Марія Іванівна поїхала до дочки у місто. Погостювати та допомогти з онукою. І от прийшов час повертатися в село. Дочка перед від’їздом Марії, накрила на стіл, і раптом сказала: -Ти не можеш поїхати додому, мамо. – Чому не можу? Можу. У гостях добре, а вдома краще. – Марія Іванівно, ваш будинок продано ще рік тому, – раптом заявив зять. Марія мовчки перевела на нього погляд, а Ольга закрила обличчя руками

Марія Іванівна сиділа біля вікна та загадково посміхалася. Вона щойно поговорила з дочкою телефоном і тепер не могла стримати сліз – сліз щастя. Дочка повідомила, що через тиждень забере її до себе назовсім, тепер жінка житиме в місті, допомагатиме з онукою, яку до цього бачила тільки на фотографії, а дитині як-не-як вже півтора роки озирнутися не встигнеш, як виросте. А Марії Іванівні, між іншим, уже сімдесят два.

Ольга була не єдиною її дитиною, але найулюбленішою. Крім дочки у Марії Іванівни був ще син, але з ним стосунки не склалися з часів його весілля. Не до вподоби жінці припала його наречена. Скільки вона не відмовляла сина від безрозсудного кроку, але він уперто стояв на своєму.

-Ну ти подивися на неї, Андрію. Ну, навіщо вона тобі? Її матір все село знає, ще та вертихвістка. Та з дітьми вона. Тобі навіщо чужі діти? Своїх народжувати треба! Андрійко, одумайся. Невже дівчат у селі більше немає?

Але син був упертим. Чи матері хотів насолити, чи правда любив цю Настю, вже й не розбереш. Тільки Марія Іванівна вирішила тоді йти до кінця і поставила сина перед вибором – вбо вона, або Настя. І прогадала – син вибрав кохання. Того ж дня він зібрав речі і поїхав до міста, до цього дня з матір’ю не спілкується, щоправда, на кожен день народження регулярно надсилає листівку, причому завжди рекомендованим листом із повідомленням про отримання. А Марія Іванівна особливо не переживала за сина, хай живе як хоче.

– От почне гуляти Настя, тоді і прийде до мене, – казала вона сусідці. – А я що? Я, звичайно, прийму, я ж мама.

Занадто горда була Марія Іванівна ще з молодих років, дітей піднімала одна, чоловіка теж вигнала сама свого часу, а гідних у її житті так і не з’явилося. Ось донька Оленька – це зовсім інша річ, та й слухняна була, і з матір’ю завжди радилася. Навіть заміж вийшла за порадою матері за сина її подруги і щасливі. Ось дитину народили, вже в місті живуть, а тепер ще й її, Марію Іванівну, до себе забирають. Квартиру купили нещодавно, кімнату їй виділили, так що тепер буде літня жінка жити як королева.

Вона встала, витерла хусткою сльози, що набігли, і пішла до сусідки в гості. Потрібно було ще домовитися, хто за будинком нагляне та за курочками її, а то раптом їй не сподобається жити у місті і вирішить вона повернутись.

Увечері на заході сонця Марія Іванівна сиділа на сходах і дивилася на захід сонця. Здійснювалася її мрія.

Через тиждень вона з валізою стояла на вокзалі і чекала на поїзд, дуже жінка переживала, як вона перенесе дорогу. Потягом останній раз їздила років сорок тому, все життя свідоме жила в селі. За цей час багато що змінилося. Вона посунула ближче валізу, стиснула стареньку сумочку в руках – аби не втратити нічого та поїзд не пропустити. Намацала ще раз у кишені кофти телефон – не поцупили б, а то як вона зможе додзвонитися до донечки, коли до міста приїде. А раптом Ольга запізниться чи забуде зустріти?

Але всі переживання були марними. Дорогу жінка перенесла благополучно та й донька зустріла на вокзалі вчасно і привезла додому. Марії Іванівні дуже сподобалася її кімната. За обідом дочка з зятем пояснили мамі, що від неї потрібно, щоб стежила за онукою і будинком за їх відсутності. Раніше вони справлялися самі, але Ольга була змушена вийти на роботу, а в дитсадок онучці зарано, а няня – дорогувато. Тому вони вирішили, що так усім буде зручніше.

-І то правда, – сказала задоволена Марія Іванівна. – Я хоч із онукою побуду, – на тому й вирішили.

Спочатку, звичайно, все було просто чудово, але через місяць Марія Іванівна зрозуміла, що в селі їй було набагато спокійніше. По-перше, онука була досить розпещеною, тому що дочка виховувала її на думку жінки зовсім неправильно, вона їй ні в чому не відмовляла. Дівчинці взагалі було незнайоме слово “ні”, вона могла робити все, що захоче. Коли Марія Іванівна вирішила втрутитися і якось за вечерею заїкнулася про те, що дитина неслухняна, дочка сказала:

-Мамо, Не лізь. Тебе попросили доглянути, а не виховати. Ти своїх виховувала і тобі не заважали, ось і ти не заважай мені.

Літня жінка одразу замовкла. Це вона у своєму будинку могла б і посперечатися, звичайно, але тут вона не господиня.

Минув рік. І ось Ольга повернулася після роботи з усмішкою на обличчі, що бувало нечасто, переважно вона була всім незадоволена і зривалася на першому, хто траплявся під руку.

-Віолетку беруть у дитячий садок! – Оголосила вона з порога.

Марія Іванівна в глибині душі зраділа, але не за Віолетку, а за себе. Вона дуже втомилася за цей рік догоджати онуці, стосунки у них не складалися та й дружити не виходило. Щодня, коли двері за батьками зачинялися для літньої жінки починалися важкі часи і закінчувалося, коли батьки поверталися. Потім увесь вечір онука жалілася батькам на бабусю, і батьки сварили літню жінку – і так щодня. Пару разів вона намагалася зібрати речі і поїхати назад в село, але діти тут же починали вмовляти, вибачатися, обіймати і приймати всі зусилля, щоб мама не поїхала.

-Ну як же ми без тебе? – починала голосити Ольга, і Марія Іванівна танула, знову почувалася потрібною і залишалася “ще на трішки”.

Тепер, коли проблему з онукою було вирішено, жінка твердо вирішила, що їй час повертатися до свого рідного села. І ось тут її чекав справжній сюрприз.

Дочка напередодні її від’їзду влаштувала сімейну вечерю, і коли всі посідали, раптом сказала:

-Ти не можеш поїхати додому, мамо.

-Чому не можу? Можу. Оля, я тебе прошу, не заводь знову цю платівку, я хочу жити колишнім життям. Як то кажуть, у гостях добре, а вдома краще.

-Мамо, ну поживи ще трішки, ну я тебе дуже прошу.

-Марія Іванівно, ваш будинок продано ще рік тому, – раптом заявив зять.

Жінка похилого віку мовчки перевела на нього погляд, а Ольга закрила обличчя руками.

-Іване, ну навіщо ти так різко? – сказала вона. – Потрібно було її підготувати. Мамі все-таки сімдесят четвертий рік.

-Оля, я не міг більше це приховувати. Ми повинні були одразу про все розповісти.

-Як продано? – тільки й змогла вимовити Марія Іванівна. -Та як же ти могла, доню? Куди я тепер повернусь?

-Мамо, не починай. Усім зручно кататись на новій машині. Ти ж сама бачила, що однієї машини нам не вистачає і потрібна була друга, а будинок все одно пустував нікому непотрібний. Ти ж із радістю погодилася до нас приїхати. Звідки я могла знати, що тобі спаде на думку повернутися? Що там робити? Ні, звичайно, якщо тобі в нас зовсім несила, ми можемо оформити тебе в будинок для людей похилого віку. Але погодься, у нас краще.

Літня жінка дивилася на дочку і не розуміла, коли вона її пропустила. Коли дочка стала такою егоїсткою? Продала будинок і навіть не порадилася. Багато років тому мама сама оформила на неї дарчу, так вона хотіла відігратися синові за свавілля та непослух, а в результаті викопала яму сама собі.

-Оля, ну ми ж тоді з тобою домовилися, що поки я жива, ти нічого з будинком не робитимеш. Ти мені обіцяла. Як ти могла?

-Мамо, ну я ж тоді не знала, що ти зі мною житимеш. І взагалі, мій будинок, що захотіла, те й зробила і крапка! Мої рішення у цьому будинку не обговорюються. Не подобається, нікого не тримаю, – Оля встала та вийшла з кухні.

Робити було нічого. Марії Іванівні доводилося тільки змиритися зі станом речей, змінити вона нічого вже не могла, а в будинок для людей похилого віку не дуже й хотілося. Настало літо, і вона знову попросила дочку з’їздити з нею в село.

-Оля, ну у тебе відпустка і машина тепер своя є, ну, будь ласка, давай з’їздимо. Ну тягне мене туди, я хоч з боку на свій будиночок гляну, та до сусідки зайду, ну сили вже немає в цій квартирі сидіти. А там природа якась! – мама вичікувально дивилася на дочку, і та не змогла відмовити.

Наступного дня вони вирушили до села. Яке ж тут усе рідне! Навіть у повітрі пахло рідним, ніби й не було цих двох років міського життя. Вони приїхали до сусідки – скільки вже тут сліз радощів було! Сусідка провела їх у будинок, посадила за стіл і тут несподівано запитала:

-Марія, ти до Андрійка заходити не будеш? Невже не помирилися? Вже на старості років вибачила б його. Скільки можна ображатися?

-До якого Андрія? – здивовано запитала Марія Іванівна.

-Ну як до якого, Марія? До сина твого! Адже в твоєму домі живе з Настею.

Марія Іванівна відразу встала і мовчки вийшла з дому. Ольга теж пішла за нею. Коли жінка підійшла до знайомої хвіртці, вона побачила, що на городі копошиться Настя, дружина Андрія.

-Настя? – гукнула її Марія Іванівна.

Дівчина усміхнулася і підійшла до жінки.

-Здрастуйте, Маріє Іванівно! Проходьте до будинку. Ви що біля хвіртки стоїте, мов чужа?

Марія Іванівна пройшла до хати. За столом сидів Андрій. Скільки років минуло… “Він прямо чоловіком став, змужнів і похорошів” – зазначила про себе мама.

-Ой, мамо, привіт, проходь … Ти якими долями?

-Андрію, як же так вийшло? – тільки й змогла промовити матір. Вона нічого не розуміла.

Андрій їй все розповів. Він же щороку надсилав їй листівки на день народження і щороку отримував повідомлення про отримання, а востаннє листівка повернулася назад до відправника. Отут він і захвилювався, раптом з матір’ю щось сталося. Приїхав у село і дізнався, що будинок, у якому він виріс виставлений на продаж, а мама живе у місті у сестри. Не міг чоловік дозволити, щоби будинок купили чужі люди. Він домовився з другом і той оформив угоду купівлі-продажу на себе, але згодом усе переоформив на Андрія.

-Ми вирішили з Настею пожити тут, надто вже нам село подобається, з міським життям не порівняти. Але якщо хочеш, ти завжди можеш повернутись сюди, – сказав Андрій. -Тоді ми назад до міста переїдемо, щоби тобі не заважати.

Марія Іванівна нічого не відповіла, вона просто стояла і тихенько плакала. Їй не було чого сказати синові, вона просто була йому вдячна. Він обійняв матір, а Ольга потихеньку вийшла, якось недобре стало в неї на душі, мабуть, совість ще не зовсім у ній заснула.

Марія Іванівна втерла сльози хусткою і сказала:

-Андрію, Настя, ви вже вибачте мене. А давайте разом жити. Одній мені сумно буде, а з вами добре. Не тримайте на мене зла, багато місця я не займу і з мораллю лізти не буду.

Настя підійшла, обняла свекруху і сказала:

-Звичайно, мамо. Як же ми тебе залишимо? Та й за онуками треба дивитися.

-А де ж вони? – озирнулася Марія Іванівна.

-Двоє на річці, а третій з’явиться через шість місяців приблизно, – посміхнувся Андрій.

Літня жінка залишилася жити з сином та невісткою, а дочка так більше й не показувалася, але грошей за будинок теж не повернула. Машина їй виявилася, на жаль, дорожчою за сімейні цінності.