Марія зайшла до колишньої свекрухи в гості. Вона подзвонила у двері. Та у відповідь – тиша. Марія подумала, відкрила своїм ключем двері і зайшла в кімнату. – Навіщо ти прийшла? Ну що це таке! Це тобі хтось щось наговорив?! Ой… Та не ходи ти до мене! – навіть не привітавшись почала старенька

Марія зайшла до колишньої свекрухи в гості. Вона подзвонила в двері. Та у відповідь тиша. Марія відкрила своїм ключем двері і зайшла в кімнату.

-Навіщо ти прийшла? Не треба витрачати на мене свій час! Ну що це таке! Це тобі хтось сказав, що я заслабла?! Ой… Та не ходи ти до мене, не треба! – навіть не привітавшись почала свекруха.

Тетяна Василівна була людиною неординарною, але при цьому в душі дуже доброю.

Колись давно Марія увійшла до її будинку юною дружиною її єдиного сина.

Їй тільки-но виповнилося вісімнадцять, і Марії здавалося, що її любов до Петра буде вічною.

Свекруха прийняла Марію з усією своєю душевною щедрістю та єдиним встановленим нею правилом – у будинку буде одна господиня. І це не Марія…

Так і почалося її раннє сімейне життя – ні турбот, ні клопоту. Свекруха обіди, вечері готує, посуд миє, одяг пере і прасує.

А коли народився син, Марія навіть не торкалася ніяких пелюшок і тому подібного.

Її спроби допомогти по господарству припинялися свекрухою одразу.
Свекор був простим мужиком і цікаво, що він одразу Марію не злюбив. І не приховував цього.

За її неучасть у жіночій роботі по дому, він завжди сварився. Щоправда, коли свекрухи поряд не було…

Одного разу він привіз їй завдання – свекруха залишилася на дачі з ночівлею і веліла Марії зварити борщ, передавши цілий кошик свіжих овочів.

Враховуючи, що за чотири роки життя зі свекрухою Марія не тільки ні на крок не просунулась у кулінарії, а й забула все те, що знала на момент заміжжя, завдання з приготування свіжого борщу виявилося для неї складним.

Вона зателефонувала мамі, уточнила послідовність приготування. Дізналася, що основою будь-якого супу є бульйон.

З діловим виглядом Марія уточнила у свекра, а де м’ясо на борщ.

Він видав їй пристойний шмат мʼяса, який вона зварила у великій каструлі за дві години.

Виймати його не стала (цього їй не підказав ніхто), а одразу покришила в бульйон картоплю, капусту, болгарський перець, моркву…

Аромати були чудові. І Марія згадала, що її мама рекомендувала під кінець варіння додати перець горошком та лавровий лист.

Марія полізла в коробку із прянощами, знайшла те, що потрібно. Додала до киплячого борщу.

-Ммммм… Оце аромат! – подумала вона.

Наступного дня свекруха, яка повернулася з дачі, закотила своєму чоловікові велику виховну сцену.

І цього разу свекруха розійшлася не на жарт.

-Ти чого перець горошком у борщ додав?!! Хто тепер це їстиме?!

-Ну, я їв, нормальний борщ, чого ти кричиш? – говорив чоловік.

-Та ти що, не знаєш, що такий перець у борщ не додають?! Я тебе просила зварити борщ, як завжди. А ти що тут наробив? Капусту нашаткував дрібно, їсти не хочеться… І навіщо моркву натер? Ти ж робив соломкою завжди? Виливай все – я новий борщ варити буду.

Марія тоді сиділа в кімнаті і тихенько сміялася. Як же її свекру не подобалося, що вона нічого не готує! Він навіть на неї вирішив перенести завдання дружини. А вона ось… Не впоралася.

Більше Марію до плити не підпускали.

Через рік Марія з чоловіком залишили будинок свекрухи та розпочали самостійне життя. Тоді вона й навчилася готувати. Навіть дуже непогано!

А свекруха постійно була поруч, допомагала чим могла, доглядала онука. Але треба віддати їй належне – у Маріїні каструлі вона ніколи не заглядала.

Та на жаль, через вісім років спільного життя Марія пішла від чоловіка. Він любив погуляти і мав дуже складний характер.

Свекруха прийняла її рішення гідно. З онуком продовжувала спілкуватися і навіть платила аліменти замість свого сина.

Хоча Марія цього й не вимагала.

Згодом Марія вийшла заміж, увійшла до нової доброї родини. Щоб свого чоловіка не засмучувати, минуле не згадувала при ньому.

Син виріс, поїхав з дому, не згадував ні батька, ні бабусю з дідусем.

Потім свекруха залишилася сама, а за кілька років не стало і її сина.

Рідні у неї більше не було. Залишилась вона одна.

Жодного співчуття у Марії до неї не було. Вона залишилася десь там, у далекому минулому житті.
Син Марії відвідував Тетяну Василівну у рідкісні дні своїх приїздів, розповідав, як їй важко, як вона запустила квартиру без чоловічої руки, як у неї зламався телевізор, і вона тепер лише читає.

А ще вона економить на всьому – холодильник не вмикає, лампочки купує найтьмяніші, щоб менше електрику споживали…

Він щось намагався зробити, але бабуся виставляла – нічого свого часу на неї витрачати!

А одного разу син перед від’їздом у тривале відрядження розповів Марії, що бабуся скаржиться на поганий зір та слух.

-Мамо, вона справді слаба. Вона мене не чує. І книжки більше не може читати – літери не бачить.

Марії раптом стало її шкода.

Але вона відігнала від себе жалість. Це все у минулому!

А через два місяці син зателефонував і плутано попросив терміново сходити до бабусі. Ключі від її квартири він про всяк випадок перед від’їздом залишив Марії.

-Що трапилося? Чому треба терміново йти до неї? – прохання сина Марію трохи розізлило.

У неї вісімдесятирічна мама потребувала регулярної допомоги, а тут ще колишню свекруху провідуй!
-Мамо, я не знаю… Вона мені зателефонувала і сказала, що їй недобре… А я далеко! Сусіди з нею не спілкуються, та й телефонів я їх не знаю. Сходи, подивися, що з нею! – сказав син до Марії.

У думках Марія насварила свекруху – ну невже не можна укласти договір із соцпрацівником?!

Взяла вона ключі. І пішла.

…На дзвінок у двері ніхто не відчинив. До цього вона продзвонила на мобільний – немає відповіді.

Подзвонила до сусідів – теж тиша у відповідь.

-Ось зараз відкрию, а там… Мало що могло трапитися? – думала Марія.

Вона видихнула. Вставила ключ.

Двері зі скрипом відчинилися. Квартира була дуже бідна.

Марія згадала квартиру, в яку вона прийшла тридцять років тому – нова стінка, заставлена ​​рідкісними книжками, кришталевий посуд, графини, рідкісної краси келихи, кольоровий телевізор…

На стінах дорогі шпалери, килими, на підлозі лінолеум, вкритий пухнастими доріжками. Заможними були батьки колишнього чоловіка…

Зараз ті ж шпалери та лінолеум. Ті ж килими.

Полинялі та запилені. У відкриті двері видно стінку, вкриту тріщинами на лаковій поверхні і спорожнілу.

Марія увійшла до кімнати, яку колись відвели їй із колишнім чоловіком свекруха.

Тетяна Василівна лежала на старенькому дивані, застеленому брудним покривалом. На її вітання вона ніяк не відреагувала.

І тільки коли Марія підійшла до неї ближче, свекруха голосно запитала:

-Ви хто?!

Потім уважно придивилася і охнула.

-Ти?? А як ти дізналася?!

І зніяковіла, почервоніла, соромлячись обстановки.

Марія викликала швидку.

-Навіщо? Ну навіщо ти викликала? Я і так впораюся, вперше, чи що?! А якщо й не впораюся – мені ж краще! Не хочу в таких умовах жити! Ти бачиш?! Нічого в мене не лишилося!! Нічого! Кому я потрібна? Нікому! Кішка – і та без мене на вулиці краще жити буде! Випусти її на вулицю, чуєш?!

Марія сварилася, не погоджувалася, але свекруха через її не чула.

-Ось рецепт, купіть пігулки, – сказала лікарка швидкої, – ще треба було б крапельниці поставити. Зможете знайти медсестру?

Марія кивнула.

-Тоді ось вам рецепт. Я все написала.

-Тільки хто це все робитиме?! – думала Марія, розуміючи, що залишити колишню свекруху просто так уже не зможе…

Провівши лікарку, Марія повернулася до повеселілої свекрухи.

-Ну що? Лікуватимемося? – запитала вона.

Свекруха закивала і крикнула у відповідь:

-Тільки ти йди! Мені вже легше! Не марнуй свій час!

Та Марія тиждень ходила до колишньої свекрухи, пильно стежачи за дотриманням усіх прописаних процедур. Вона молодець – приписи лікарів дотримувалася. Мабуть, злякалася трохи…

Але бурчати не перестала.

Марія купила їй недорогий телевізор, підключила нормальну антену, вставила навушники – і свекруха знову почала дивитись улюблені серіали. На радощах вона залізла в свою скриньку і відшкодувала їй покупку телевізора та навушників з антеною майже вдвічі.

-Це збирала на поминки… – пояснила вона. – Ось дивись! Тут маю всі гроші! Якщо прийде час – візьмеш!

До колишньої свекрухи Марія тепер ходить кілька разів на тиждень. Носить продукти, пігулки, намагається навести порядок.

Намагається – бо щоразу, коли Марія бере швабру, свекруха рішуче її забирає з криками: “Я сама все вимию, не треба!»

Свекруха непогано спілкується телефоном – каже, що там є дірочка, і якщо до неї прикласти вухо, то все чути краще.

-Дивовижно! Де б таку дірочку знайти, щоб вона мене чула?! – думала Марія.

Син обіцяв після відрядження приїхати та переконати бабусю укласти договір із соцпрацівником.

А днями вона заявила Марії:

-Знаєш, я тут подумала… Чи багато мені треба на тому світі? Хрест поставиш – і добре. Я ось хочу пральну машинку.

І от Марія шукає машинку пральну. І майстра, який її підключить…

-А син, коли приїде, хай на себе бере ремонт. Шпалери зовсім подерті вже! – міркує жінка.