Марія Іванівана насилу вийшла з будинку, та пішла в сад. Сіла у крісло і почала чекати дочку та зятя. Вони повині приїхати і забрати її до себе в місто. Через годину приїхали Ліда з Костею, завантажили речі в машину та забрали Марію до себе. Її поселили у сусідній кімнаті. Якось уночі Марія Іванівна почула, що Ліда тихенько плаче

Марія Іванівна насилу вийшла з дому, спираючись на палицю пішла в сад, присіла в крісло, яке багато років тому виготовив для неї, чоловік. Його вже давно нестало.

Він своїми руками змайстрував крісло, великий стіл та лавки навколо столу.

Крісло Олексій поставив на чільне місце, казав, як королева будеш на троні. Коли це було? Давно! Дуже давно.

Влітку вони любили сидіти тут усієї родини, зараз усе змінилося.

Всі виготовлені ним меблі вже почорніли від часу, була необхідність привести меблі в початковий стан, але чоловіка давно немає, у самої немає сил, а доньці із зятем це не треба.

Єдина донька Лідія жила із сім’єю у місті, приїжджали у гості, допомагали по господарству. Поки були сили, тримала і курок і гусей, але останні два роки не те, що за господарством дивитися, сама вже ходити не могла. 

Марія Іванівна поклала руки на стіл і задумалася.

Молоденькою дівчинкою після університету вона приїхала у великий районний центр з розподілу. Відпрацювала все життя агрономом, вийшла на пенсію, думала попрацювати, але радгосп ліквідували, і довелося піти на пенсію.

Олексій зовсім небагато побув на пенсії, залишив її одну.

Марія Іванівна уважно озирнулася довкола, намагаючись запам’ятати свій квітучий садок.

– Шкода, що доводиться їхати влітку, взимку було б не так важко все залишати, – подумала вона і поклала голову на руки.

– Марія, спиш?

Її подруга йшла до неї стежкою.

– Мабуть, заснула і сама не помітила.

– Зібрала речі? Коли обіцяли приїхати за тобою?

– За три дні приїдуть. Речі зібрала, які візьму з собою, а решту, що треба буде у нову квартиру, перенесуть до твоєї літньої кухні, Костя обіцяв взяти друга.

– Так і не знайшли квартиру?

– Мені здається, що вони посварилися. Ліда була минулого разу засмучена, нічого не сказала, але ж я бачу.

Поживемо поки що у їхній квартирі, потім куплять трикімнатну, грошей вистачить, будинок продали дорого.

– А ти їм гроші віддала?

– Звісно.

Якби в мене не було б проблем з ногами, звичайно, я не погодилася б, але ти сама бачиш, я вранці на ноги встати зовсім не можу.

– Я все розумію, тільки тут ти сама собі господиня, а там сидітимеш в одній кімнаті, зала прохідна, Іванко буде з тобою в одній кімнаті. А вночі вийти як, кімната прохідна, там сплять Ліда з Костею.

Або тебе в прохідну помістять.

– Не знаю, Ніно, Ліда сказала, що це тимчасово, вони шукають хорошу квартиру, велику, у них вже є покупець, то ці незручності тимчасові, потерплю.

– Іванку, скільки? Років п’ятнадцять? Не думаю, що він буде задоволений, що до нього підселили бабусю.

Кажу ж, поживи поки що у мене, поки вони квартиру не куплять.

– Ні, не ображайся, поїду до них, нехай поспішають.

Зідзвонюватимемося.

За три дні приїхали Ліда з Костею, завантажили речі в машину, перенесли меблі, телевізор до Ніни.

Марія Іванівна насилу вийшла в сад, присіла у своє крісло.

– Мамо, – Ліда підійшла ззаду, – підемо в машину, Кості сьогодні на ніч на роботу треба.

– Так звичайно. Тяжко розлучатися, все життя прожила тут.

– Мамо, не наганяй тугу, все буде добре. Переїдемо у велику квартиру, ти будеш у мене під наглядом, підлікувати твої ноги, і ще бігатимеш!

– Дай Боже!

Коли Марія Іванівна приїжджала в гості до дочки, то квартира не здавалася їй такою маленькою.

Зараз їй здавалося, що квартира стала набагато меншою.

– Зараз розкладемо всі речі на місця, і всім місця вистачить, у тісноті, та не в образі, так кажуть, – Ліда розпаковувала речі і складала в шафу.

Але для їхнього випадку це прислів’я не підходило.

На третій день внук Іван попросив його Іванком не називати, чим дуже засмутив бабусю.

Увечері він заявив батькам, що робить уроки вночі, бабусі заважає світло, і вона зовсім не відпочиває.

– Ви казали, що купите велику квартиру і всім буде по кімнаті.

– Купимо, ми шукаємо квартиру, треба всім трохи потерпіти.

Але терпіти найбільше доводилося Марії Іванівні. Вдень вона була майже постійно одна, насилу пересуваючись по квартирі, вона ще намагалася допомогти Ліді у приготуванні вечері.

Після вечері вона йшла до кімнати і майже не виходила. Іван пізно лягав спати, комп’ютер працював, у кімнаті було світло, засинала пізно, під ранок.

Вийти вночі не могла, незручно було проходити повз, могла розбудити, чекала, коли прокинуться.

Вона вмовляла сама себе, що це тимчасово, треба просто потерпіти.

Минуло три місяці.

Якось уночі Марія Іванівна почула, що Ліда тихенько плаче.

Вранці вони з Лідою залишилися вдома удвох.

– Лідо, поясни мені, що відбувається? Чому плакала вночі? Чому квартири не купуєте? Я, звичайно, заважаю Іванкові, та й я вночі в туалет вийти не можу, не хочу вас будити. Домовлялися ж, що одразу купите квартиру.

– Мамо, Костя хоче купити таку квартиру, щоб ще залишилися гроші на машину. Знайти поки що не може відповідний варіант.

Марія Іванівна притиснула руки до грудей.

– Лідо, про машину розмови не було. Після того як батька не стало я вам майже всі накопичення віддала, нашу машину продала, і гроші вам віддала, він купив собі хорошу машину.

– Він каже, що вона вже стара, хоче поміняти.

– Лідо, а він не пробував сам заробити на нову машину, не чекати, коли я будинок продам?

– Ти ж знаєш, що в нього невелика зарплата!

– Знаю. Ми з батьком працювали не покладаючи рук, не чекали на допомогу ні від кого. У нього є час підробити.

– Не буде він підробляти, – тихо сказала Ліда, – він захоплений тільки рибалкою, любить у ліс їздити, гриби збирати любить, більше його нічого не цікавить.

– Лідо, я зробила велику помилку і хочу її виправити. Потрібно було поміняти мій будинок на двокімнатну квартиру поруч із вами, тільки хорошу. Може б ще й доплату взяли. Будинок був хороший, цегляний, великий. У мене була б окрема квартира, і вам не заважала б. Я поговорю завтра з Костею, ніякої машини, купуйте мені квартиру поряд з вами. Сьогодні ж купи мені газети, де йде реклама про продаж квартир та назви вулиці, які поряд із вашим будинком. Я ще подумаю.

Ліда принесла їй журнал нерухомості і Марія Іванівна довго сиділа дивилася і щось записувала в зошит.

Всю ніч Марія Іванівна не спала.

– Що ж я таку ду_ість зробила? Навіщо довірила все Кості? Взагалі, то я тільки зараз зрозуміла, що Ліда на других ролях у сім’ї, все вирішує Костя. Я все життя була керівником, все вирішувала сама, а раптом тут все довірила дітям. Завжди знала, що краще жити окремо від дітей і раптом погодилася на вмовляння дочки та зятя. Може, Ліда й не знала, що задумав Костя.

Вранці Костя прийшов із роботи, Ліда накрила стіл та запросила Марію Іванівну.

-Доброго ранку!

Костя кивнув головою.

– Костю, хочу поговорити з вами. Я думала кілька днів про наше спільне життя.

– Не хвилюйтесь, – перебив він Марію Іванівну, – скоро переїдемо в іншу квартиру, я вже підібрав варіант, у нас покупці є, незабаром питання буде закрито.

– Ні, Костю, у мене інший план. Я зробила помилку, добре, що вчасно все зрозуміла. Я купую собі двокімнатну квартиру та переїжджаю від вас. Я хочу жити сама, у своїй квартирі. Я рада, що ви не встигли купити квартиру.

– Маріє Іванівно, я вже домовився!

– Нічого страшного, подзвони, відмовся! Я знайшла двокімнатну квартиру, поряд з вами, перший поверх, я зможу потихеньку виходити на лавочку подихати свіжим повітрям.

Костя сидів розгублений, відсунув тарілку від себе, не до їжі було.

– Квартиру оформлю на себе, коли мене не стане, у вас буде дві квартири, Іван буде забезпечений житлом. Безглуздо купувати машину, якщо можна купити квартиру! Я купила вам одну машину, на іншу заробляйте самі.

– Маріє Іванівно!

– Костя, – перебила вона зятя, – це не обговорюється, ось вам журнал нерухомості, я виписала адресу, може, ви варіант краще підберете, дивіться, бажано або перший поверх, або ліфт. Але у дев’ятиповерхових будинках квартири дорожчі.

Зателефонуйте за цим номером і дізнайтеся що за квартира.

До кухні ввійшов Іван, і обійняв її.

– Бабуся, ти молодець! У мене є планшет, я навчу тебе користуватися ним, а скоро мені повинні купити новий ноутбук, – він повернувся до батька – тато, ти мені обіцяв!

Я віддам тобі свій старий, ти будеш у нас просунута бабуся! Ти ж зовсім не стара!

– Не знаю, чи вистачить у мене мізків розібратися в усьому!

– Вистачить!

За місяць Марія Іванівна переїхала у власну двокімнатну квартиру.