Аліна з Сашком прийшли в садок. Вони принесли виріб з каштанів, який зробили вдома. Раптом до них підійшла вихователька, гидливо глянула на їхній виріб і хмикнула. – Вам не подобається? – запитала Аліна. – Інші діти зробили краще! – сказала та. – Тобто їхні батьки зробили? А ми все самі! – відповіла Аліна. Вихователька аж застигла від обурення

-Завтра треба принести виріб із каштанів! У нас буде виставка! – з усмішкою промовила Світлана Іванівна – вихователька Сашка.

-Завтра? Але як? Чому ви раніше не сказали? – запитала Аліна.

Вона й гадки не мала, як усе встигнути до завтра.

-Я батькам ще тиждень тому говорила! Ой, ви ж у нас тільки третій день, але я впевнена, ви щось придумаєте! Не хотілося б, щоб Сашко виділявся на тлі інших дітей, адже він і так новенький.

Аліна недобре подивилася на жінку, сухо попрощалася, взяла хлопчика за руку і вийшла з групи. Всю дорогу додому вона про себе сварилася через те, що їй тепер ще треба возитися з цими каштанами.

І де їх взяти? Ніч уже майже надворі! Не в ліс же по них іти?

-За тиждень? Та про таке за півроку треба попереджати! – думала вона про себе.

Дівчина все ніяк не могла звикнути до нової ролі матері. Два тижні тому не стало її мами. Вона довго була слаба, а потім її не стало.

Сашко приходився Аліні племінником. Її старша сестра Надя народила сина і залишила матері на виховання, а менше ніж через рік вийшла заміж за іноземця і поїхала. З того дня від неї не було жодної звістки. Навіть слівця…

Їхня мати довго сподівалася, що Надійка повернеться або хоча б дасть про себе знати, але цього так і не сталося. Бабуся оформила онука на себе. Так вони й прожили кілька років, доки вона не заслабла.

Сама Любов Андріївна все життя пропрацювала вихователькою у дитсадку, але вже була на пенсії. Коли Сашку виповнилося три роки, вона спочатку думала віддати його в садок, але потім вирішила, що сама може зайнятися початковою освітою онука, адже мала великий досвід.

Та й водити його щоранку в садок не доведеться.

Здоров’я в неї вже було не те. З дому вони виходили лише за великої потреби. Гуляв хлопчик у дворі з друзями, а бабуся виглядала його з вікна.

Коли Сашку виповнилося чотири роки, Любов Андріївна вже знала, що слаба і розуміла, що треба подбати про онука. Тоді вона й зателефонувала молодшій дочці – Аліні. Попросила її приїхати та зайнятися оформленням документів.

Аліна довго не хотіла цим займатися. Вона жила в іншому місті. Вона мала своє життя. Робота, молодий чоловік, друзі. Їй довелося все залишити, щоб доглядати матір в останні місяці…

Любов Андріївна просила не віддавати Сашка в дитячий садок, поки вона ще була. Хотіла провести з ним якнайбільше часу, не могла на нього надивитись, любила онука всією душею.

Аліна поважала прохання матері, але коли її не стало, то все ж таки оформила хлопчика в садок, адже працювати і доглядати за ним одночасно вона не могла.

Трохи поміркувавши, Аліна вирішила, що залишиться тепер із сином у місті, де пройшло її дитинство. Все ж таки є квартира, а це вже великий плюс. До того моменту мати вже зробила на неї дарчу, щоб потім не було довгої тяганини зі спадщиною.

Дівчина влаштувалася працювати в рекламну агенцію, адже й раніше заробляла цим на життя. Її взяли з радістю, бо вона вже мала чималий досвід у цій справі. Щоправда, зарплату запропонували меншу, ніж раніше, зате не доводилося щомісяця давати гроші за орендоване житло.

Їм вистачало на життя, але робота забирала в неї багато часу. На дитячі вироби в дитсадку вона ніяк не розраховувала. Вночі хотілося поспати, а не колупатися із каштанами, чи пластиліном.

Сашко ще сумував за бабусею, але тішився, що не залишився сам. Він знав, що Аліна його тітка, а не рідна мати, але вже встиг до неї звикнути. Хіба що сторонніх людей дивувало, що він називає матір на ім’я.

Вони вже під’їжджали до будинку, коли Сашко наважився запитати:

-Аліно, ти сердишся?

-Трохи, але не на тебе.

-А на кого?

-На твою виховательку.

-А чому?

-Бо зараз уже вечір і каштани у нас на подвір’ї не ростуть. І я гадки не маю, де їх взяти. І ще, ти ж не вмієш робити вироби із каштанів?

-Ні, але я можу спробувати, – невпевнено сказав хлопчик. – Мене бабуся вчила, правда, не з каштанів.

-Отож, доведеться разом вчитися. А ще треба вечерю приготувати та спати лягти вчасно. Тому я і сумую трохи, але ти не переживай, я вже майже заспокоїлася.

Спочатку Аліна вирішила заїхати в магазин, щоб поповнити запаси. Коли вони вийшли з машини, то помітили стареньку бабусю, яка сиділа біля супермаркету. На їхню велику радість вона продавала каштани. У неї був цілий кошик.

-Добрий вечір! Скільки коштують? – ввічливо запитала Аліна.

-Штучка – гривня! – з усмішкою відповіла бабуся.

-А кошик?

-Віддам за сто гривень, якщо все забереш! – на обличчі жінки була така радість, коли вона почула, що хочуть купити весь кошик.

Сто гривень. Смішні гроші. Принаймні так вирішила Аліна.

-А разом із кошиком? – поцікавилася вона.

-З кошиком? – здивувалася бабуся. – Віддам за сто пʼятдесят!

Аліна простягла жінці гроші, забрала каштани і подякувала їй.

-Доню, у мене здачі немає! – розгублено сказала бабуся.

-І не потрібно! – впевнено сказала дівчина і пішла до машини.

Вона поставила кошик із каштанами на заднє сидіння, а коли озирнулася, бабусі вже не було. Купивши продукти, вони поїхали додому, а після вечері розпочали виготовлення виробу з каштанів.

Аліна та Сашко вже були трохи втомленими, сильно не хотілося морочитися, тому вона запропонувала хлопцеві зробити щось простіше. Вони зробили шапку зі шкаралупи волоського горіха, очі, носик і рот із пластиліну, а потім приклеїли свій маленький шедевр до дошки для кращого ефекту.

-Добре вийшло! – сказав задоволений Сашко. – А давай його назвемо Пан Каштан!

-Добре, тепер і ім’я є! Можемо навіть підписати!

Їм обом здавалося, що вийшло досить добре. Потім вони по черзі прийняли ванну і лягли спати у повній впевненості, що завтра все пройде гладко.

Вранці, коли Аліна привела племінника-сина до садка, то одразу помітила розкладені на столах вироби інших дітей.

Там були справжні шедеври. Розкішні ікебани із каштанів, новорічні віночки, навіть цілі кошики, якісь гнізда. Одразу було видно, що батьки займалися цим не один вечір.

Їхній Пан Каштан виглядав на загальному фоні дещо похмуро, але вони не сумували. Саме ставили його до інших виробів, коли до них підійшла вихователька. Вона гидливо оглянула їхню творчість і невдоволено хмикнула.

-Вам не подобається? – зухвало запитала Аліна.

-Ну, ви бачите, що інші діти постаралися краще! – відповіла Світлана Іванівна.

-Ви хочете сказати, що інші батьки постаралися краще?

-Яка різниця? Головне – результат є!

-Та ні, різниця якраз величезна. Я чомусь думала, що дитячі садки потрібні для того, щоб навчати дітей робити вироби, а не щоб батьки самостійно робили вироби за дітей.

-Мабуть, ви не до кінця розумієте, що таке дитячий садок! – із викликом відповіла вихователька.

-Або ви про це зовсім забули! У мене мама все життя працювала вихователькою. Я багато чого знаю про систему освіти у дитячих дошкільних закладах. Коли я була маленькою, моїй мамі не доводилося робити вироби за мене.

-Можливо, ви просто погано пам’ятаєте! Завжди так було!

-Ні не завжди! – втрутилася інша матуся, яка щойно привела доньку в групу. – Коли мій старший син ходив у дитячий садок, то навпаки приносив мені різні вироби, щоб похвалитися. А тепер мені доводиться за доньку робити, щоб порадувати вас.

Жінку звали Тетяною, але з Аліною вони ще толком не встигли познайомитись, адже вона теж була тут новенькою. Вони перезирнулись і посміхнулися.

Світлана Іванівна застигла. У неї навіть обличчя трохи почервоніло.

-Ось і я про це говорю! – парирувала Аліна. – Може, ваше завдання саме полягає в тому, щоб навчати дітей, а не випрошувати з батьків?

Інші матусі теж чули їхню розмову, але не наважувалися втручатися. Здавалося, що їх це мало хвилює.

-І де ж я візьму стільки часу та каштанів? – гордо поцікавилася вихователька.

-За ваш час ви отримуєте зарплату, а каштанами та іншими матеріалами для навчання ми з радістю забезпечимо вас! – з удаваною усмішкою сказала Аліна.

-Я теж за! – відповіла Тетяна.

Аліні спала на думку одна ідея, але вона була не впевнена, що це спрацює.

-Хочете змагання. Нехай ці вироби стоять тут, а сьогодні ви навчите дітей робити вироби із каштанів. Подивимося, у кого краще вийде. У вас такий великий досвід! Впевнена, що ви впораєтеся ще краще!

-Змагання? А каштани? – сердито запитала Світлана Іванівна.

-Каштани я привезу за кілька хвилин. У нас вдома цілий кошик. У вашій групі – двадцять дітей. Впевнена, вам вистачить на всіх.

-Ну, везіть! – невдоволено сказала вихователька, помітивши зацікавлені погляди інших матусь.

Ще бракувало, щоб хтось поскаржився директорові. Їй давно пропонували вийти на пенсію, але вона трималася за своє місце. Щоправда, працювати не завжди вистачало сил, та й сучасні діти її часом дратували.

Якби не її власна онука, яка теж була в їхній групі, Світлана Іванівна вже сама пішла б на пенсію з радістю, але донька вмовила матір залишитися.

Аліна з Сашком жили недалеко. Вона швиденько метнулася додому, привезла каштани, а потім поїхала на роботу.

Цілий день вона займалася справами, але чекала на момент, коли повернеться в дитячий садок і подивиться на дитячу каштанну творчість. Дуже вже роздратованою виглядала Світлана Іванівна, коли Аліна їхала.

Коли вона під’їхала до дитячого садка, то помітила Тетяну. Жінки переглянулись і привіталися, підходячи до паркана.

-Ти не боїшся, що така поведінка позначиться на сині? – поцікавилася Таня.

-Ні, а має?

-Ну не знаю. Вас і так через звʼязки начебто взяли. Або тому, що одна сімʼя переїхала і місце звільнилося.

-І що? Чи мій Сашко не заслуговує на місце в дитячому садку?

-Я не це мала на увазі, просто зараз у чергу на садок записуються, коли дитина ще в пелюшках. І часом буває дуже складно.

-Справа зараз в іншому. Я не розумію, чому батьки повинні возитися з дитячими виробами після роботи? Особисто у мене для цього немає ні часу, ні навичок. Взагалі не уявляю, як усі ті вироби батьки примудрилися змайструвати.

-А ви що раніше взагалі до дитячого садка не ходили?

-Ні, моя мама займалася Сашком раніше. А тепер мені доводиться.

Тетяна здивовано глянула на Аліну, не витримала і запитала.

-А ви що йому не рідна мати? Вибачте, якщо лізу не в свою справу.

-Я нічого й не приховую. Я його рідна тітка і тепер його мама. Сашка люблю, але всі ці проблеми в садку! Я не готова до них. Розумієте? І я в принципі вважаю, що має бути інакше. А то спочатку в садку вироби ліпи, а потім що? У школі уроки за дітей робитимемо?

Тетяна знову здивувалась, ніби її нова знайома жила в іншому світі. На вигляд їй було двадцять п’ять років. Зрозуміло, вперше потрапила у всю цю систему, тому дивувалася на кожному кроці.

-Ну, взагалі так і буде. Я так розумію, чи у вас своїх дітей немає?

-Поки що ні, але колись, мабуть, будуть.

-Тоді налаштовуйтесь, що й уроки у школі доведеться за дітей робити. Зараз скрізь так!

-Але чому? – обурилася Аліна. – Навіщо тоді все це взагалі?

-На це питання я не знаю відповіді, але одне можу сказати точно, переробити систему у вас навряд чи вдасться!

-Ага, ось усі так міркують і терплять! Гаразд, ходімо, подивимося, що там наші дітки зробили із каштанів!

Жінки піднялися до групи, там було багато інших батьків. Більшість із них юрмилися біля столів із виробами. Там стояли різні звірятка та чоловічки з каштанів, каштани-ялинки та інші прості вироби.

Одразу була помітна різниця. Вони дуже відрізнялися від ранкових шедеврів, які так само стояли на сусідньому столику.

Біля кожного дитячого виробу було написано прізвище дитини. Найбільше Аліні сподобався павучок-каштан. Вона акуратно взяла його в руки, щоб розглянути, коли до неї підбігла дівчинка.

-Не чіпайте! А то поламаєте! Мені його Світлана Іванівна зробила! Дозволила його додому забрати!

Аліна знову привернула увагу інших батьків, але не розгубилася. Почувши заяву дівчинки, вона вирішила трохи схитрувати.

-Ой, яка у нас Світлана Іванівна розумниця! Як чудово вийшло! Дітки, а кому ще вироби зробила Світлана Іванівна? Хто хоче похвалитися та похвалити виховательку? – запитала вона з широкою усмішкою.

Прибіг один хлопчик.

-Мені! Мені! Он той слоник мій! Мені його теж Світлана Іванівна зробила. Правда, гарний?

З усіх боків почали збігатися дітки та хвалитися виробами, які їм зробила вихователька. І тільки вона сама стояла з червоним від сорому обличчям.

Світлана Іванівна сподівалася, що ніхто не дізнається, що вона весь час, поки діти спали, разом із нянею займалася виробами. Вранці вона спробувала попросити дітей зробити їх, але в них так погано виходило, що довелося взяти справу в свої руки.

Все і так було зрозуміло без слів. Батьки переглядалися та шепотілися. І тільки Аліна не ображалася на виховательку, хоч і не могла стримати свій сарказм.

-Нічого, сподіватимемося, що в майбутньому у вас вийде краще. А точніше, у наших діток вийде краще! – тихо сказала вона, підійшовши ближче.

-Наступного разу? – обурилася вихователька.

-Ну, звісно, ​​наступного разу. Що у вас там на черзі із виробів? Я думаю, тепер усім батькам буде цікаво не лише хвалитися своїми шедеврами, а й подивитися, чого ви навчили дітей. Ви ж їх навчите?

-Та як їх навчити? Вони маленькі, безглузді, непосидючі та неорганізовані. Я вже мовчу про творчі здібності!

-Ось бачите, ви самі собі зробили план робіт! Ви знаєте, із чого починати! – з усмішкою сказала Аліна, а потім взяла Сашка за руку і повела в роздягальню.

Сашко переодягся, а потім запитав тітку.

-А тобі сподобався мій Пан Каштан?

-А це хіба не той самий? – здивувалася вона.

-Ні, цього я зробив! Він його брат близнюк! Можна ми обох додому заберемо?

-Звичайно, любий, неси їх сюди! Ми знайдемо для них вдома гідне місце, а потім показуватимемо гостям! – весело сказала Аліна.

Коли вони пішли по свої вироби, вона тільки-но помітила, що на обох столиках стояв Пан Каштан. Вони справді були близнюками. Одразу помітно, що Сашко сам його змайстрував, адже і вчора він майже все робив сам, Аліна тільки підказувала, як правильно.

-Який ти розумник! – похвалила вона племінника. – Ми з тобою точно переможемо!

-Ага, ми ж тепер команда! – погодився Сашко і посміхнувся…