Віктор щось невдоволено бурмочучи, піднімався по сходах. – Привіт, – раптом почув він. Віктор озирнувся – на сходах біля дверей його квартири сиділа дівчина, а поруч стояла валіза. – Привіт, – здивовано відповів Віктор. – Ви Віктор? – запитала вона. – Так, це я. А ви хто? – Я Оля, ваша внучка. – Але як! Я ж навіть одружений не був, – Віктор стояв і не розумів, що відбувається

Віктор стояв біля плити, намагаючись впоратися із брудним чайником та чашкою. Він нарешті налив води в чашку, сів за стіл і задумався.

Йому було трохи за сімдесят. Останні кілька років він жив замкнуто та самотньо.

Колись в молодості Віктор Михайлович був веселуном і гультяєм.

З роботою йому пощастило, гроші були навіть у часи нестабільності.

Тому він гуляв і як йому здавалося жив на повну котушку.

Одружуватися не поспішав, заводячи нескінченну кількість швидкоплинних романів. Все думав, що встигне потім…

Зараз Віктор Михайлович озирався на прожиті роки і, здавалося, що життя пройшло даремно. Сім’ю так і не створив, справжніх друзями не надбав, здоров’я підкосилося, на роботі, як треба було вже виходити на пенсію, його бажання ще попрацювати не підтримали…

От і сидів Віктор Михайлович у своїй незатишній і навіть, можна сказати, занедбаній квартирі, згадуючи та жалкуючи…

А періодами від суму починав гульбанити. Коли не гуляв, то ходив у парк. Сидів на лавці, спостерігав за матусями з дітьми, закоханими парочками, та й просто за перехожими, що поспішають у своїх справах.

Усюди вирувало життя. Життя ж самого Віктора Михайловича складалося з низки повільних, сірих і однакових днів…

Почав накрапати дощик. Віктор Михайлович піднявся зі своєї лавки і побрів у бік будинку. Поки дійшов до будинку, дощ розійшовся, і Віктор Михайлович неабияк змок.

Невдоволено бурмочучи і сварячи себе за те, що не здогадався взяти парасольку, він піднімався по сходам у під’їзді.

-Привіт, – раптом почув він боязкий дівочий голос.

Віктор Михайлович, занурений у своє невдоволення, не помітив, що на сходах трохи вище від дверей його квартири сиділа дівчина.

При його наближенні дівчина швидко встала і, перебираючи пальцями на руках, привіталася. Поруч стояла невелика валіза.

-Привіт, – відповів здивовано Віктор Михайлович.

-Ви Стеценко Віктор Михайлович? – запитала дівчина.

-Так це я. А ви хто?

-А я Оля, ваша внучка, – дівчина невпевнено посміхнулася.

-Але як… Я ж навіть одружений не був, – Віктор стояв і не розумів, що відбувається.

Через годину, з плутаного оповідання Олі, Віктор Михайлович зрозумів, що й до чого.

Він згадав Оліну бабусю, Тетяну. Вродлива була дівчина. Боязка, чиста, наївна. Молодша за нього самого років на десять.

Такому досвідченому залицяльнику, не важко окрутити закохану дівчину. Але, отримавши своє, Віктор Михайлович залишив її. Нічого не сказавши, просто поїхав у відпустку на місяць.

А повернувшись, навіть не згадав про неї…

Як виявилось, Тетяна народила дівчинку. Дівчинка виросла, вийшла заміж, народила доньку. Коли Олі було вісім, батьків не стало… Оля залишилася з бабусею. А місяць тому не стало й бабусі…

Мабуть, передчуваючи, бабуся розповіла Ользі правду про Віктора Михайловича. Що він живий і здоровий.

Мати Олі, Тетяна, свого часу переїхала до сусіднього міста, де її ніхто не знав, і така історія цілком здавалася правдивою.

Принаймні на неї не показували пальцем і не засуджували, що народила без чоловіка. Було важко одній, але Тетяна впоралася з усім. Тільки Віктора забути не змогла…
Особисте життя вона так і не влаштувала.

-Бабуся не знала, чи живете ви ще у цій квартирі. Я навмання приїхала, – закінчила розповідь Оля, оглядаючись на бруд і занедбаність в квартирі.

-Вам прибрати б тут. Ой! – Оля злякалася, що сказала це вголос і зніяковіло подивилася на Віктора Михайловича.

-Так, так, – розсіяно відповів Віктор Михайлович.

Все, що він тільки-но дізнався, не вкладалося в голові.

Запросивши Ольга додому, він так розгубився, що навіть не запропонував їй чаю. І сам сидів у мокрому одязі, не знаючи, що казати.

-Як же ти все сама?

-З поминками сусіди допомогли. У нас були заощадження. Мені вісімнадцять три місяці тому виповнилося. Хочу в інститут тепер вступати. Тут у вас. Там квартиру здаватиму, тут, у гуртожитку влаштуюся. Поки розберусь якось, а потім працювати почну…

Віктора Михайловича здивувала така розважливість. І він знову згадав Тетяну.

-Так, так, – подумав він. – Ольга дуже схожа на бабусю і зовні і характером…

-Я злилася спочатку на вас, а потім подумала… – Оля не договорила. – Чи є у вас сім’я?

-Немає сімʼї. І не було. А тепер, ніби як є… – замислено відповів Віктор Михайлович. – Ти Олечко з дороги відпочинь.

Віктор Михайлович, раптом заметушився.

-Я тобі зараз у спальні постелю чисте. А я поки що в магазин збігаю. Пригостити тебе, навіть нема чим.

-Спасибі, – Оля знову зніяковіло посміхнулася.

Віктор Михайлович, помішував розсольник. Взагалі він був не майстром готувати, але цього разу дуже старався.

-От, бутерброди, суп, – сказав він коли на кухню зайшла Оля. – Відпочила?

-Так, все добре. Ще раз дякую, – обізвалась вона. – Я надовго вас не потурбую, не хвилюйтеся.

-Що ти, що ти? – захвилювався Віктор Михайлович. – Куди ж ти підеш?

-Зніму поки що-небудь. А там іспити скоро, якщо зарахують, то в гуртожиток переберусь.

-Ні до чого це. Залишишся в мене. Квартира велика, – розвів руками Віктор Михайлович.
-Давайте тільки для початку поприбираємо, – розсміялася Оля.

-Дідусю, я сесію здала на одні п’ятірки! – вигукнула Ольга, забігши в квартиру.

-А я й не сумнівався. Тортик от купив, – Віктор Михайлович вийшов із кухні.

За останні півроку, які Оля жила в нього, він змінився і ніби як помолодшав.

Оля виявилася веселункою і вигадницею, при цьому залишаючись цілеспрямованою і зібраною.

Вони швидко подружилися. Вечорами грали в лото, чи в шахи.

А у вихідні Оля витягувала діда на прогулянки в ліс. Віктор Михайлович був щасливий…

Вранці, заварюючи свіжий чай, поки Оля ще спала, він і сам не вірив, що таке щастя випало на його долю.

Але потім лунав сигнал Оліного будильника і Віктор Михайлович переконувався, що це не сон…

-Бутерброди із сиром чи ковбасою? – запитував він голосно, щоб Оля його почула.

-Ще п’ять хвилин, – чув він постійну сонну відповідь.

-Значить і з тим, і з іншим, – говорив він уже сам собі і накривав стіл до сніданку…

Віктор був щасливий. Його життя нарешті набуло сенсу. Нехай і так пізно…