Невиразно він згадав про руку, і правда на одному з будівельних об’єктів він невдало приземлився. Невже це було тоді?

– І навіщо ти тягаєш листа з собою? – похмуро поцікавився він.

– Псuхолог порадила, – спокійно відповіла дружина.

– Псuхолог?

– Так. Ти знаєш, Андрію, я втомилася. Я все життя обслуговую вас, трьох чоловіків. Свого життя в мене з народження Славка немає. Та я навіть дякую від вас не завжди чую! Квіти ти мені даруєш строго на восьме березня, слова кохання я вже забула, як звучать. А я жінка, і не така вже й стара. Зізнаюся тобі, я спіймала себе на думці, що хочу розлучитися. Але у нас хороша сім’я, я ціную це. Тож я пішла до спеціаліста. Вона дає мені поради, а я їх виконую.

Зізнання дружини здивувало Андрія. Розлучення? Вона хоче піти від нього?

– І що допомагають рекомендації? – спитав він.

– Іноді, – посміхнулася дружина.

– А листи навіщо?

– Щоб нагадати мені про наше кохання.

Андрій кивнув головою. Йому треба було подумати. Він підвівся і вийшов на балкон. Більше вони про це не говорили.

***

Вранці, коли Віра встала, в хаті було незвично гамірно і пахло ваніллю. Вона не могла зрозуміти, що відбувається, доки не ввійшла на кухню.

Старший син готував омлет. Молодший розкладав по тарілках сирники. На столі стояла ваза з її улюбленими квітами.

– Що це все означає? – Здивувалася вона.

– Доброго ранку, мамо, – сказав молодший. – Що тобі зробити – чай чи кава?

Віра не могла повірити ні своїм очам, ні своїм вухам.

– Кава, – відповіла вона.

– А омлет чи сирники?

– Сирники…

Чоловіка ніде не було, але Віра розуміла – за всім цим стояв він. Коли вона з’їла перший сирник, з’явився чоловік. Він простяг їй складений аркуш паперу.

– Доброго ранку, кохана!

– Що це? – Запитала вона.

– Новий лист, – усміхнувся Андрій. – Аби вже, точно, допомогло.

Віра усміхнулася у відповідь, і з того дня все було гаразд. Ні, щодня її не чекали такі сніданки, все ж таки, чудес на світі не буває. Але іноді траплялися. І в кіно тепер вона ходила не лише одна – Андрій із задоволенням складав їй компанію. Шлюб був врятований.