Настя з Михайлом сиділи в кафе. Вони розмовляли, будували плани на майбутнє, як раптом Михайло щось заметушився на стільці. Настя обернулася і глянула, на кого він дивиться. Це була якась брюнетка в темних окулярах. – О, Михайлику, ось ти де! – вигукнула вона. – Тебе жінка з самого ранку шукає, а ти телефон вимкнув. Настя не розуміла, що відбувається

-Любий мій Михайлику, – писала Настя своєму коханому повідомлення. – Я поговорила з начальником, він мене відпускає на цілий тиждень! На жаль, можу приїхати тільки на три дні – є ще справи вдома. Як ти сам, як мама почувається?

Настя застигла перед ноутбуком. Михайла поки що не було онлайн, але протягом години він обов’язково з’явиться.

Дзвонити вона йому не могла, та й повідомлення зайвий раз намагалася не надсилати – у Михайла дуже заслабла мама.

Михайло розповідав, що їй потрібна тиша, тому ніяких розмов і повідомлень по телефону. Тільки, коли дуже треба.

Настя з Михайлом були знайомі вже майже рік. Вони познайомилися в інтернеті, і Настя одразу зрозуміла, до чого він самотній і нещасний.

Що не фотографія – то він на ній один, ні друзів, ні рідні…

У його друзях на сторінці було всього кілька людей. За цей рік Настя їздила до нього вже три рази – раз на сезон: взимку, навесні, влітку, і ось тепер поїде восени.

Маршрут завжди був той самий – поїзд, заброньований номер готелю, який став у них уже улюбленим, зустрічі вдень до вечора і самотня ніч у порожній кімнаті.

Все це Настя сплачувала сама. Михайло жив один з матір’ю, якої дуже соромився і про її стан намагався не розповідати, мабуть йому це було дуже неприємно.

Він найняв доглядальницю. Жили вони на мамину пенсію, і ще на те, що Михайло іноді десь мав підробіток на будівництві. І це все.

-Михайлику, може тобі грошей дати, доглядальниці зараз дорогі, – пропонувала йому Настя.

-У жодному разі, – відповів він. – Я ж не якийсь альфонс, просто все тимчасово! Це важко визнавати, але мені здається мамі недовго лишилося…

Я зараз маю весь час бути з нею, але якщо вона таки мене залишить, то я приведу тебе до свого дому, і ми одружимося.

Я, навпаки, хотів би тобі допомогти, сплатив би квитки, готель, але, на жаль, я поки що не можу, вибач мені…

Кожного сезону приїзди були справжнім святом. Закохані не могли відірватися один від одного і навіть не виходили гуляти – була дорога кожна хвилина вдвох.

Тільки вечорами, коли Михайло йшов, Настя прогулювалася його містом наодинці.

Іноді йому дзвонила йому на телефон і було зрозуміло – у неї якесь загострення і треба терміново бігти додому…

Через півгодини Насті прийшло повідомлення:

-Настуню, як я радію, що знову побачу тебе! Мама так само слаба, але я домовлюся з доглядальницею, трохи назбираю грошей і приїду до тебе в той же готель, адже це наше улюблене місце, правда кохана? Я дуже люблю тебе і чекаю!

У призначений день Настя почала збиратися. Що б таке взяти із собою? Від грошей і від подарунків Михайло категорично відмовлявся, тому Настя купила собі гарну білизну – вона сама буде подарунком.

Для своїх 32-х років Настя ще виглядала дуже гарно. Особисте життя поки що не склалося, ну нічого – з Мишком складеться.

Отже – поїзд, готель, зустріч. Дні кохання, ночі на самоті, а також мамине осіннє загострення, яке ледь не відмінило їхні побачення.

Час пролетів, як завжди швидко, і знову настав пора розлучатися, і, як завжди, через розставання Настя засумувала.

Поїзд їхав тільки ввечері, а в готелі розрахунок о дванадцятій, їхати на вокзал і сидіти там не хотілося.

Настя вмовила Михайла посидіти з нею у літньому кафе. Була середина вересня, бабине літо, тепло та сонячно, та й кафе затишне.

Настя розуміла, що Михайло відмовляється через безгрошів’я, але вона сказала, що все оплатить сама.

Михайло замовив тільки воду. Вони сиділи, розмовляли, будували плани на майбутнє, як раптом Михайло щось заметушився на стільчику, ніби не хотів, щоб його хтось побачив.

Настя обернулася і подивилася, на кого він дивиться. Це була якась яскрава брюнетка років сорока, в темних сонячних окулярах. Вона стояла метрів за п’ять від них і через це було незрозуміло – бачить вона Михайла, чи ні.

-Це моя соцробітниця, – пояснив Михайло. – Вона може написати у свою організацію, що я не сиджу з матір’ю і в мене будуть неприємності, зараз головне, щоб вона мене не помітила!

-О, Михайлику, ось ти де! – через хвилину вигукнула брюнетка. – Тебе ж із самого ранку шукають. Людмила кого тільки можна обдзвонила, а ти свій телефон вимкнув. Що ти тут робиш?

-Жінко, що ви собі дозволяєте? – заступилася за чоловіка Настя. – Ви всього лише соцпрацівник для його мами, от і поводьтеся пристойно.

-Хто соцпрацівник? Якої мами? – здивувалася брюнетка. – Сестра я його старша. А мами давно вже не стало. І ще невідомо, чи не через його поведінку!

-Тетяно, ну годі! – пробурчав Михайло. – І не тільки я, а й ти у цьому вина.

-Ну давай не змагатимемося, хто більше, – посміхнулася Тетяна. – А це хто з тобою? Нова пасія? Біжіть від нього дорогенька, він гультяй ще той. І альфонс!

-Я не альфонс, – буркнув Михайло.

-Ну, все одно гультяй, – продовжила Тетяна і звернулася до Насті.

-Якщо ви не знаєте, можу все пояснити. Наш Михайлик по жінкам гуляє ще з самої юності. Йому зараз 35 років, а який був такий і лишився.

Він одружений, ось уже як 12 років, є донька, першокласниця, недавно он до школи пішла.

Дружина Людочка у нашого Михайлика свята – вона терпить усі його походеньки по дівках, пробачає, няньчить його, переживає, а він тільки періодично працює, і то де доведеться.

Ось зараз робить вигляд, що три дні шукає роботу з ранку до вечора, а сам із вами по кафе ходить. Тиждень тому було те саме, навіть на цілу ніч десь ходив.

Я б на місці Людмили давно б виставила його на вулицю за таку поведінку, але вона чомусь, терпить! Михайло, увімкни телефон і подзвони дружині!

Все, мені час на роботу, я побігла, – закінчила Тетяна і швидко пішла на зупинку.

Настя сиділа і не рухалася. Вона пильно дивилася на Михайла, сподіваючись почути хоч якісь виправдання, але той сидів і мовчав, опустивши очі.

-Ти нічого не хочеш мені сказати? – запитала Настя.

-Нічого, – відповів Михайло. – Ти й так все чула. Ми з Людою погано живемо, взагалі скоро розлучатися збираємося. Мені шкода, що так вийшло, пізніше я і так би тобі всю правду розповів, якби не сестра.

Настя, я люблю тебе і дуже хочу, щоб ти ще до мене приїжджала.

-А тиждень тому ти теж любив мене? З ночівлею? – гірко посміхнулася Настя.

-Там все було несерйозно, – відповів Михайло. – Просто зібралася компанія, хлопці, дівчата, я трохи загулявся і заснув у гостях.

-Так, несерйозно, – сказала Настя. – Я тепер зрозуміла, чому в тебе так мало друзів на сторінці, і чому ти подарунки не брав – нема куди нести! Добре, що гроші з мене не тягнув!

-Я ж казав, що я не альфонс! Просто мені хотілося тебе бачити.

Підійшла офіціантка. Михайло поліз у кишеню за гаманцем, але Настя його випередила та віддала офіціантці кілька купюр.

-Я сама можу заплатити за себе і за твою воду, – гордо сказала Настя. – А ти давай йди влаштовуйся на роботу, годуй доньку-першокласницю, Михайлику! Бувай, мені на поїзд пора.

На вокзалі перехожі з цікавістю дивилися на дівчину, яка намагалася стримати сльози, але це у неї погано виходило.

Трохи згодом вона зайшла в туалет, де змила всю косметику, заспокоїлася і поспішила на поїзд. Сюди вона вже більше не повернеться…

Ще цілий місяць Михайло виписував їй любовні повідомлення.

Насті хотілося відповісти, але вона цього не робила… Це правда, вона ще любила цього гультяя…

Вже через місяць вона відчула, що її вже «відпустило», Михайло їй став байдужим, і вона просто видалила всі його контакти.

А через рік вона зустріла Миколу і у неї тепер чудова родина – коханий чоловік і двоє діток.

Про Михайла вона тепер згадувала хіба що з іронічною усмішкою… Треба ж у таке було їй втрапити…