Антоніна попросила старшу дочку з’їздити на дачу. Вона ще не встигла приготувати обід, як дочка повернулася. – Що трапилося? – Антоніна дивилася на розгублену дочку. – Та що трапилося? Не мовчи. – Мамо, там на дачі таке…, – дочка заплакала. Антоніна обійняла дочку та відвела на кухню. – Та що там таке? – Там тато з якоюсь тіткою

Антоніна стояла перед могилою Антона.

«А як залицявся красиво. Говорив, що доля звела на все життя, тому й імена у нас однакові».

– Прости його, Господи! – Вимовила Антоніна вголос і швидко пішла додому.

Могилу колишнього чоловіка вона побачила випадково, відвідувала на цвинтарі батьків. Здавалося б, ну, побачила та побачила, що такого? Вони давно вже розлучилися, але вночі наринули спогади.

Спершу жили добре. Антон працював на заводі, Антоніна – вихователем у дитячому садку. Народили трьох дітей, купили квартиру та дачу. Дачу Антон не любив, на ній працювала лише Антоніна з дітьми. Антон казав, що овочі він може і купити на зарплату майстра, а дача — це забава.

Здавалося, живи та радуйся. Але Антон став затримуватися на роботі, а то й зовсім приходити під ранок. Казав, що з чоловіками у гаражі затримався. Дітьми перестав цікавитись, хоч був радий їхньому народженню, займався з ними раніше.

До Антоніни почали доходити чутки, що зраджує їй Антон. Запитала його, він відповів: «Заздрять люди нашому щастю, от і говорять дурниці». Антоніна не повірила, але промовчала.

Тієї суботи рано-вранці Антоніна попросила старшу дочку з’їздити на дачу, затопити пічку. Настав час починати дачний сезон, а везти малюків у холодний, сирий після зими будинок, загрожувало застудою. Відправила б чоловіка, але він залишився на нічну зміну, якийсь аврал на роботі.

Мама ще не встигла зібрати малюків і все потрібне, як дочка повернулася.

– Що трапилося? – мама дивилася на розгублену дочку, що мовчки стояла у дверях. – Та що трапилося? Не мовчи. Тебе хтось образив? Що, що сталося?

– Мамо, там на дачі, – дочка заплакала. Антоніна обійняла дочку та відвела на кухню.

– Та що там таке?

– Там тато. Я підходжу до дачі, а з труби йде дим. Я злякалася, тихенько підійшла до вікна, зазирнула, а там тато з якоюсь тіткою. Сміються. Я втекла.

– Правильно зробила. Все заспокойся, не плач. Все буде добре.

– Мамо, розлучися з ним. Мені вже друзі кажуть, що наш батько гуляє з доступними жінками. Думаєш, мені це приємно чути?

– А як ми житимемо одні? На які гроші?

– Я зараз закінчу школу і піду працювати. Навчатися можна і заочно.

Тільки дочка заспокоїлася, прийшов додому чоловік:

– Дружина, годуй мене. Голодний та втомлений я.

– А що дамочка на дачі не погодувала? Чому втомився? Від утіх?

– Мовчати! – вигукнув чоловік, та штовхнув Антоніну. Діти закричали, кинулись до матері. Антон грюкнув дверима спальні і ліг на ліжко.

Антоніна із дітьми поїхали на дачу. Робота на городі займала руки, але в голові крутилася думка: Що далі? Повернулися вони у неділю, чоловіка вдома не було. “Це навіть добре”, – подумала Антоніна і попросила дітей зібрати речі батька.

Діти вже спали, коли Антоніна побачила знайомий силует у дворі. Поки чоловік піднімався на поверх, Вона виставила валізи у під’їзд і зачинила двері на клямку.

– Пропадете без мене, – кричав Антон на весь під’їзд, – кому ти потрібна з виводком? Дітей як піднімати будеш? Назад покличеш, не повернуся. Я гордий!

Поколотив у двері, крикнув:

– Добре, що ти вигнала мене. Сам би не наважився піти.

Взяв валізи та пішов.

Вночі Антоніна плакала, їй було тяжко й прикро, а вдень трималася, щоби діти не бачили її горя.

Тієї ж весни Антоніна купила курчат на дачу, посадили побільше овочів, для квітів залишили тільки одну невелику клумбу. І восени була впевненість, що взимку буде, що поїсти. Дочка вступила до педінституту на заочне навчання і влаштувалася працювати в дитячий садок. Життя налагоджувалося.

Якось зустріла Антоніна давню знайому, яка завела мову про те, що не можна так із батьком дітей:

– Як можна жити без чоловіка? Дітям потрібний батько. Тим паче хлопчаки ростуть. Їм потрібне чоловіче виховання, їм потрібний батько. Рідний батько. Та й тобі чоловік потрібний.

Але Антоніна нікого не слухала, не могла вона простити чоловіка.

Роки за три прийшов у гості до Антоніни друг чоловіка.

– Що треба? – з порога спитала Антоніна.

– Навіть у будинок не пустиш?

– Проходь.

Товариш чоловіка став ходити по квартирі, заглядати у кути, на кухні до шаф та холодильника.

– Що відбувається? Що ти шукаєш?

– Антон просив подивитися, як ви живете. Може, покличеш його назад?

– Йди звідси. І він нам не потрібен, – випровадила Антоніна непроханого гостя.

Так і виростила Антоніна дітей сама. Сини, коли пішли працювати, на дачі для матері збудували просторий будинок, і тепер що вихідних дружна величезна сім’я збирається на дачі.

Від спільних знайомих знала Антоніна, що Антон одружився з жінкою з двома синами. Потім він занедужав і його не стало.

«Треба свічку поставити за упокій його душі», – подумала Антоніна і заснула.