Ірина поверталася з роботи пізно. Вона вже зайшла у двір, як раптом на лавочці, біля під’їзду, помітила незнайомого чоловіка. – Напевно, до когось у гості! – подумала Іра. Вона прийняла душ, одягла піжаму і підійшла до вікна. Чоловік далі сидів на лавці. – Дивно, вже більше години пройшло, і мороз надворі. Треба дізнатися в чому річ, – Ірина швидко накинула шубку і вийшла надвір

До Нового року залишалося кілька годин. Всі співробітники давно розбіглися додому, але Іру ніхто не чекав…

Щоб не виходити на роботу другого січня, вона вирішила зробити роботу наперед.

Додому вона встигне, пара салатів, фрукти та ігристе чекають на неї в холодильнику, приготовлені заздалегідь.

Наряджатися їй нема для кого. Хотілося зняти підбори і надягти м’яку піжаму.

Так вийшло, що з Андрієм вони розлучилися кілька місяців тому і розлучення було настільки важким, що Ірина не поспішала налагоджувати нові стосунки.

Тепер їй було зручно одній…

Андрій намагався повернути її, кілька разів дзвонив, але Ірина не захотіла починати все спочатку, нічого хорошого не вийде, не пара вони, надто складно.

Вона навіть і згадувати про нього не хотіла, це минуле, навіщо псувати собі свято.

Ірина вийшла з маршрутки. Ще кілька кроків і вона вдома.

Біля під’їзду, на лавочці вона раптом помітила старенького чоловіка. Біля нього стояла невелика ялинка.
-Напевно, до когось у гості! – подумала вона.

Ірина привіталася і чоловік кивнув, не підводячи очей.

Дівчині здалося, що в очах чоловіка блиснули сльози або це відблиск вогнів, але вона не надала цьому значення і забігла до під’їзду.

Надвечір підморозило, і Ірина здригнулася.

Прийнявши душ, вона одягла свою улюблену пухнасту піжаму, налила каву і підійшла до вікна.

Дивно, але чоловік все далі сидів на лавці.

-Минуло вже більше години, як Ірина вдома, до Нового року дві години, якщо він прийшов у гості, то чому сидить на вулиці? І цей блиск в очах! – думала вона.

Ірина накрила стіл, увімкнула гірлянду на своїй ялинці, але її думки постійно поверталися до самотнього старенького.

Минуло півгодини, дівчина визирнула у вікно, чоловік сидів, не рухаючись.

-Може, йому недобре? Так і змерзнути можна.

Ірина швидко накинула шубку і вийшла надвір.

Підійшовши до лавки, вона присіла поряд із чоловіком.

Той глянув на Ірину і відвернувся.

-Вибачте, у вас все добре? Я просто помітила, що ви довго сидите один. На вулиці холодно. Може, я можу чимось допомогти?

Старий зітхнув:

-Нічого, дитинко! Все добре, я трохи посиджу і піду.

-Куди?

-На вокзал. Додому поїду.

-Знаєте, це не діло. Я не хочу вранці побачити вас тут на лавці. Вставайте! Вставайте, будь ласка! Ходімо до мене. Відігрієтесь, а потім поїдете туди, куди вам треба.

-Але…

-Ніяких «але»! Ходімо!

Ірина знала, що якби її зараз бачила Світлана, її подруга, то вона б зробила великі очі і… Втім, її тут немає, а залишити старого Ірина не могла.

Дідусь піднявся з лавки і взявся за ялинку.

-Можна взяти?

-Та беріть її, чому ж ні.

Зайшовши в квартиру, дідусь скромно поставив ялинку в коридорі, роздягнувся.

Кожен крок давався йому важко, було видно, що він таки трохи змерз.

Він сів на кухні, Ірина налила чаю і чоловік довго грів руки, тримаючи кухоль. Він зробив пару ковтків і підвів очі.

-Доню, ти не подумай поганого! Я не безпритульний. Звати мене Михайло Семенович. Я приїхав до дочки. Це важко розповідати….

З її матір’ю ми давно розійшлися, я винний, зустрів іншу жінку.

Закохався, як юнак, нічого не бачив…

Спочатку ховався, потім дружина дізналася про нас з Машею, вдома почалися сварки і одного дня, я грюкнув дверима і пішов до тієї, до коханої…

Доньці тоді було п’ять років.

Спочатку я приходив, намагався допомагати, але Люба, моя колишня дружина була дуже гордою, не приймала від мене нічого, вона навіть на аліменти не подавала, вирішила показати, що сама виховає дочку.

Я намагався допомагати через моїх батьків, через неї, але вона не погоджувалась ні на що! Ні і все!
Вона почала налаштовувати дочку проти мене.

Одного разу, прийшовши до садка, я хотів передати доньці іграшки, але дочка втекла, не захотіла зі мною розмовляти, ще й сказала, що я їй ніхто.

Тоді я вирішив відступити, більше не з’являтися в її житті. Ми з Машею поїхали з міста. Я намагався спочатку надсилати гроші Любі, для дочки, але гроші завжди поверталися назад.

І я перестав надсилати їх. Я вже сам зрозумів, що Люба від мене нічого не візьме.

Років десять тому ми з Машею повернулися до цього міста. Моїх батьків уже не було і ми оселилися в їхній квартирі.

Потім квартиру продали, купили будиночок у селі, неподалік міста, там і жили.

З дітьми у нас не вийшло…

А два роки тому не стало Маші і я залишився сам.

Не знаю навіщо, сьогодні я пішов до дочки… Не сподівався я на прощення.

Я багато років не бачив її. Вона живе у тій же квартирі, де мешкали ми.

Я купив ялинку, прийшов до дочки, а вона не пустила мене на поріг…

Я все розумію…

Навіщо я прийшов? Що хотів побачити? Я чужий для неї. На що я сподівався?

Адже мені нічого не треба – будинок у мене є, пенсія хороша, я б сам міг допомагати дочці, адже вона єдина мені рідна людина!

Все було б інакше, якби Люба дозволила мені бачитися з донькою і брати участь у її житті!

Вийшов я від квартири доньки і довго йшов, сам не знаючи куди. Отак і опинився тут. Сів на лавочку і ніби застиг. Навіть рухатися не хотів. Так, мабуть там і сидів би…

Але доля розпорядилася інакше! Напевно, я ще для чогось тут потрібний… Дякую, дочко, я вже зігрівся, піду, дочекаюся автобуса і поїду додому.

-Ну, куди ви підете вночі! Автобус буде лише вранці, а за півгодини Новий рік. Залишайтеся, я вам постелю на дивані, а вранці поїдете.

Михайло Семенович глянув на Ірину.

-Мені дуже незручно, доню! Зараз мало хто пустив би ось так незнайому людину. Якщо чесно, то зараз мені зовсім не хочеться залишатися одному, якщо дозволиш, то залишуся. Вранці я поїду.

-От і домовилися.

Вранці Михайло Семенович зібрався їхати.

-Дякую, тобі Ірочка за все. Ти як ангел, врятувала мене від необдуманого вчинку, адже я насправді хотів там залишитися, на лавці.

А ти знаєш, приїжджай до мене у гості! Їхати недалеко, у мене місця багато, пасіка невелика, п’ять вуликів за будинком, влітку краса.

Маша любила садом займатися… Яблука, груші, чого тільки немає! І взимку добре, приїжджай доню, відпочинеш, річка поряд. Добре у нас!

-Добре, Михайле Семеновичу! Обов’язково приїду!

-Ну і добре! Поїду я, дякую тобі ще раз…

Ірина дивилася у вікно доти, доки Михайло Семенович не зник за рогом.

Ось як буває! Рідні люди знати не хочуть, а чужі іноді рідними стають!

Ірина рано втратила батьків, і вислухавши сумне оповідання самотнього старенького, вирішила, що обов’язково приїде відвідати його…