Валентина Іванівна приготувала обід і сіла перед телевізором відпочити. Раптом пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла її дочка Віра, і плакала. – Вірочко, доню, ти чого? Мати завела доньку на кухню, посадила на стілець. – Мамо. Я вагітна! – нарешті сказала Віра. Валентина Іванівна не зрозуміла, чи правильно розчула

Валентина Іванівна закінчила готувати обід і присіла перед телевізором відпочити.

Вона тільки-но сіла, як пролунав дзвінок у двері:

-Галька сусідка дзвонить, чи що? – подумала жінка і пішла відкривати.

На порозі стояла її дочка Віра, і плакала.

-Вірочко, доню, ти чого це? Сталося щось?

Валентина не очікувала побачити доньку серед тижня та ще й у такому вигляді.

Віра була вже студенткою, навчалася у сусідньому місті і приїжджала до батьків тільки на вихідні.

-Мамо, мамо…

Віра нічого більше не могла сказати. Дівчина обняла матір.

-Ну що таке? – Валентина погладила Віру по голові. – Ходімо сядемо.

Мати завела доньку на кухню, посадила на стілець.

-Може, чаю?

Віра витерла сльози і тільки похитала головою у відповідь на запитання Валентини Іванівни.

-Тоді розповідай, що в тебе сталося? Скоро батько з роботи прийде, при ньому вже точно розповіси.

-Мамо, дай води…

-Дочко, ти всю дорогу плакала, чи що?

Валентина дала Вірі склянку води.

Дівчина попила і наче на щось наважилася:

-Мамо… Я вагітна!

Валентина Іванівна не вірила своїм вухам.

До Валентини Іванівни не відразу дійшов сенс слів дочки:

-Що? Що ти сказала?

-Мамо, у мене буде дитина, – Віра втомлено сперлася на спинку стільця і ​​дивилася на матір.

-А… А весілля? – Валентина Іванівна сіла навпроти дочки.

-Мамо, весілля не буде. Він виявився одруженим! Наговорив мені! Люблю, мовляв, не можу! Одружитися обіцяв! А щойно дізнався, що я завагітніла, зізнався, що одружений. І у них із дружиною двоє дітей, тож третя у його плани не входить!

Віра вже майже кричала.

-Віра, заспокойся! Що робити збираєшся?

Валентина Іванівна промовисто глянула на живіт доньки.

-Мамо, я хочу народити цю дитину!

-Віро, ти ж знаєш свого батька?

Сергій Миколайович, тато Віри, був строгим. Для нього було немислимо, що дочка може таке зробити.

Поки Віра жила з батьками, гуляти їй дозволяли тільки до дев’ятої вечора, і щоб жодних хлопців.

Одного разу батько побачив дочку з якимось парубком і миттю вибіг надвір, а Віру відразу забрав додому. З хлопцем він поговорив так, що той ішов на другий бік вулиці, щойно бачив Віру.

-Що ж робити, мамо?

-Що робити… Що робити? А може, все-таки?

-Ні! Нізащо! Я хочу цю дитину!

-Віро! Невже не хочеш ще погуляти, пожити в своє задоволення? Закінчила б навчання, знайшла гідного чоловіка… Ех!

-Мамо, а раптом це мій єдиний шанс стати матір’ю?

-А хто ж утримувати вас із дитиною буде? Адже знаєш, що я не працюю… А що скаже батько, я навіть не хочу уявляти!

Віра вже давно зрозуміла, що її мати завжди намагалася догодити батькові, практично ніколи не суперечила йому. Вона думала, що Сергій скаже, що це вона в усьому винна: не догледіла, не так виховала, багато дозволяла!

-Якщо вже ти наважилася народити, то давай поки що батькові нічого не говоритимемо. Вчися, приїжджай, поводься, як завжди. Згодна?

Віра кивнула. Їй не подобався план матері, але що вона могла зробити? Дівчина залежала від батьків, вона не мала ні житла, ні доходу.

-От і добре. А може, й зʼявиться хто? Може, заміж візьме…

Йшли тижні й місяці.

Віра спокійно відвідувала заняття, їздила до батьків.

Живіт поки що був зовсім маленьким, а ось в інших місцях дівчина пристойно округлилася. Вагітність личила їй.

На неї і раніше заглядалися, а тепер залицяльників стало ще більше.

Але Віра не могла нікого пустити у своє життя, адже вона ще памʼятала недавню зраду.

Тільки з одним хлопцем спілкувалася дівчина, але вона вважала його просто своїм другом.

Анатолій знав про Вірине становище, не знав тільки, хто батько дитини, а то поговорив би з ним по-чоловічому.

Віра вкотре приїхала до батьків. Мама вийшла в магазин по хліб, доньку зустрів батько:

-Ну, що, доню, вчишся?

-Вчуся, тату, вчуся, – Віра любила батька, але перед ним поводилася обережно.

-А у вас у студентській їдальні так смачно годують?

Віра не зрозуміла, куди хилить батько.

-Нормально годують, як у будь-якій їдальні, мабуть.

-Чого ж ти тоді так поїла? – начебто жартома запитав батько.

Але Віра одразу застигла від його питання. Їй здалося, що батько все знає.

Віра сиділа і думала, що відповісти батькові. Нічого не спадало на думку.

Та раптом зайшла мати. Вона якраз повернулася із магазину:

-Віро, допоможи мені розібрати продукти!

Дівчина побігла до Валентини.

-Мамо, я хочу розповісти татові! Знову він засмутиться, що дізнався про все останнім! Ну що ж тут вже зробиш, га?

-Щось смілива ти стала, Віро!

-Мамо, я все придумала! Скоро у нас зимова сесія, я здам іспити і приїду додому на канікули. А там і Новий рік не за горами! Ми з тобою наготуємо всілякі смаколики, накриємо стіл, посидимо, відзначимо…

-Віро, а може, не варто свято батькові псувати? – з сумом у голосі запитала Валентина Іванівна.

-А коли дитина народиться, куди скажеш мені її подіти?

-Знаєш що!? Тоді я вдаю, що я нічого не знала!

-Ну, мамо…

Вірі було дуже прикро, що мама не підтримала її і не захотіла хоч трохи заступитися за неї перед батьком.

А Валентина Іванівна думала інакше: нехай Віра сама розгрібає свої проблеми, їй уже не п’ять років!

Дівчина успішно склала іспити.

Віра зібралася і пішла на автобус. До автостанції, звідки вирушали рейсові автобуси до її міста, йти було недалеко.

Віра захотіла прогулятися, помилуватися природою. Усі дерева стояли всипані снігом.

Дівчина поволі йшла тротуаром і думала про те, як вони з батьками зустрінуть Новий рік.

Ззаду пролунали кроки, хтось кликав її на ім’я. Віра озирнулася, до неї квапливо наближався однокурсник Анатолій:

-Їдеш?

-Так, хочу провести канікули вдома з мамою і батьком. А ти куди так поспішаєш?

-А я тебе наздоганяю. В гуртожитку сказали, що ти щойно пішла, я і побіг!

Анатолій замовк, взяв сумку у Віри і просто йшов поруч.

-Ти вирішив мене провести? – весело запитала дівчина.

-Віра… Я хотів тобі сказати…

Анатолій різко видихнув:

-Ти знаєш, що подобаєшся мені. Так ось, я хочу запропонувати тобі одружитися…

-Анатолій, ну, ти ж знаєш про мої обставини?

-І що ж? Якщо любиш жінку, то полюбиш її дитину, здається, так кажуть? Я готовий!

-Анатолій, ти що! Не треба заради мене псувати собі життя.

Вони зупинилися посеред вулиці і просто дивилися одне на одного. Здавалося, Анатолій обдумує слова Віри:

-У мене зовсім немає шансів?

Дівчина тільки знизала плечима:

-Дякую, що провів, далі я сама.

Віра поїхала додому.

Валентина Іванівна з донькою приготували на Новий рік прості, але дуже смачні страви: салат олів’є, оселедець під шубою, наліпили домашніх пельменів, зварили холодець.

Вони вирішили не відступати від традицій і поставити на стіл перевірені часом страви.

Об одинадцятій годині Сергій Миколайович, Валентина Іванівна та Віра дружно сіли за святковий стіл. Як завжди, спочатку провели старий рік, поїли, поговорили.

Нарешті, настала північ, батько відкрив ігристе:

-Дорогі мої, Валя і Віра! Будьте щасливі у новому році!

-Мамо, тату, я хочу вам дещо сказати, – Віра дивилася на накритий стіл та частування.

Потім підвела очі і подивилася на батьків:

-У новому році ви станете бабусею і дідусем, – з її очей ішли сльози.

Мати встала, хотіла була щось сказати, але першим сказав Сергій Миколайович:

-Віра, а твій чоловік де?

-Чоловіка не буде, тату…

Батько строго дивився на дочку, а вона, не відводячи погляду, дивилася прямо йому в очі:

-Так, тату, тут нема чим пишатися, я буду матір’ю-одиначкою. Але я сподіваюся, що ви з мамою підтримаєте мене. Вибач, тату, я не виправдала твоїх очікувань!

Віра сіла на місце та закрила обличчя руками.

Батько переводив погляд із дочки на дружину і назад, нарешті, він вирішив:

-Звичайно, не такої долі я бажав для своєї єдиної та улюбленої дочки… Але ми можемо помилятися. Віра, можеш розраховувати на нас із мамою. Правда, Валю?

-Так, звичайно, доню! Не плач, Вірочко, – мати обняла доньку, погладила по голові.

Віра навіть подумала, що їй це все сниться, вона так боялася реакції батька, а виявилося, що дарма.

Першого місяця літа Віра народила, гарного хлопчика, якого назвала Іванком.

В інституті довелося взяти академічну відпустку.

Анатолій приїжджав у гості до Віри та її маленького синочка. Познайомився з батьками і сподобався їм обом.

Але Віра поки що не вирішила, чи потрібні їй ці стосунки.

Батька Іванка дівчина більше ніколи не бачила. Але чула, що дружина дізналася про його пригоди і подала на розлучення.

Зі своєї квартири вона його виставила. Чоловік загульбанив, а потім взагалі кудись зник.
Валентина Іванівна та Сергій Миколайович не натішаться маленьким онуком і допомагають доньці у всьому.

Віра не шкодує, що лінія її життя зробила такий зигзаг. І сподівається, що колись народить доньку…