– Оксано, приїжджай швидше. Там у твоїх діда та баби не все добре. Ділять все, посуд, худобу, будинок. Не знаю, що сталося, – схвильовано вигукувала в трубку сусідка Галя. Оксана вирушила в село. Тільки зайшла в будинок і відразу помітила дзеркало, що тріснуло. – Бабо, діду, де ви? Вдома хтось є? – вигукнула вона, ставлячи сумку на лавку. Але ніхто не відгукнувся

-Оксано, дочко, приїжджай швидше. Там у твоїх діда та баби не все гаразд. Ділять все, посуд, худобу, будинок. Не знаю, що трапилося. Вже тиждень, як сваряться постійно – схвильовано кричала в трубку сусідка, баба Галя.

Оксана зайшла в будинок і відразу помітила дзеркало, що тріснуло. Тишу порушували тільки рій мух, які літали над неприбраним посудом.

-Бабо, діду, де ви? Вдома хто є? – вигукнула вона, ставлячи сумку на лавку. 

З кімнати вийшов, пом’ятий дід. 

– О, Оксана, приїхала. Здрастуй, рідна, – і обійняв її. 

– Діду, а бабуся де? – запитала Оксана.

– А я звідки знаю, де вона вештається? Знову напевно у подружок своїх сидить і на мене скаржиться, – насуплено відповів дід.

Тут у будинок забігла бабуся і заплакала. 

– Оксана, моя дорога приїхала. А мені баби сказали, що тебе бачили, я одразу додому. 

– А тепер розкажіть мені, дорогі, що у вас за справи творяться? Чому дзеркало у тріщинах? Вдома бардак? – обіймаючи бабусю, запитала Оксана.

– А ти це у старого ду_ня запитай. Встав вранці і каже, я все життя з тобою Поліна прожив, хватить. Хотів у місті жити, не дала. Все за хату чіплялася. Хотів до моря поїхати, знову те саме. А я йому кажу, чим наша річка тобі не море? Ну і всі хотілки свої по порядку мені і виклав, – надумаючи губи промовила баюуся.

– Я, Поліна Захарівно, все життя тебе терпів. І навіщо внучці щось брехати? Слухай, Оксано, як це було. Ми колись молоді були, був у нашої бабки залицяльник. Грицьком звали. Я служив тоді. Вона ж мене чекати обіцяла. А сама? 

Бабуся засміялася в хустку

– Ну, повернувся я, до неї пішов, як належить. Питаю, чи вірно чекала? Вона в сльози та на коліна впала. Грішна каже, біс поплутав. Віриш, тиждень не просихав, онучко. Але любив її надто, ось і пробачив. Одружився, дітей народили.

Він замовк. 

Оксана не витримала: – Ну це ж минуле. Тепер навіщо його ворушити? 

Дід гірко засміявся: – Так і продовження є. Грицько все життя пробовтався десь і на батьківщину прикотив. Так, Поліна Захарівна, до нього на побачення бігати почала. Я якби не бачив, дарма не говорив. Жену корову додому, а вони на задвірках воркують. Він їй на вушко щось шепоче, а вона хихикає і червоніє. Ну скажи, що брешу. Зізнайся, хоч онучці.

Бабуся висморкалась і різко сказала: – Ми випадково зустрілися. Про молодість згадали, що тут такого? Ти ж зі своєю колишньою Маруською теж воркуєш. Мені що теж треба було вила хапати, як ти на Григорія?

Оксана зітхнула: – Все з вами зрозуміло. Стільки років разом і якісь ревнощі? Вам не соромно? Добре, завтра до РАГСу йдемо, розлучитеся. Потім до Григорія бабуся підемо. Свататися. Негоже в такому віці по закутках схиляться. Ну а ти дід, вибирай. Або один будеш жити або я тебе з сусідкою своєю бабою Валею познайомлю. Вона жінка непогана, тільки слабкість у неї, котів дуже любить. Їх у неї четверо. Зате в місті будеш жити. Ну, що згодні?

Бабуся, як заволає: – Та навіщо мені цей Григорій здався. З майна, тільки валіза, та капелюх

Дід став вторити: – Та я котів з дитинства ненавиджу. Після них сморід, такий. Нехай твоя сусідка одна живе, а я краще у своєму домі останні дні доживатиму.

Оксана зареготала: – Ось це так парочка. І то їм не це, і то їм не треба. Може помиритеся?

Дід буркнув: – Не знаю, – і вийшов надвір. 

– А що це я? Внучка в гості приїхала, а я на стіл нічого не поставила. Ти йди, приляж з дороги, а я скоренько.

Оксана прокинулася і потяглася. Все ж таки добре в селі. І тут почула тиху розмову. 

– Ти це, Поліно, не гнівайся. Сам не знаю, що на мене найшло, – казав дід. 

– Та й ти мене теж, я ж не знала, що ти в мене такий, – хихикнула бабуся. – Гарячий, заводний.

Оксана посміхнулася і обернулася на бік. Вони дорослі та без неї до кінця помиряться.