Олена сиділа на ґанку і перебирала картоплю. – Де ж мій Павло, – думала вона. – Вже рік від сина ніякої звістки. Раптом біля хати зупинилася дорога машина. Олена вийшла на дорогу. Біля машини стояв Павло! Вона побігла до сина, обняла. Іван зустрів брата похмуро. – Непогана машина в тебе, – із заздрістю сказав він. – А це не моя, – відповів Павло. Іван розгублено дивився на брата

Олена й сама не знала, як у них із Василем вийшов такий розумний синок.

Вони обоє лише дев’ять класів закінчили, і то завдяки доброті вчителів.

Кожному своє, як кажуть, зате в Олени будь-яке насіння або паросток через тиждень уже колосилися буйним кольором, а у Василя взагалі руки були золоті.

Дітей у них було четверо – старша Марія, потім друга дочка, Ніна, а потім і два сини, що народилися в один день – Іван і Павло.

Ось Павло і був тією самою апельсинкою, яка народилася біля осинки – йому трьох ще не було, а він говорив краще за середню Ніну, а коли до школи пішов, то взагалі всі вчителі охали – він і читав, і писав, і числа множив, так що одразу його в другий клас відправили.

Може, це й несправедливо було стосовно інших дітей, але Павло був в Олени на особливому рахунку – він і від домашніх справ був звільнений, і все, що просив, вона йому купувала – книжки там різні, чи мікроскоп.

І навіть коли наступили важкі дев’яності, в які не просто було важко, а ще й в Олени в один рік не стало і чоловіка, і старшенької Марійки, все одно вона не чіпала сина і давала йому займатися. А потім ще й у місто відправила – вчитися.

-Про що ти тільки думаєш, Оленко, – казали їй сусідки, які бачили, як Іван воду з колонки тягає, Ніна картоплю на городі прополює, а Павло сидить собі в тіні на лавці і книжку читає. – Думаєш, він тобі потім відплатить, кружку води на старості піднесе? Поїде він, і діло з кінцем.

-Ви мене ще повчіть! – відгукувалася Олена. – Що хочу те і роблю.

Діти теж матері виговорювали.

-Чому я маю дрова носити, а він рівняння розвʼязувати? – казав Іван.

-Ну, сядь розвʼязуй, коли хочеш, – посміхалася Олена.

Іван брав у руки підручник, сидів над ним хвилин п’ять, потім закривав і говорив:

-Яка нісенітниця, я й справді краще піду дрова носити!

Але найбільше ображалася Ніночка. Вона відкрито протестувала проти особливого становища брата і раз у раз норовила щось зробити – то зошит його в піч викине, то в черевики яйце підкладе.

-Ти йому завжди найсмачніший шматок віддаєш, – кричала вона. – А він поїде і залишить тебе, – повторювала дочка слова сусідок.

Коли Павло поїхав вчитися, у хаті стало спокійніше та тихіше. І якось сумніше. Привʼязалась Олена до молодшого сина.

Спочатку він писав докладні листи, описував все своє навчальне життя, чуже і незрозуміле Олені. Але з часом листів поменшало, а приїжджати він став усе рідше – видно мали рацію сусідки.

Гірко Олені від цього було, але вигляду вона не показувала. Все ж таки син вивчився, людиною став…

Ніночка вийшла заміж. Переїхала до чоловіка у сусіднє село. Зять не дуже подобався Олені – був він якимсь мрійником, постійно вигадував новий спосіб збагатитися і завжди йому не вдавалося.

Зараз он знову вигадав пекарню відкрити, добре, що йому кредит не дали.

Іван жив з Оленою і одружуватися поки що не поспішав, хоча наречених підходящих було достатньо.

-Ех, мамо, мені б ще погуляти трохи! Я ось машину надумав купити. Тільки не стару якусь, а іномарку. Уявляєш мене на іномарці, мамо?

Олена у відповідь зітхала:

-Ну яка машина, Іване? Ти прямо, як зятьок наш, Петро. Нема чого мріяти, працювати треба…

Це вона казала, однак, так, для порядку – Іван пішов у батька, будинок так обробив що, як на картинці.

Працював трактористом, і працював добре – часто підробітки різні знаходив.

Олена не скаржилася, добрий у неї був син.

Якось вона сиділа на ґанку і перебирала картоплю.

-Де ж мій Павло, – думала вона. – Вже рік від нього ніякої звістки не було. Останнє, що він писав, це те, що поїхав на заробітки, а куди – хто його знає…

Раптом біля будинку зупинилася новенька блискуча машина. Олена подумала, що це хтось дорогу хоче запитати.

Але якось так голосно й довго вона просигналила, що в материнському серці одразу зʼявилась надія.

Вона відчинила хвіртку і вийшла до дороги.

Біля машини стояв Павло. Вона одразу його впізнала, хоч востаннє бачила два роки тому.

Найбільше він був схожий на її Василька – високий, плечистий, із золотистим волоссям. Гарний який! І всі сусідки теж висипали з будинків, чи у віконце поглядають.

-Ну і нехай бачать, що Павло не забув матір, приїхав провідати! – подумала Олена.

Вона побігла до сина, обняла. Ось він, ріднесенький, не дарма все було, не дарма.

Іван зустрів брата похмуро.

-Машина в тебе непогана, – із заздрістю відзначив він.

-А це не моя машина, – весело відповів Павло.

-А чия ж? – трохи заспокоївся Іван.

-Твоя, – Павло простягнув братові ключі. – Бери, бери, я вже й документи підготував, до нотаріуса потім заїдемо.

Іван розгублено озирнувся на матір. Та усміхалася.

-Ну дякую, брате, – зніяковіло сказав Іван. – Але ж вона така дорога!

-Не дорожча за гроші, – сказав Павло. – А Ніночка де?

-А Ніночка заміж вийшла, – поспішила пояснити Олена. – У сусідньому селі живе. Чоловік у неї гарний, роботящий. Ось, первістка скоро чекають.

-Заміж, кажеш? Ну, тоді поїхали в гості, чи що. Вези нас, Іване, новою машиною.

Ніна їх зустріла збентежена. А чоловік її, Петро, одразу почав показувати, який він успішний бізнесмен, розповідати, як відкриють вони пекарню і тоді заживуть…

-Язиком тільки ото! – крикнула до нього Ніна. – Тобі ж кредит не дали, яка пекарня. Ти не слухай його, Павлику, він у мене мрійник.

Павло посміхнувся і відповів:

-Ну з пекарнею ми справу вирішимо, не проблема. Скажеш, скільки тобі треба, я перешлю гроші.

Здивований Петро дивився на Павла з недовірою. Він від дружини вже встиг наслухатися, що брат її – бездар невдячний.

Павло тим часом дістав із кишені маленьку коробочку і простягнув сестрі.

-А це тобі, Ніночко.

Та обережно відкрила червоний футляр. Усередині лежали чудові золоті сережки зі смарагдами, кольори точнісінько, як її очі.

Вона ахнула і ту ж почала їх приміряти. Покрутилася біля дзеркала і сказала:

-Дякую, Павлику, догодив. Я скільки в Петра випрошувала сережки, а він мені тільки соковарку і купив!

Олена сиділа притихла та щаслива. Зараз син, мабуть, і їй щось подарує, сережки, чи браслет. А краще б пральну машинку, звичайно…

Але син нічого не дарував…

І тільки коли Ніна згадала, що мати після пологів до неї переїде, допомагати з дитиною, Павло сказав:

-Ну тільки ненадовго, Ніночко. Маму я з собою заберу. Якщо вона, звісно, ​​захоче.

Олена дивилася на сина з подивом. З собою? Куди? Як?

-Я не знаю… А як же хата?

-А що хата? Там Іван житиме, нову господиню приведе. Я без тебе, мамо, сумую. Поїдемо зі мною? Не сподобається – повернешся.

Олена не знала, що й думати. Тут усе її життя… Але там син її коханий, і зовсім інше, незнайоме їй життя. Ось цікаво – що б Василь сказав?

Олена ніби побачила свого чоловіка на порозі – шапка набік, натруджені руки:

-А що тут думати, Олено? Ти навіщо його так ростила? Для кращого життя. Час і тобі це життя подивитися, інакше як зрозуміти, даремно все це було, чи не даремно?

Олена посміхнулася і сказала:

-А чому б і не поїхати…