Таня зайшла в квартиру з важкими пакетами продуктів. Вона зняла чоботи і зайшла на кухню. За столом сидів якийсь бородатий чоловік, а перед ним стояла її тарілка з борщем. Тим самим, який вона планувала зʼїсти. – Таня, привіт, – усміхнувся їй Павло. – А це – Леонід. Мій знайомий. Таня швидко пішла в кімнату. Там уже стояла зібрана валіза

Таня йшла додому і намагалася згадати, за що ж вона покохала свого чоловіка…

Тепер він так їй набрид, що вже який день по дорозі з роботи вона подумки уявляла, як скаже йому, що хоче розлучитися.

Дітей у них немає, тож розлучаться вони швидко, без проблем. Тільки от… Чи правильно вона робить? Вони ж любили один одного, колись…

Згадала Таня день їхнього весілля – воно було у вересні, з дерев золотом обсипалося листя, а з неба накрапали сірі крапельки дощу.

Коли вони вийшли із ЗАГСу, їм на шляху трапилася величезна калюжа.

Павло, не замислюючись, підхопив її на руки і переніс до самої машини з лялькою на капоті, і прошепотів на вухо:

-Я носитиму тебе на руках все життя…

Даремно вона так поспішає – може, варто трохи почекати, може, це просто звичайні сімейні негаразди. Ні, не буде вона сьогодні цю розмову починати…

Таня зайшла в магазин – треба було купити продуктів, щоб приготувати вечерю, якщо вже розлучення на сьогодні відміняється.

Вона набрала повні пакети продуктів, постояла у довгій черзі, і повільно пішла тротуаром.

Таня зітхнула. Що вона бачить у цьому шлюбі? Сумки, приготування їжі, прибирання…

А от квітів вона жодного разу так і не бачила.

Мультиварка, капці і шампунь – ось і всі її подарунки за останні чотири роки.

А минулого року він взагалі нічого не купив. Сказав зараз грошей нема…

Повз неї пройшов високий чоловік у сірому пальто з величезним букетом лілій. Таня провела його сумним поглядом.

Даремно вона накупила стільки продуктів – під ліжком стояла зібрана валіза, і вона знову почала репетирувати слова, які вона йому скаже: «Я так більше не можу. Вибач, але я йду».

Взагалі, квіти він дарував їй лише один раз, у день знайомства. То був чудовий весняний день, з яблунь обсипалися білі пелюстки, а з неба теплі промені травневого сонця.

Вони з подругами поїхали на концерт. Але коли вони приїхали, там було стільки людей, що побачити, що там на сцені було просто неможливо. Вона розплакалася як маленька дівчинка. І тоді хлопець, що стояв поряд, раптом запропонував:

-Хочеш, посаджу тебе на плечі? Так все буде видно.

Таня навіть не розгледіла його добре і одразу погодилася.

Концерт був чудовий, вона щиро підспівувати улюбленим пісням.

Коли після концерту вони стояли з подругами на зупинці, цей самий хлопець підбіг до неї і дав їй у руки букет хризантем.

Він би ще гвоздик притягнув! Але все одно це було несподівано та приємно. У букеті була записка з його номером, і наступного дня Таня йому зателефонувала.

Добре, коли вже накупила стільки продуктів, треба готувати вечерю.

Тим більше їсти дуже хотілося!

Таня пам’ятала, що в холодильнику є борщ, аж дві порції – одна для Павла, а друга для неї. Можна буде смачно поїсти, а потім уже за вечерю братися.

Піднімаючись по сходам, Таня аж втомилася.

-Як я втомилася, – подумала жінка.

Грошей вічно не вистачало – доводилося брати підробіток додому, вставати дуже рано, або засиджуватися допізна.

Скільки вона просила Павла знайти нормальну роботу! Але ні, він же у неї художник, як він може витрачати своє життя на такі дурниці.

Таня зайшла в квартиру.

З кухні чулося дзюрчання води, шкварчання олії на сковорідці та чоловічі голоси. Все зрозуміло – наш художник знову товариша по веселощам собі знайшов…

Таня поставила пакети на підлогу, зняла чоботи і пальто і з найсерйознішим виглядом попрямувала на кухню. Навіть репетирувати не довелося – слова самі були готові злетіти з язика.

За столом сидів бородатий чоловік. На голові сиве волосся, дорогий піджак із модними латками на ліктях засалений і в плямах. Джинси, можливо, колись були синіми, але зараз їхній колір визначити було важко.

На столі перед ним стояла її улюблена порцелянова тарілка із залишками борщу, того самого, який вона щойно планувала зʼїсти.

Павло тим часом смажив яєчню із залишками ковбаси – добре, що Таня купила нову.

-Тетянко, привіт, – усміхнувся чоловік. – Це мій знайомий – Леонід Петрович. А це Тетяна – моя дружина.

Таня обвела очима кухню, розвернулась і пішла в кімнату.

Вона сіла на ліжко, під яким стояла зібрана валіза.

Жінка чула, як вони розмовляють на кухні, як їдять яєчню та п’ють чай. Потім Павло пішов проводжати свого гостя, і Таня чула, як він шарудить у принесених нею пакетах – дістає щось звідти.

Коли двері зачинилися, він увійшов до кімнати і сів поруч.

-Вибач, Таня, я йому хліб і ковбасу віддав, – сказав він. – Так шкода його стало… Сидів на вулиці, але не грошей просив, ні – він мій колега, можна сказати, пропонував намалювати портрет за їжу.

Але ти розумієш, що ніхто в нього зараз не замовляє портрети. Ну я і запропонував йому нас намалювати, а в обмін нагодувати його.

Павло простяг їй аркуш паперу. На ній була перемальована їхня весільна фотографія, зроблена за хвилину до того, як він підхопить її на руки і пообіцяє все життя носити на руках.

Таня раптом згадала, чому вона його полюбила – за його доброту, за те, що він готовий останню сорочку віддати, якщо потрібно комусь допомогти.

Таня взяла малюнок з його рук, усміхнулася і потріпала його по розкуйовдженому волоссі.

-Піду картоплю чистити, – сказала вона.

Схоже, сьогодні зібрана валіза не знадобиться. А може і в усі інші дні…