Людмила з Павлом поїхали на заробітки. Людмила влаштувалася працювати нянею. Якось жінка, яка взяла її на роботу покликала Люду до себе: – Ви можете зайти до мене?! Людмила хвилювалася, і думала – що ж могло бути не так! Вона зайшла до неї і побачила, що та сидить на дивані, і дивиться дитячі фото. – Я хочу вам віддячити! – раптом заявила господиня. Людмила не розуміла, що відбувається

Людмила з Павлом були разом зі школи. А одразу після її закінчення – одружилися.

Вони змогли створити гарну сім’ю.

Народили двох донечок – Ганнусю і Софійку.

І все було б добре, як би не «занепав бізнес, про який мріяли, та яким хотіли займатися». І на який, до того ж, було взято велику позику…

Вихід був лише один – їхати за кордон, а саме у Францію, на заробітки. Склалося так, що у них були друзі саме у цій країні.

Батьки в обох були ще молодими, повними сил, тому донечок вирішили залишити на них. По черзі, місяць в одних бабусі з дідусем, місяць в інших.

Важко було розлучатися з донечками. Адже вони завжди були всюди разом.

Але їхати було вкрай необхідно. Борги потрібно віддавати – самі так жили, й діток вчили цьому.

Франція для кожного своя. На жаль, Люду і Павла ця країна зустріла холодом, незрозумілою мовою та нехорошими друзями.

Друг, який обіцяв зустріти пару і допомогти з житлом та роботою просто зник. Повідомлення відправив, що, мовляв, виходьте з ситуації якось самі… У мене своїх проблем тут повно…

-І для чого було обіцяти, – тільки й подумали чоловік із дружиною

Благо, по дорозі їм трапився співвітчизник, який підказав, де шукати житло.
Кімнатка була такою маленькою, що головою одразу можна було дістати до стелі, тут же й ліжко, малесенький зовсім стіл, та холодильник. Душ із туалетом – у спільному коридорі.

Люда й Павло не жалілися. Вони розуміли, що це все найнеобхідніше в даний час. Найважливіше – заробити грошей, щоб віддати їх, і якомога швидше побачити дітей.

А ще був великий плюс, з їхнього малесенького і круглого вікна, якщо це взагалі можна було вікном назвати – відкривався неймовірний краєвид на Париж.

Де, десь далеко стояла Ейфелева вежа, яка щовечора світилася різними вогнями, і заворожувала своєю красою.

Люда любила дивитися в це віконечко. Вони поставили стіл біля вікна, і щоразу сидівши за ним, вони жартували:

-Чим ми не схожі на якихось баронів, адже у нас такий краєвид!

Невдовзі, хоча це було й зовсім не легко, роботу на будові знайшов Павло.

Через нових знайомих Павла знайшлася робота й для Люди. Якщо Павло мав тимчасові виїзди, то Люді пощастило більше – вона потрапила в сімʼю, де знали хоча б російську мову, а це вже легше.

Вона мала доглядати за трьома дітьми: двома хлопчиками та дівчинкою. До обов’язків також входило прибирання , приготування їжі, і ще багато чого.

Роботи щодня ставало дедалі більше. Але Люда ніколи не жалілася. До того ж зарплата в неї була така, що рік потерпіти – і борг можна буде увесь повернути.
Власниця величезного будинку – Наталі, де працювала Люда, з самого початку була дуже прискіпливою дамою. Чіплялася до кожної плями та порошинки. Ходила за Людою по п’ятам, щоб виправляти, що не так.

Люда мовчки все робила. Терпіла. Сама не знала, де беруться ті сили.

Діти, за якими дивилася Людмила, також були не досить слухняними. І за кожен їхній вчинок Люда відчитувалася перед їхньою мамою.

Все змінилося з того часу, як Наталі заслабла на місяць.

На долю Людмили випало ще більше зобов’язань. Увесь місяць вона доглядала за дітьми, водила до школи, намагалася допомагати у всьому, чому можна.

Була уважною й терплячою до дітей.

До того ж дім також залишався в порядку та чистоті.

Діти звикли до уваги Людмили. Адже вона ставилася до них, наче своїх. Бо знала, як це залишитися без мами на якийсь час.

Дівчинка навіть часто просила Люду залишатися з нею на ніч. Павло почав злитися на Люду.

-Ти забагато часу приділяєш чужим дітям. Свої вдома чекають!

-Любий, це все заради нас, і власне заради того, щоб швидше побачити наших доньок. Не хотілося б тобі нагадувати, що зараз в тебе взагалі немає роботи. А якщо, не дай Бог, ще я без неї залишуся – це буде все.

-Ти маєш рацію, напевно. Я просто не звик, що тебе немає так довго поруч. Хлопці обіцяли зателефонувати завтра. Кажуть, десь є нова будова, де потрібні працівники, типу мене, – тільки й міг аргументувати чоловік.

-От і чудово. А я скоро буду вдома, заспокоювала його Люда.

Повернувшись додому Наталі, зауважила, наскільки її діти полюбили їхню няню. Адже поведінка дітей – це, наче віддзеркалення ставлення інших до них.

Добре розпитавши дітей, як все було на час її відсутності, Наталі переконалася в порядності своєї працівниці.

Ще через кілька днів, вона вперше з моменту їхнього знайомства заговорила до Люди, вже більш стримано:

-Ви можете зайти до мене?!

-Звичайно, – Люда хвилювалася, і перебирала вже в голові всі варіанти, що могло бути не так.

Зайшовши в кабінет до неї, вона побачила, як вона сидить на дивані, і переглядає альбом з дитячими фотографіями.

-Присядьте, – звернулася вона до Людмили.

-Дякую, – відповіла жінка.

-Ви знаєте, мої діти для мене все, – почала вона. – Мій чоловік залишив нас заради своєї коханки. Благо, родина моя забезпечена. Батьки передали мені фамільну справу. Поставити все на ноги я змогла. Єдине, що я б ніколи не змогла пережити, це коли моїм дітям було б недобре. Я бачу, що ви дуже хороша. І ставитесь дуже тепло до моїх діток. За моєї відсутності навіть на цей місяць ви змогли стати для них хорошою опорою. Власне за це я й хотіла б вам подякувати… Чи могли б ви розповісти мені, що саме привело вас до приїзду сюди?!

-Вибачте, але я б не хотіла обтяжувати вас своїми розмовами, – несміливо відповіла Людмила.

-Я сама запитала. Якщо можливо, я б хотіла знати вашу історію…

Людмила коротко переказала те, що з ними трапилося вдома. Про бізнес, яким тільки но почали займатися і про борг, який потрібно повернути. А коли згадала про дочок, сльози одразу навернулися на її очі.

-Я хочу вам віддячити. – вислухавши свою працівницю, звернулася Наталі. – По-перше, я підніму вам зарплату. По-друге, знаючи, як ви скучили за своїми дітьми, можу допомогти вам організувати зустріч на Новорічні свята. У вас є хтось, хто б міг їх супроводжувати за кордон із вашої країни?!

-Так. Звичайно. Є мої батьки. Та й батьки чоловіка також, – Людмила не тямила себе від щастя.

Вона так мріяла обійняти своїх дітей.

-В нас є будиночок для гостей. Він пустує вже роками. На час їхнього візиту ви можете ним скористатися.

-Я навіть не знаю, як вам дякувати!

-Ви вже це зробили. Мушу зізнатися, в нас працювало багато жінок. Але таку, як ви, зустрічаю вперше…

Людмила ще довго не могла повірити в те, що зустріч із дітьми стане реальністю вже через кілька тижнів.

Чоловік також влаштувалася на стабільнішу роботу.

Їм обом справді пощастило зустріти добрих людей на своєму шляху, не зважаючи на те, що все починалося набагато сумніше.

Борг вони повернули. Ще й змогли заробити трохи більше грошей, щоб повернутися додому, і започаткувати свою справу.

Адже досвід вже їх навчив, як бути обачнішими.

З Наталі Людмила залишалася ще довго на зв’язку.

Адже кожна з них вчинили, як справжня матір, з люблячим серцем…