Оксана та Віктор збиралися одружитися. За місяць до весілля дівчина вирішила з’їздити в Київ, до тітки. Віктор провів наречену на вокзал. – Я дуже сумуватиму, – сказав він. – І я теж дуже-дуже,- усміхнулася Оксана. А за два днів Оксана перестала відповідати на його дзвінки, а потім від неї прийшло повідомлення: – “Весілля не буде. Забудь мене”. Віктор не міг повірити в те, що відбувається

Оксана та Віктор зустрічалися вже два роки і нарешті вирішили одружитися. Обидва були впевнені у своїх почуттях і вже не уявляли життя одне без одного.

Молоді люди були закохані, щасливі та будували плани, мріючи про велику та дружну сім’ю.

– Я хочу, щоб у нас було два синочки і донька, – говорив Віктор, обіймаючи Оксану.

– Ну, це вже як вийде! – Сміялася дівчина. – Боюся, що зі статтю дітей важко вгадати. Головне, щоб діти були здорові!

– Звичайно, це найголовніше, – погодився Віктор. – Але ж я хочу саме трьох дітей! Май це на увазі!

Він підхопив Оксану на руки і закрутив, вигукуючи при цьому:

– Я люблю тебе, Оксано!

А перехожі дивилися на цю закохану пару, хто з подивом, хто з усмішкою… А Віктор та Оксана були щасливі. Молоді, красиві в яких попереду все життя, яке вони поділять на двох.

***

За місяць до весілля Оксана вирішила з’їздити в Київ, де жила її тітка. Марина Володимирівна дуже любила свою племінницю, своїх дітей не мала, тому до Оксани вона ставилася як до рідної дочки. Дівчина теж дуже тепло ставилася до своєї тітки і часто відвідувала.

Вона любила бувати у столиці. З тіткою Мариною вони ходили в кіно, на різні виставки і просто гуляли містом. Останнім часом Оксана багато працювала і відчувала себе втомленою, тому вона вирішила взяти відпустку, щоб відпочити перед весіллям. Спочатку відвідати улюблену тітку, а час, що залишився, повністю присвятити приготуванням до весільної урочистості.

Віктор провів наречену на вокзал.

– Я дуже сумуватиму, – сказав він, дивлячись у вічі коханій дівчині.

– І я теж дуже-дуже сумуватиму. Не хвилюйся, два тижні пролетять швидко! – Усміхнулася Оксана.

Коли потяг рушив, Віктор ще якийсь час стояв на платформі. На душі чомусь було тяжко. Здавалося б, чого сумувати, наречена поїхала всього на кілька тижнів, але молодик не міг позбутися почуття якоїсь незрозумілої йому тривоги.

Через п’ять днів Оксана перестала відповідати на його дзвінки, а потім від неї надійшло повідомлення: Весілля не буде. Я зустріла іншого. Забудь мене і пробач, якщо зможеш.

Віктор не міг повірити в те, що відбувається. Він намагався додзвонитися Оксані, але дівчина скидала його дзвінки, а потім внесла його номер у чорний список. Віктор попросив телефон у друга, щоб додзвонитися до нареченої, але та не почала з ним розмовляти, відповівши коротко:

– Я тобі все написала в повідомленні, не дзвони мені і забудь.

Зв’язатися з дівчиною через соцмережі також не вдалося. Оксана скрізь видалила Віктора із друзів та закрила профіль.

Не розуміючи, що відбувається, молодик вирішив піти до Оксани додому і поговорити з її мамою або з сестрою.

Двері йому відчинила Катя, молодша сестра Оксани.

– Привіт! – сказав Віктор. – Ми можемо поговорити?

– Привіт, – відповіла Катя. – Нам нема про що розмовляти. Якщо ти хочеш знати, чому Оксана тебе кинула, вона все вже тобі сама сказала. Вона зустріла іншого, розлюбила тебе.

– Хіба таке можливе? – здивувався юнак. – Ще кілька днів тому все було добре, ми будували плани на спільне майбутнє і раптом все – кохання минуло…

– Так, саме так, пройшло кохання, зав’яли помідори, – різко сказала Катя. – Так буває. Не приходь сюди більше. Оксана залишається у Києві.

– Все зрозуміло. Вибач що потурбував, – зітхнув Віктор.

– Бувай, – сказала Катя і зачинила двері.

Більше Віктор не намагався поговорити з Оксаною, хоча в нього і був порив поїхати в Київ, щоб побачитися з колишньою нареченою і подивитися їй у вічі. Щось у цій історії бентежило його. Невже він так помилився в Оксані? Адже не місяць був із нею знайомий, два роки. Це пристойний термін, щоб дізнатися про людину. Оксана точно не була вітряною дівчиною, здатною на зрадництво. Чи він помилявся?

Напевно, так сильно любив її, що вважав мало не ідеалом жінки. І як після цього комусь вірити? У Київ Віктор вирішив не їхати, тим більше, що він не знав адреси Марини Володимирівни. І навіть прізвище жінки не знав, якось не спадало йому на думку запитати адресу в Оксани. А шукати в Києві якусь Марину Володимирівну, не знаючи навіть прізвища та дати народження, це завдання складніше, ніж знайти голку у стозі сіна.

У результаті молодик змирився з тим, що кохана дівчина його кинула і з головою пішов у роботу. Він навіть спробував почати зустрічатися з Анжелікою, своєю колегою, якій він давно подобався, але невдовзі зрозумів, що до нових відносин він зовсім не готовий.

Минуло два роки.

Віктор так і не забув Оксану. Він не розумів, любить її ще чи це так міцно сидить у ньому образа, але він часто думав про неї і, як і раніше, не міг побудувати стосунки з іншою дівчиною. Боявся нової зради, та й ніхто не подобався йому настільки, щоби захотілося почати зустрічатися.

Тим часом кар’єра у Віктора йшла в гору, він досяг підвищення, і начальник відправив його в Київ  на тритижневе навчання.

Зупинився юнак у готелі і приступив до занять. Щодня він ходив обідати в кафе, розташоване поруч із будинком, де проходило навчання. Там були прийнятні ціни та непогана кухня.

Якось Віктор, увійшовши до кафе, побачивл за столиком двох жінок. Вони захоплено розмовляли в очікуванні замовлення. Одна з жінок була у віці, друга сиділа до нього спиною, але по витонченій фігурці та модній стрижці можна було припустити, що вона молода. «Мабуть, мама і дочка», – подумав Віктор, сідаючи за вільний столик і беручи до рук меню.

До нього відразу підійшов офіціант, і Віктор зробив замовлення, він вже знав, які страви тут особливо смачні і довго вибирати йому не довелося.

Очікуючи на замовлення, Віктор знову глянув у бік столика, де сиділи жінки. В цей момент та з них, що сиділа до нього спиною, повернула голову, і він побачив її профіль. Віктор аж стрепенувся. Дівчина була дуже схожа на Оксану. Бентежило, щоправда, колір волосся та зачіска. Оксана була шатенкою з довгим волоссям, а ця дівчина – білявка з короткою стрижкою. Але хіба для жінки проблема кардинально змінити колір волосся та зачіску?

У цей момент офіціант приніс жінкам замовлення, і вони приступили до обіду.

Віктор же відчував таке хвилювання, що в нього зник апетит. Коли офіціант приніс замовлення йому, він ледве переконав себе почати їсти, продовжуючи розглядати дівчину. Вона здавалася трохи стрункішою за Оксану, але це теж не було дивним. Все-таки два роки минуло, вона цілком могла і скинути за цей час.

А друга жінка цілком могла бути її тіткою Мариною. Віктор напружив пам’ять. Адже він бачив колись на фотографії Марину Володимирівну, у Оксани в соцмережах були їхні спільні фото, зроблені під час чергової поїздки дівчини в Києв. Але якось він не загострив тоді свою увагу на обличчі тітки дівчини. Та й пам’ять на обличчя у Віктора була не дуже хороша.

Продовжуючи мучитися сумнівами, Віктор вирішив, що треба діяти. Інакше зараз жінки підуть, а він так і не дізнається Оксана це чи ні. Молодий чоловік вирішив підійти до них і щось запитати, якщо це не його колишня наречена. Якщо це вона, він знайде, що сказати.

«Запитаю в них чи вони місцеві, і якщо так, попрошу пояснити, як дістатися до метро Либідська», – подумав Віктор, нічого іншого йому на думку не спало, а діяти треба було негайно. Жінки вже розплатилися та збиралися покинути кафе.

Зібравшись із духом, Віктор встав і підійшов до їхнього столика.

– Здрастуйте, – сказав він і зустрівся поглядом з молодою жінкою. Сумнівів не залишилося. То була його Оксана.

Вона, звичайно ж, теж впізнала Віктора і була дуже здивована.

– Привіт, – тихо сказала Оксана, злякано дивлячись на Віктора.

– Поговоримо? – Запитав молодик.

– Про що? – запитанням на запитання відповіла Оксана.

– Вам, правда, треба поговорити, – втрутилася Марина Володимирівна, – я зараз відлучуся попудрити носик, а ви поговорите.

Оксана кинула на тітку невдоволений погляд, але та з усмішкою кивнула їй і пішла.

– Ну, як живеш, Оксано? – Запитав Віктор, сідаючи за столик.

– Нормально, все гаразд, – натягнуто усміхнулася дівчина.

– Заміжня? – Віктор кинув погляд на праву руку дівчини і побачив, що обручки на ній немає.

Оксана впіймала його погляд і відповіла:

– Ні, я незаміжня, але це ні про що не говорить.

– Розумію, – кивнув Віктор. – Не склалося з тим чоловіком, через якого ти від мене пішла?

Оксана мовчала, і Віктор помітив, що в її очах заблищали сльози.

– Ти плачеш? – спитав він. Віктор дивився на неї і розумів, що його кохання нікуди не пішло. Оксана була зараз така рідна і в той же час інша, щось змінилося, і справа була не тільки в зачісці.

– Вікторе, – сказала дівчина голосом, що злегка тремтить через підступаючі сльози. – Ти мене, мабуть, ненав_диш?

– Ні, – відповів юнак, – Я все ще люблю тебе. І мені здається, я маю право знати, яке таке велике кохання трапилося у твоєму житті, що ти так швидко від мене відмовилася?

– Не було жодного кохання, Вітя, – сказала Оксана після деякого мовчання. – Жодного іншого чоловіка в моєму житті не було. І я теж тебе, як і раніше, люблю, але не можу бути з тобою.

– Чому? – здивувався Віктор. Він зовсім не розумів, які є причини не бути разом, якщо справа зовсім не в іншому чоловікові.

– Тому що, я перенесла важку недугу. Тоді два роки тому, коли я виїжджала до тітки, якщо пам’ятаєш, я погано почувалася.

– Пам’ятаю, звісно. Ти казала, що втомилася, бо багато працювала.

– Я так тоді й думала. Але, приїхавши сюди, я відчула себе гірше, і тітка Марина повела мене на перевірку. Тоді й з’ясувалося, що я занедужала. Не хочу зараз вдаватися в подробиці, але мені сказали, що потрібне втручання, після якого я вже не зможу мати дітей, – Оксана заплакала, – ніколи! Розумієш? А ми так мріяли про велику родину! Ти так хотів дітей. Тому я вирішила порвати з тобою, не хотіла позбавляти тебе можливості стати батьком! Не хотіла, щоб ти залишився зі мною з жалю, я цього не винесла б. Я дуже тебе любила і не хотіла… Думала, що ти згодом забудеш мене і зустрінеш іншу.

– Оксаночко, люба моя, – Віктор був вражений почутим, – ну чому ж ти все вирішила за нас двох? Адже я любив тебе і люблю по-справжньому! Ти не повинна вирішувати за мене. Мені не потрібна інша, мені завжди була потрібна лише ти.

– Пробач, – схлипувала Оксана. – Мені здавалося, що так буде краще для тебе. До того ж я не знала, чи вдасться мені перемогти недугу.

– Але ж ти її перемогла?

– Сподіваюсь що так. Роблять сприятливі прогнози. Але дітей я мати не зможу…

– Оксано, якщо ти ще любиш мене, – Віктор взяв дівчину за руку, – то я хочу, щоб ти стала моєю дружиною.

– Правда? – крізь сльози усміхнулася Оксана. – А як діти?

– Головне, щоб ми були разом. А дитину можна й усиновити. Стільки дітлахів у дитячих будинках чекають, коли за ними прийдуть мама та тато…

– Поговорили? – запитала Марина Володимирівна, що повернулася.

– Так, – усміхнувшись, відповіла Оксана. – Віктор знову заміж покликав.

– От і чудово! – сказала жінка. – Я казала Оксані, що потрібно розповісти все, як є, Вікторе, але вона така вперта! Вирішила, що краще виглядатиме у ваших очах зрадницею, ніж скаже правду.

***

Віктор та Оксана повернулися до рідного міста разом і за два місяці одружилися. Не стали влаштовувати пишного весілля, просто розписалися і відзначили цю подію в колі найближчих. А за півроку вони взяли з Дому дитини двох хлопчиків, рідних братів.

Вони стали чудовими батьками для хлопчаків, назвавши їх Богданом та Олександром. І у планах у молодих батьків взяти ще й дівчинку, коли хлопчики трохи підростуть. Щоб усе було як мріялося: два синочки та донька.

Кажуть, якщо людям судилося бути разом, вони обов’язково будуть, незважаючи на всі перешкоди, які готує їм життя. Так сталося й у наших героїв. Оксана, дізнавшись про свою недугу, порахувала, що буде краще, якщо вона сама відмовиться від коханої людини заради її ж добра.

Ось тільки вона не врахувала одного. Віктор любив її по-справжньому і був готовий поділити з нею всі труднощі. Ніколи не можна вирішувати за іншу людину, Оксана мало не зробила фатальну помилку. Але доля була прихильною до двох люблячих сердець і подарувала їм ще одну зустріч, після якої вони вже ніколи не розлучалися.