Степан поки Іванка була на роботі, поремонтував їй паркан, двері в сарай, поприбирав сніг у дворі. Іванка тільки руками сплеснула коли побачила все це. Вона приготувала Степанові на вечерю смачні пиріжки, відварену картоплю і домашнє сало. – Завтра вранці вже буду їхати додому, – раптом сказав він. Іванка якось одразу напружилася

Не щастило Іванці з мужиками, хоч плач. Перший раз заміж вона вийшла зовсім молоденькою.

Ігор був чоловік добрий і роботящий. Дуже любив рибалку.

Жили вони з Іванкою добре. Сварок у них ніколи не було.

Родичів, що у Іванки, що в Ігоря було багато. Так, що всі гуртом, допомогли вони молодим і вибудували гарну хату, а вже облаштовуватися стали самі, як могли.

Тут звичайно допомогло придане Іванки, яке мати їй збирала багато років.

Іванка в сім’ї була єдина дівчина серед чотирьох братів, та ще й наймолодша. Так, що і придане їй дісталося хороше.

Прожили Іванка з Ігорем п’ять років.

За цей час народилася у них дочка, така ж ладна, і чорноока, як батько.

Ігор дуже хотів сина й Іванка якраз була вагітна другою дитиною, коли Ігор раптом зник.

Пішов на рибалку і не повернувся.

Знайшли потім чоловіки тільки його вудку, а самого Ігоря ніде не було.

Ніхто правди так і не дізнався…

Іванка ж так горювала за чоловіком, що другу дитинку доносити не змогла…

Ось так, в раз, втратила вона і чоловіка, і синочка…

Залишилася Іванка одна з донькою.

Наступні п’ять років була вона самотня, а потім засватався до неї Микола.

Родом він був із сусіднього села і начебто, як мужик був непоганий.

Іванка довго не думала.

Одній тягнути дочку, хату, та господарство було складно, та й скучила вона за чоловічим теплом. Тому довго не міркувала і невдовзі Микола переїхав до її хати.

Стали жити.

І начебто все нічого, та стала Іванка помічати, що дуже часто гульбанити Микола почав.

І добре б коли після важкого робочого дня або на свята, це таке діло. Так ні. Миколі привід не був потрібний.

Іванка довго дивитися не стала і виставила Миколу з дому.

Терпіти вдома гультяя вона не збиралася.

Микола вибачався, казав, що більше не буде, але Іванка сказала тверде «ні» і знову залишилася одна.

Господарство тягла сама, звичайно не без допомоги рідних, але здебільшого старалася сама, а про мужиків навіть думати собі забороняла.

Так і пролетіли роки.

За клопотами і турботами летіли вони непомітно.

Ось уже виросла донька Іванки, вийшла заміж і поїхала з чоловіком до іншого села.

Тепер жінка була зовсім одна, але нудьгувати їй було ніколи.

З ранку вона поралася по господарству, потім бігла на роботу, працювала вона дояркою, потім знову справи по дому, городу.

Так що день пролітав непомітно і думати про самотність Іванці зовсім не було коли.

Дні летіли за днями, тижні за тижнями, а місяці за місяцями.

Іванка цього якось не помічала.

Пройшов день і добре. Тиждень пролетів і добре. Місяць минув, та й добре.

За час своєї самотності Іванка огрубіла, але не очерствіла.

Ходила в старій, домотканій сукні та в розтоптаних черевиках.

Гнатися за красою їй було ні до чого. Чисто і добре.

Та зима видалася холодною і вітряною.

Іванка розтопила піч до червоного.

На вулиці хуртовина, а в неї в хаті теплота, і затишок.

День видався метушливий.

Втомилася Іванка так, що до ночі сил ніби зовсім не залишилося і тільки хотіла лягати спати, як почула, що хтось у двері шкребеться.

Саме не стукає, а шкребеться.

Треба сказати, що цієї зими Іванка зимувала не одна.

У будинку крім неї був ще й песик.

Взагалі-то Іванка собак дуже любила, але до будинку не привчала.

У будинку в неї жив тільки кіт.

Ішла одного разу вулицею і побачила маленьке кошеня. Стало шкода, от і принесла його додому.

Кіт виріс красенем, але мав особливість.

На жодне ім’я придумане Іванкою кіт не відгукувався.

Спочатку вона навіть думала, що він не чує, але це виявилося далеко не так.

Оскільки хвилин десять тому кіт вийшов надвір, то Іванка анітрохи не здивувалася шкрябанню в двері. Вона вирішила, що кіт проситься додому.

Іванка вирушила відчиняти двері, але вже біля самих дверей зупинилася через те, що пес гарчав на двері.

Зазвичай свого друга-кота він зустрічав радісним гавкотом, а тут сердився і гарчав ніби відчував когось чужого.

Іванці стало страшнувато, але вона все ж таки підійшла до дверей і обережно відчинила їх.

За дверима вона побачила чоловіка. Від холоду чоловік не міг сказати жодного слова.

Іванка затягла його в хату.

Пів ночі пішло на те, щоб хоч якось відігріти гостя. Це далося Іванці зовсім не легко.

Перші два дні вона думала, що чоловік не відійде. Аж надто його зачепив холод, але на третю добу він став хоч трохи відходити.

Гість постійно спав.

Іванка раділа, що змогла допомогти людині.

На вигляд чоловікові було років пʼятдесят. Він був міцним і сильним.

Був він явно не з місцевих, але звідки саме поки що було неясно, тому що для розповідей гість був ще дуже слабкий.

Незабаром він сам зміг розповісти Іванці, хто він і звідки.

Виявилося, що звуть його Степан Григорович, а родом він із села Калинівка, чому Іванка дуже здивувалася. Бо була Калинівка була зовсім не близько.

Їхав Степан до сусіднього села, щоб отримати гроші за якусь там роботу, за яку саме Іванка зрозуміти не змогла, а розпитувати було незручно.

До місця призначення так і не доїхав, заблукав і якби не Іванка то хто зна що могло б бути.

Степан щиро дякував Іванці і сказав, що зовсім скоро поїде, щоб не турбувати господиню.

Іванка його тут же зупинила.

-Яке там їхати, раз на ногах ще погано стоїш, – сказала вона.

Через два тижні Степан трохи зміцнів і навіть зміг виходити на вулицю, але все ж таки для дальньої поїздки був він ще слабкий.

Йому було дуже незручно перед господинею, але коли він думав, що рано чи пізно, їхати все одно доведеться, Степанові ставало сумно.

Вдома на нього ніхто не чекав.

Без жіночої руки у його будинку було пусто й незатишно.

Була у Степана колись дружина, але не стало її зовсім молодою. Після того він більше не одружувався, а так і жив холостяком.

Степан до такого життя звик і тільки зараз, коли опинився в Іванки вдома, зрозумів, що є й інше життя.

Життя коли у хаті тепло, затишно, а по дому клопочеться господиня.

Коли на обід у тебе борщ, холодець, та пиріжки від запаху яких аж дух захоплювало.

Від думок про його самотнє життя-буття Степанові ставало тужливо на душі, але він розумів, що рано чи пізно залишити гостинний будинок все ж таки доведеться.

Щоб хоч якось віддячити господині, він, поки вона була на роботі, поремонтував їй паркан і двері в сараї.

Поприбирав сніг у дворі і полагодив усе, що треба було.

Іванка тільки руками сплеснула коли побачила все це.

Пообіцявши Степанові на вечерю смачні пиріжки, вона почала готувати.

До пиріжків вона приготувала відварену картоплю і домашнє сало.

Степан закінчив свої справи у дворі і зайшов до хати.

Він дивився на Іванку, що клопотала по дому, і в душі у нього з’явилася якась ніжність.

Іванка ніби відчувала це і постійно бентежилася, коли ловила на собі погляд Степана.

Вона зняла свою домоткану сукню і одягла те, що давним-давно не діставала зі скрині.

Волосся акуратно прибрала і навіть фартух на ній був новий, колись його пошила для неї донька, але Іванка так само як і сукню прибрала його в скриню.

Тільки обличчя Іванка змінити не могла, воно видавало втому і постійні турботи.

А Степан нічого цього не бачив.

Він бачив перед собою гарну жінку і нічого більше.

За вечерею він обмовився, що час уже їхати.

Іванка одразу напружилася і наче вся осіла.

Сказати Степанові, щоб залишався, їй не дозволяла жіноча гордість, а відпустити його означало втратити і знову стати самотньою.

Степан миттєво вловив зміни у поведінці Іванки.

Значить, не в нього одного з’явилися ці давно забуті почуття.

Вона глянула на Степана і запитала:

-Коли поїдеш?

-Завтра вранці вирушу.

Він подивився на жінку і додав:

-До вечора повернуся назад до тебе. Поки доїду, поки свої чесно зароблені гроші заберу. Я ж за грошима так і не доїхав, – він усміхнувся, а потім абсолютно серйозно запитав:

-Може треба, щось? То ти кажи, куплю. Бо коли наступного разу з дому виберемося невідомо. Так що думай, а я піду доріжку дочищу. Трохи зовсім залишилося, що на завтра залишати.

Степан підвівся з-за столу, одягнувся і вийшов, а Іванка залишилася з відкритим від подиву ротом.

Потім вона схаменулась і стала метушливо збирати вузлик з їжею.

Не добре мужику без харчів їхати.

Збирала, а сама усміхалася своїм думкам.

-Ось як буває, – думала вона. – Ось, що означає справжній мужик! Сказав, і все, а я б не змогла. Справжнє чоловіче рішення!

В цей час Степан чистив від снігу доріжку і не міг зрозуміти, як він на таке наважився і як вона нічого не мала проти.

Він і не знав, що було в думках Іванки, а якби дізнався, то напевно б дуже здивувався, що виявляється на все вплинуло його чоловіче рішення.

Про яке він навіть не здогадувався.