Ірина готувала обід, раптом у двері подзвонили. Жінка підійшла до дверей. На порозі стояв Павло – чоловік племінниці Каті. – Що тобі треба? – Запитала вона, не відчиняючи двері. – Ірино Петрівно. Вона у вас? Мені треба з нею поговорити, – наполегливо сказав чоловік. Жінка неохоче відкрила. – Ну і? Для чого приїхав? – Я хочу поговорити з Катею і все пояснити… Я цього не хотів, – виправдовувався Павло

Катя стояла біля вокзалу, тримаючи в одній руці велику сумку, а іншою тримаючи за руку п’ятирічну Оксану.

-Мамо, а ми надовго сюди приїхали? – Запитала дівчинка, з цікавістю оглядаючи нове місто.

-Як вийде. -Тихо відповіла Катя.

Двадцятишестирічна Катерина ще зовсім недавно була, здавалося, найщасливішою: прекрасна повноцінна сім’я – чоловік, донька, великий гарний будинок, друзі та улюблена робота. Тоді вона й подумати не могла, що вона повертатиметься до маленького містечка, в якому виросла, залишаючи все колись хороше в минулому.

Історія проста – чоловік Павло зрадив. Та ще й із кращою подругою Каті, яка й сповістила її про це, сказавши, що вона закохана у Павла, а він – у неї. Дізнавшись про це, Катерина мовчки зібрала речі, взяла Оксану та поїхала першим же рейсом.

-Мамо, А куди ми підемо?  -Сипала питаннями дівчинка.

-До тьоті Іри. Ти її не пам’ятаєш, але я впевнена, що ви подружитеся. – Зітхнула Катя і набрала номер. – Тьотю Іро, ми приїхали. Так, на вокзалі стоїмо…

Оксана уважно дивилася на маму великими блакитними очима.

-Мамо, а тато коли до нас приїде? – Запитала Оксана.

-Тато залишиться вдома. – байдуже відповіла Катя.

-Чому?

-Буде працювати.

З погляду мами Оксана зрозуміла, що, напевно, зараз не потрібно ставити їй занадто багато запитань, хоч як би їй хотілося.

Незабаром до вокзалу під’їхала чорна машина. Катя придивилася до номерів.

-Ой, Оксано, ця наша. Ходімо. – Жваво сказала вона.

***

-Проходьте, проходьте, мої дорогі. – Ласково сказала Ірина Петрівна, тітка Каті. – Оксаночко, втомилася з дороги?

-Ні. – відповіла дівчинка.

-Ідіть мийте ручки, обідати будемо. – Сказала жінка і поспішила на кухню.

В затишній кухні, апетитно пахло свіжим борщем.

-Ой, тітка Іра, як у дитинстві, – сумно усміхнулася Катя.  -Все той же запах. Та й квартира зовсім не змінилася.

-Так, Катю. Я пам’ятаю, ти мій борщ завжди за обидві щіки уплітала, от і приготувала. Оксано, ти їси борщ?

-Так. – Дівчинка все ще соромилася незнайомої жінки та нової обстановки.

-Оксано, яка ти велика стала! – продовжувала Ірина Петрівна. -Я Востаннє тебе зовсім маленькою няньчила. Звичайно, ти не пам’ятаєш мене… Ну нічого, заново знайомитимемося, правда?

Дівчинка кивнула і обережно посміхнулася.

-Їж борщ, – сказала Катя, дивлячись на доньку.

***

-Оксано, йди сходи в кімнату, подивися, у мене там котик є. Хочеш подивитися? – Запропонувала Ірина Петрівна, коли тарілка Оксани спорожніла.

Оксана знову кивнула. Щойно дівчинка вийшла з кухні, жінка подивилася на Катю.

-Ну що сталося, Катю? З Павлом посварилися? – Запитала вона тихо.

-Ох, тьотю Іро… – зітхнула дівчина. -У нього інша.

Ірина Петрівна здивовано глянула на Катю.

-От негідник…

Катерина закрила обличчя руками і голосно схлипнула.

– Мила моя … – Жінка міцно обійняла племінницю. -Поплач, поплач…

-З моєю ж подругою, тітко Іра! – Крізь сльози пролепетала Катя. – От що йому не так?

-Та не зрозумієш їх … А він знає, що ти поїхала?

-Ні. Я нічого не сказала. Він на роботі був…

-І Що ти тепер робитимеш?

-А Що робити … На розлучення подам.

Ірина Петрівна жалісно дивилася на племінницю. Катя дивилася у вікно. Здавалося, що це якийсь сон, який ось-ось має закінчитися… Але, на жаль. Сім’я зруйнована, і це є факт.

-А Оксані ти що сказала? – Сумно поцікавилася жінка.

-Та нічого… Сказала, що тато працює, а ми в гості до вас приїхали. – промовила Катя та протерла очі.

***

Наступного дня у квартирі Ірини Петрівни пролунав дзвінок. Жінка підійшла до дверей і подивилася у вічко. На порозі стояв Павло.

-Що тобі треба? – Запитала вона суворо, не відчиняючи двері.

-Ірино Петрівно, відкрийте. Катя у вас? Мені треба з нею поговорити. – Наполегливо сказав чоловік.

Жінка неохоче відкрила.

-Ну і? Для чого приїхав?

-Де Катя?

-Пішла з Оксаною гуляти. – відповіла Ірина Петрівна. – Ну ти і негідник! Свою ж сім’ю зруйнував… Совість у тебе є? Безсовісний!

-Прошу вас, давайте без цього всього … У самого на душі недобре.

-Недобре йому! – Передражнила жінка. -Раніше треба було думати!

-Та все випадково сталося … Я цього не хотів. – Виправдовувався Павло. – Ця Галька, подруга Каті, багато прикрасила. Я лише Катю люблю!

-Таке не можна пробачити. Що б ти не казав… – сказала Ірина Петрівна.

-Я розумію, але … Можна я її у вас почекаю? -Попросив чоловік.

-Ну Чекай … Думаєш, вона тебе вибачить?

-Не знаю. Але в будь-якому разі, я хочу поговорити з нею, перепросити…

-Не завадило б, – погодилася Ірина Петрівна і пішла на кухню.

Павло мовчки сидів у коридорі, занурившись у свої думки.

Через годину у двері подзвонили. Павло тут же схопився з місця, кинувся з боку в бік і побіг до дверей.

-Я відкрию, йди на кухню і готуйся до розмови. – Розпорядилася Ірина Петрівна.

У коридор радісно забігла Оксана, тримаючи в руці велику різнокольорову кульку. За нею увійшла Катя.

-Оксана, яка у тебе гарна кулька! – захоплено вигукнула жінка.

-Так, це ми були у парку! Я каталася на каруселях! А ще мама купила мені солодку вату. -Радісно розповідала дівчинка, а потім простягла Ірині Петрівні рожевого плюшевого зайця.

-Роззувайся, Оксано,-сказала Катя.

Розставляючи взуття, дівчина побачила чоловічі, знайомі кросівки, і кинула на Ірину Петрівну цікавий погляд. Її щоки налилися рум’янцем.

Тут же із кухні вийшов Павло. Його обличчя було не менш червоним.

-Тату, тату! – вигукнула Оксана і кинулася до нього в обійми.

-Привіт, моя гарна, – ласкаво сказав чоловік, і подивився на Катю.

Вона стояла нерухомо, склавши руки і мовчки дивлячись на Павла.

-Оксано, ти, напевно, рано роззулася. – Сказала раптом Ірина Петрівна. -Підемо зі мною в магазин, я тобі смакоти куплю. А мама з татом поки що поговорять.

***

-Катю, Ти пробач мені, – почав Павло. -Я, безумовно, винен, але і Галя багато про що набрехала тобі. Я люблю тільки тебе та Оксану, мені більше ніхто не потрібен.

Павло підійшов до дружини, але Катя позадкувала.

-Знаєш, – сказала вона тихо, – я завжди була твердо впевнена, що ніколи не пробачу зраду. Жодну.. Для мене це незрозуміло. У тебе є сім’я, є дитина, а ти… Як ти зміг?

Павло тяжко зітхнув.

-Я не знаю, Катя. Я розумію, що такому вчинку немає виправдань. Але я дуже жалкую про це і дуже хочу, щоб у нас стало все, як раніше.

-Що?! – Вигукнула Катя і саркастично засміялася. -Хіба ти не розумієш, що “як раніше” вже не буде? Ти сам усе зруйнував.

Дівчина затулила обличчя руками. Їй було дуже важко. Людина, з якою вони були такі близькі, з якою виховували дитину і жили в любові і довірі, в одну мить стала якоюсь чужою…

– Галя – це моя однокласниця. – Раптом сказав Павло і глибоко зітхнув.

-Що?

-Так … Ми якийсь час спілкувалися – просто, як друзі. Вірніше, я їй подобався, але вона для мене була добрим другом, не більше.

-Ти Знову в своє виправдання хочеш звинуватити тільки Галю, сказати, що це вона тебе спокусила, -Роздратовано запитала Катя. – Ну добре, продовжуй. Мені цікаво почути продовження, якщо вже ти почав.

-Я хочу бути чесним з тобою. -Павло хвилювався. – Останнім часом ми обоє з тобою були на взводі. Ми втомилися морально, стали сваритися один з одним через дрібниці… У таких ситуаціях Галя підтримувала мене, з нею було легко. Ми згадували, про шкільне життя, з тією ж легкістю ділилися одне з одним усім, що відбувалося в житті. А далі… Все вийшло якось само собою…

Катя мовчала і не знала, що сказати. Усередині все стискалося від образи та зради. Так, вони справді могли посваритися через якісь дрібниці, але хіба це аргумент для того, що трапилося?

-А що б було, якби я не дізналася? Ти жив би на дві сім’ї? – Запитала Катерина, змахнувши сльозинку, що набігла.

-Що ти таке кажеш … Я відразу сказав їй, що ми помилилися і між нами нічого не може бути, що я люблю свою сім’ю. -заперечив Павло. – Ось, мабуть, після цього вона тобі набрехала, що я люблю її … Не вір їй.

-Який же ти… Нас із Оксаною зрадив, Галю використав… Я не хочу тебе бачити. Будь ласка, йди. – Сказала Катя і відвернулася.

-Я буду дуже вдячний, якщо ти даси мені шанс. Ви дуже потрібні мені з Оксаною… Повідом мене, будь ласка, коли приймеш рішення. – Сказав Павло, і, трохи постоявши, пішов.

Щойно зачинилися двері, Катя дала волю емоціям і, сівши на підлогу, розплакалася. Слова чоловіка дзвеніли в голові. Вона розуміла, що це вже не той Павло, з яким їй було так спокійно та легко… Але, з іншої сторони, як виховувати Оксану? Як сказати, що тато більше не житиме з ними? Що взагалі робити у такій ситуації?

-Маячня якась… -Тихо сказала дівчина.

***

Незабаром повернулися Ірина Петрівна із Оксаною. На цей час Катя трохи заспокоїлася і почала готувати вечерю.

-Мамо, мамо! Ми прийшли! – Почула вона у коридорі.

-Молодці. – Сказала вона сумно і звернулася до дочки: -Скоро буде готова манна каша, тому поки не їж солодкого.

Ірина Петрівна пильно дивилася на племінницю.

-Ну Що, Катю? Побалакали? – Запитала вона з обережністю.

-Схоже на те. -відповіла дівчина.

-І Що ти вирішила?

-Мені треба подумати. Зважити всі “за” та “проти”… Давайте не будемо про це зараз

-Звичайно, звичайно, мила моя. – відповіла Ірина Петрівна. -Просто знай, якщо ти захочеш зі мною поділитися, я завжди готова тебе вислухати та поділитися порадою.

-Дякую, – сумно усміхнулася Катя і пішла на кухню.

Вночі їй зовсім не спалося. Вона намагалася зрозуміти Павла і пробачити його, хоч і розуміла, що її ставлення до нього залишиться холодним, а довіри та порозуміння вже ніколи не буде.

Поруч спала Оксана. Катя дивилася на неї і по щоці котилася сльоза. Ні, треба зберегти сім’ю, хоч би заради дитини, адже вона дуже любить тата…

***

Минуло два місяці. Здавалося, Павло поводився як раніше і навіть краще – був дуже дбайливим, часто дарував Каті квіти та подарунки, навіть без приводу. Вечорами готував смачну вечерю, за що раніше ніколи не брався.

Але Катя ні на хвилину не забувала про зраду і з кожним днем ​​все більше і більше усвідомлювала, що його турбота, увага та подарунки не можуть спокутувати його провину, хоч як вона намагалася. Та й Оксана бачила, що мама стала сумною, хоч раніше вона завжди посміхалася. Одного разу Катя не витримала і заявила Павлу:

-Вибач, Павле, але я, мабуть, так і не змогла тебе пробачити. Буде краще, якщо ми все-таки розлучимося. Ми лише намагаємося зобразити щасливу сім’ю, принаймні я весь цей час намагаюся заради Оксани. Але кому від цього краще…

Незважаючи на прохання Павла залишитися, через три місяці подружжя розлучилося і Катя з донькою переїхали до Ірини Петрівни. І хоча спочатку було важко, почати нове життя виявилося все ж таки простіше, ніж триматися за минуле і намагатися склеїти зруйноване.

П.С. Незабаром Катя зустріне свою людину, яка знову подарує їй щастя і знову навчить усміхатися та довіряти.

А як ви вважаєте, чи варто пробачати зраду?