Ліля сиділа вдома сама. Новий рік, а вона одна… – Як Максим міг так зі мною? – сумно думала дівчина. Раптом хтось подзвонив у двері. – Невже це Максим! Ні це неможливо. Вона підійшла до дверей. Там стояв якийсь незнайомець з коробкою в руках. – Привіт! Скажіть, а Максим тут живе? Я його друг. – А його більше нема, – нерішуче відповіла Ліля

Ліля не любила свята, бо у ці дні почувалася особливо самотньою.

Ні, звичайно, батьки завжди кликали її до себе, подруги дзвонили та питали про її плани.

Батькам вона говорила, що проведе день із подругами. Подругам, що поїде до батьків…

А сама заздалегідь закуповувалась продуктами, щоб не виходити з дому, вмикала якийсь серіал і сумувала…

Колись усе було інакше. У неї був Максим, який навіть зі звичайного дня примудрявся зробити свято.

Він дарував найкращі подарунки у її житті, хоча деякі з них не коштували й копійки.

Якось він подарував їй сніговичка з п’яти коробок, і в останній був каштан. У записці йшлося:

«Це той самий каштан, який впав мені в руки у наше перше побачення.

Я тоді вперше почув твій сміх і зрозумів, що хочу, щоб він супроводжував мене все моє життя. Я зберіг цей каштан, як символ обіцянки, що я завжди буду поруч із тобою і робитиму тебе щасливою».

Він обманув її. Ось уже третій Новий рік вона зустрічатиме без нього.

Від кожного звуку кроків у під’їзді вона застигала. Ось зараз повернеться ключ у дверному замку, вона побіжить у коридор, а там стоїть Максим – шапка запорошена білим снігом, у руках великий подарунковий пакет та такі знайомі очі: вибач, я повернувся…

Останній рік вони погано жили та постійно сварилися. Як вибачити себе за це? Якби тільки можна було повернути час!

Коли пролунав дзвінок у двері, вона здригнулася від несподіванки. Першою її думкою було – це Максим! Вона підскочила, але застигла на місці. Ні це неможливо. Максим більше ніколи не прийде.

Це, напевно, хтось із подруг – батьки не зважилися б на такий сюрприз.

Вона підійшла до дверей, подивилася в замкову щілину.

Там стояв якийсь незнайомий чоловік, який виглядав точно так, як уявляла собі Ліля Максима – його шапка була у снігу, а в руках коробка у червоному обгортковому папері.

-Хто там? – запитала Ліля, постаравшись надати своєму голосу якнайбільше рішучості.

-Привіт! Скажіть, а Максим тут живе? Я Борис, ми якось ходили в похід.

Ліля відчинила двері. Чоловік був високий і широкоплечий, у яскравій неоновій куртці. Від його очей розбігалися веселі зморшки, у бороді застрягли сніжинки.

-Ви, мабуть, Лілі?

-Так.

-А я вас одразу впізнав, саме так я вас уявляв.

Ліля подивилася на нього з подивом.

-Максим так багато завжди про вас говорив, я не міг не попросити його описати вас. Я зайду?

Ліля пропустила несподіваного гостя.

-А де Максим? – весело запитав він.

Ліля не знала, як вимовити це вголос. Вона не змогла звикнути до звучання цієї фрази.

-Максима більше нема, – сказала вона.

-Як нема?

-Його не стало. Три роки тому.

Обличчя Бориса, яке світилося щойно такою радістю, вмить спохмурніло.

-Я не знав, – тихо сказав він. – Вибачте.

У коридорі запала мовчанка.

-А я ось у гості заїхав. Він мені тоді сказав – будеш у нашому місті, заходь, будь-якого дня.

А я якось не міг зібратися. А вчора всі мої плани змінилися, потрібний рейс скасували, і я вирішив – ось, всі зірки зійшлися, щоб відвідати Максима.

Купив квиток і до вас. Я думав, що ж він мені не відповідає? Навмання йшов, думав подивлюся на двері і назад. А воно он як… Гаразд, ви мені вибачте, я піду, мабуть.

Він оглянув квартиру, прислухався.

-А що ви тут, одна?

-Одна.

-А хіба так можна? Свято ж?

Ліля знизала плечима.

Борис потоптався на місці, потім запитав:

-А, може, я все ж таки залишуся? Чи я вам заважатиму?

Лілі хотілося сказати йому, що вона не чекала на гостей і взагалі… Але чомусь не змогла.

-Проходьте, – сказала вона. – Тільки у мене ні олів’є, нема, ні ігристого.

-А це я якраз приніс! У мене в рюкзаку. А ще – мандарини.

Він зняв черевики, куртку і почав озиратися, шукаючи куди її покласти.

Ліля зітхнула, взяла в нього куртку та забрала в шафу. І що їй робити із цим гостем?

-Давайте я щось приготую, – невпевнено запропонувала вона.

І поки вона нашвидкуруч робила салат, Борис говорив про Максима. І вперше за ці три роки вона могла говорити з кимось про нього без сліз.

Борис розповідав про те, яким він запам’ятав Максима, про їхню пригоду в дорозі. А Ліля усміхалася, уявляючи Максима.

-У мене ж подарунок є, – згадав Борис.

-Та який подарунок, – відмахнулась Ліля. – Максима немає. А без нього…

Але Борис не слухав її, вийшов у коридор і приніс коробку в червоній обгортці. Він простяг її Лілі.

-Там речі Максима. Він ними дуже дорожив, особливо своїм щоденником. Він тоді загубив рюкзак, ми не змогли його знайти. А потім вийшло так, що я повернувся на те місце, і знайшов його. Там не все збереглося, але я подумав, що він буде радий.

Ліля відкрила коробку. Стара фляжка Максима, пакет, а в ньому його щоденник, вона пам’ятала його, в шкіряній обкладинці.

Ліля підвела очі на Бориса.

-Мені, мабуть, це не можна читати. Це ж особисте.

Борис усміхнувся.

-Там все тільки про вас. Він сам мені казав.

Ліля тремтячими пальцями перевернула сторінку, пробіглася очима по рядках. Ліля, Ліля, Лілічка… На кожній сторінці було її ім’я.

Ні, там було і багато іншого, але завжди з додаванням – “треба розповісти це Лілі”, “ось Лілі б це сподобалося”.

Ліля читала ці рядки, і з кожною хвилиною їй легшало. Минуле залишалося в минулому, і замість суму приносило лише посмішку.

Проводячи Бориса, вона сказала.

-Дякую, це був найкращий подарунок. Якщо будеш у нашому місті – заїжджай, я завжди буду рада тебе бачити.

Борис їхав на вокзал і думав – він ще повернеться. І, здається, що дуже скоро…