– Ти що в село поїдеш жити? Та продай будинок у селі, а свекруху до себе забери. Може, пощастить, не довго протягне, – казала подруга Вірі. – Як ти можеш таке казати, Оксано? – А що? Мені моя свекруха стільки нервів вимотала, що я й не засмутилася, коли її не стало. – Різні ми з тобою. Добре, поїду я, мені ще свекруху треба забрати. – Біжи, біжи. Ось залишишся без квартири, згадаєш мене

– Усі в місто тягнуться, а ти в села. Квартиру – то навіщо продавати, продай будинок у селі, а свекруху до себе забери. Може, пощастить, не довго протягне.

– Як ти можеш таке казати, Оксано?

– А що? Мені моя свекруха стільки нервів вимотала, що я й не засмутилася, коли вона пішла.

– Ні, моя мама Зіна не така! Я від неї тільки добре бачила. Та й сама я сільська, душно мені у місті, звикла на землі жити. Там кожна травинка до сонця тягнеться, а тут і сонце з моєї квартири не видно, одні будинки височені. Я навіть сусідів нікого не знаю, як у порожнечі живемо.

– А на мене так і добре, ніхто не лізе в душу.

– Різні ми з тобою, Оксано, тому дивимося на життя з різних боків. Добре, поїду я, мені ще маму Зіну з лікарні забрати, виписують її сьогодні.

– Біжи, біжи, жаліслива ти наша! Ось залишишся без квартири, згадаєш мене.

Віра обняла Оксану і побігла до машини. Надворі починав моростіти дощ.

– І що вона всім незадоволена? – думала Віра, від’їжджаючи від їхнього улюбленого кафе. – Адже гарне дівчина було, добра, а як у місто переїхало, озлобилося чи що, все їй не так, скрізь тільки погане бачить.

Мамою Зіною Віра стала називати свекруху відразу після весілля з Сашком, свекруха такому званню не противилася, чоловік посміювався, так і стала свекруха “мамою Зіною”. Та й як не називати, якщо прийняла Зінаїда невістку, як дочку. Одразу так і назвала донькою. Нічого поганого Віра від неї не бачила.

Віра виросла без батьків. Було їй шість років, коли батьків не стало.

Але, незважаючи на нелегке життя, не озлобилася. Віра вивчилася на бухгалтера і поїхала жити в невелике село.

Але через два роки, піддавшись на вмовляння подруги, поїхала з нею до міста. Влаштувалася в місті добре, роботу знайшла, потім із Сашком познайомилася, одружилися. Але не лежала душа до міського життя, завжди пам’ятала сільський простір, ранок у туманному мареві, мукання корів та запах свіжоскошеного сіна.

Намагалася вмовити чоловіка поїхати в село, до його мами, але він не міг наважитися, та й роботу не хотів кидати. Рідкісні поїздки до свекрухи були для Віри святом, вона рада була залишитися там назавжди, але чоловік все міцніше прив’язувався до міста. Заробляв Сашко непогано, вони купили невелику квартиру.

Коли з’явилася можливість працювати віддалено, Віра знову намагалася вмовити чоловіка поїхати в село, але він був проти. А потім сталося лихо. Сашко занедужав, і у двадцять сім років Віра залишилася вдовою. Дітей у них не було, не вийшло, і Віра лишилася сама.

Свекруха закликала її до себе, Віра довго не могла наважитися приїхати в село без чоловіка, надто свіжі були спогади про щасливі дні, проведені з Сашком у його мами, де Віра була в повній гармонії з чоловіком, природою, своїми мріями. Але як не відкладай, а їхати треба, адже свекруха теж одна, та й здоров’я після відходу єдиного сина почало здавати.

Ось і зараз, потрапила до лікарні, і Віра ухвалила рішення. Навіщо їм жити порізно, та й старенькій підтримка на старості років потрібна. Оксана, подруга Віри не розуміла її прагнення до сільського життя, Віра мала рацію – занадто вони різні, треба слухати своє серце.

Через рік після відходу чоловіка Віра продала міську квартиру і остаточно перебралася до свекрухи. Зажили дружно, лише іноді сварила мама Зіна невістку:

– Вірочка, доню! Ти ще молода, тобі сім’я потрібна, дітки, а ти зі мною, старою няньчишся!

Віра обіймала маму і нічого не говорила, заміж вона не поспішала, з відсутністю дітей давно змирилася, так і жили вони вдвох, але доля вирішила дати жінці ще один шанс на щастя. Приїхав до них у село чоловік, будинок купив недалеко від Віри і, з того часу помічала жінка, що дуже часто Михайло на її шляху зустрічається.

Вона з магазину – він біля будинку господарює, з роботи – Михайло поруч виявляється, підвезти пропонує. І вдома кілька разів допомагав.

Мама Зіна з ним вже міцно потоваришувала, то на чай закличе, то по городу вони удвох ходять, Михайло уважно бабусю слухає, то шепочуться на лаві. Мама Зіна не нахвалиться на сусіда – і добрий, і послужливий, дрова на зиму допоміг привезти, дах підлатався.

Віра не витримала:

– Мамо Зіна, що ви там за моєю спиною починаєте? Чи не заміж ви мене видати зібралася?

– Заміж йти чи ні, це тобі вирішувати, а до Михайла придивись! Чоловік хороший, довго один не залишиться. Та й ти, я бачу, йому до вподоби. Я проти не буду, як вирішиш, так і буде.

– Мамо, але як же Сашко…

– Сашко хоч і син мені, любила я його і любити до віку не перестану, але його не повернеш. А твої роки тікають. Може ще й онуками мене порадуєш, Сашко – то, схоже, через недугу не міг діток народити.

Довго тоді плакала Віра, слова мами Зіни запали в душу. Адже й самій їй Михайло подобався, часто задивлялася на нього крадькома. Так і сталося, як мама казала. Не стали Віра з Михайлом почуттям своїм чинити опір, незабаром і побралися.

А за кілька місяців зрозуміла Віра, що є чим маму Зіну порадувати, попоління в сім’ї очікується. Бабуся на радощах не знала, як невістку і дякувати.

За те, що не покинула її одну, що за матір шанує, що онуки будуть. Думала, на самоті роки доведеться доживати, а ні! Незабаром дитячі голоси в будинку задзвенять, батькам на радість, бабусі на втіху!