Вікторія сиділа і вибирала, куди можна поїхати на відпочинок з чоловіком. Раптом задзвонив телефон. – Вікторія Володимирівна? – пролунав незнайомий голос. – Костянтин Степанович – це ваш чоловік? – Мій, – сказала вона. – Щось трапилося? – На жаль, так. Його більше немає. Вам треба приїхати. Вікторія поклала слухавку і довго сиділа мовчки. – Що ж тепер робити, – думала жінка

Вікторія була керівником успішного туристичного агентства. Вона з дитинства любила подорожувати і завжди хотіла пов’язати свій бізнес саме із цим.

Але як виявилося подорожувати самій і відправляти у подорожі інших – це зовсім різні речі. Чим більше розросталося її агентство, тим більше часу та уваги вона приділяла своєму бізнесу.

В результаті Вікторія вже понад рік нікуди не виїжджала. Вікторія вирішила, що настав час підібрати кілька вигідних турів та ввечері обговорити з чоловіком, куди вони поїдуть.

Вона саме займалася підбором цікавих пропозицій, коли її телефон задзвонив.

-Вікторіє Володимирівно, – пролунав голос. – Костянтин Степанович – це ваш чоловік?

-Мій, – підтвердила Віка. – Хто ви? Щось трапилося?

-На жаль вашого чоловіка не стало… Він їхав машиною і тут… Одним словом, вам потрібно приїхати. Запишіть, будь ласка, адресу.

-Я… Я… Їду, – Вікторія тремтячою рукою записала адресу. – А коли мені приїхати? – запитала вона.

-Під’їжджайте зараз, – відповіли їй.

Вікторія поклала телефон і довго сиділа, дивлячись в одну точку. Напевно, треба комусь зателефонувати… Когось попередити… Що взагалі роблять у таких випадках?

Вона вимкнула комп’ютер, зібрала речі і пішла до виходу. Потім зупинилась і озирнулась. Ключі від машини залишилися лежати на столі. Віка повернулася. Взяла їх і кілька хвилин задумливо розглядала. Потім похитала головою. Все ж таки краще їй зараз поїхати на таксі…

Через сорок хвилин вона вже стояла у просторій кімнаті…

-Так, це він, – пробурмотіла вона. – Це мій чоловік. – Я можу йти?

-Вибачте, але… Дівчина, яка була з ним у машині, – почав чоловік у халаті, який також був присутній. – У неї не було жодних документів. Може, ви її знаєте?

-Дівчина? – здивувалася Віка. – Костянтин їхав не один?

-Ні, погляньте…

Віка дивилася на обличчя досить молодої, але зовсім незнайомої їй дівчини.

-Я гадки не маю, хто це, – пробурмотіла вона. – Тепер я можу вийти звідси?

Разом із тим чоловіком вони вийшли у коридор.
-Вікторіє Володимирівно, нам потрібно встановити хто ця дівчина, тому я хотів би поставити вам кілька запитань.

Вікторія кивнула. Чоловік запитав, де працював Костянтин, поцікавився, чи дівчина могла бути його колегою. Вікторія дала йому адресу фірми, де працював її чоловік та запропонувала дізнатися самому. Згодом він назвав вулицю, на якій все сталося.

-Знаєте, що ваш чоловік міг там робити? – запитав він.

Віка здивовано похитала головою.

-Поняття, не маю, – відповіла вона. – У тому боці він не має жодних друзів, чи родичів. Робота в нього не була така, щоб десь багато їздити. Він взагалі в цей час мав бути в офісі.

Після розмови зі слідчим Віка поїхала додому. Вона так досі нікому й не подзвонила. Цілий вечір вона просто ходила по квартирі, не знаходячи собі місця.

А потім їй зателефонували і повідомили, що чоловік взяв тижневу відпустку на роботі, і що дівчина, яка була у його машині, не була його колегою.

Віка була здивована. У них із Костянтином була хороша сім’я. Рівні стосунки. Період яскравої пристрасті між ними давно закінчився. Але вони, як і раніше, багато розмовляли, часто проводили час разом.

Вікторія не мала секретів від чоловіка. Вона думала, що в нього немає секретів від неї. І тут такий сюрприз. Чоловік пішов у незаплановану відпустку. Нічого їй про це не сказав.

Більше того, щоранку він йшов нібито «на роботу»… Де він проводив свій час? І хто ця дівчина у його машині? Відповідь напрошувалась сама собою. Але Віка зовсім не хотіла вірити, що її чоловік мав коханку.

Наступний тиждень пролетів для Віки, як у тумані. Вона готувалася до поминок. Обдзвонила друзів та знайомих. І нескінченно відповідала на ті самі питання.

Коли нарешті все закінчилося, Віка повернулася до порожньої квартири, і вперше дала волю сльозам.

Ще через тиждень їй повідомили, що дівчину звали Ірина. Вікторія ніколи раніше не чула про неї.

-Можете мені щось розповісти? – запитала вона. – Як вони познайомились із моїм чоловіком?

-У Ірини Павлівни залишилася тільки бабуся. Матері не стало кілька років тому. Павло Аркадійович – Іринин вітчим.

Удочерив її, коли їй було три роки. Але на даний момент його теж немає. Ірина Павлівна шукала свого тата. Я знаю це, бо вона зверталася кілька разів у відповідні місця. Загалом… Виходить, що ваш чоловік Костянтин Степанович і був її батьком.

Віка глибоко зітхнула. З одного боку, вона була рада, що чоловік не зраджував її. Принаймні останнім часом. А з іншого… Дочка?

-Вікторія Володимирівна, як я вже сказав, із родичів ми знайшли лише бабусю Ірини, і… Втім неважливо. Я так зрозумів, що вона слаба. І з грошима все не зовсім добре. А у вас, я певен, є запитання. Можливо, вам варто зустрітись? – запропонували їй. – Я дам адресу.

Вікторія сумно посміхнулася і відповіла.

-Давайте, що ж уже тепер…

Через пару днів Віка все ж таки поїхала за адресою, яку їй дали. Вона довго вагалася, бо не була певна, що хоче дізнатися правду про чоловіка.

Його більше немає. Тож яка різниця, що відбувалося в минулому? Або все ж таки… Зрештою, Віка вирішила, що яка б не була правда, все ж краще її знати. Інакше вона просто постійно про це думатиме.

Двері Вікторії відчинила жінка похилого віку. Вона дивилася на Віку, ні про що не питаючи, мабуть, чекала, коли Вікторія сама скаже, навіщо прийшла.

Віка представилася і сказала, що хотіла б поговорити.

-Ну, заходь, – відчиняючи двері ширше, запросила її жінка. – Не знаю я, правда, про що нам говорити. Всі негаразди Іри через твою родину.

Вікторія здивовано подивилася на жінку.

-Чому? – запитала вона.

-Ходімо, – покликала жінка. – В кімнату. Покажу.

-Вибачте, а як вас звати?

-Тетяна Іванівна. Сідай, – вона вказала на диван. – Ось дивись, – вона простягла Вікторії кілька фото. – Покажу тобі фотографії, щоби у тебе не було сумнівів. Так ось на фотографіях моя дочка та твій чоловік. Вони недовго зустрічалися.

Навіть не знаю де познайомилися. Дочка сама від нього пішла. У неї на прикметі з’явився інший хлопець. Вона думала, що він перспективніший. Вона тоді ще не знала, що чекає дитину. Дізналася за кілька тижнів.

Костянтину вирішила не казати. Думала переконати того хлопця, що це його дитина. Але з ним нічого не склалося. Вони розійшлись. І Віра лишилася сама. Чесно скажу, не дуже кмітлива була вона. Не вміла в мужиках розбиратися.

Та що там. Загалом, вона вирішила Костянтина твого знайти. Але в неї не вийшло. Не знаю чому. Вона казала, що він кудись поїхав.

-Так, – кивнула Вікторія. – Костянтин кілька років прожив у іншому місті. У нього заслабла бабуся. І він переїжджав туди, щоб доглядати за нею.

Тетяна Іванівна кивнула.

-Коли Іринці було шість, Віра познайомилася з Павлом. Місяці через чотири вони одружилися. Не поганий був чоловік, але любив гульнути. Років з десять вони разом прожили…

-А коли Ірина з’ясувала, що мій чоловік – її батько?

-Зовсім недавно. Можливо, півроку тому. Іра дуже довго його шукала. Стільки часу та грошей витратила. І ось результат, – жінка сумно розвела руками.

-Я не розумію, – сказала Вікторія. – Про що ви кажете? Костянтин що, якось погано ставився до неї?

-Ну, по-перше, оце ось що сталося. Знаєш, куди вони поїхали? Купувати новий диван для Сашка. Що за нісенітниця. І на старому він міг ще чудово спати. Не треба його балувати.

-Вибачте, – зупинила її Віка. – А хто такий Сашко?

-Правнук мій, син Іри, – відповіла Тетяна Іванівна. – Ти що, не знала?

-Ні, – повільно промовила Віка. – Не знала.

-Але де зараз дитина? – Запитала Віка.

-У дитячому будинку, звісно. Я стара. Дбати про нього не можу. Він ще маленький. Лише два роки. Там житиме.

-Зачекайте, а як же його батько?

-Ось тут теж треба твоєму чоловікові дякувати, – відповіла Тетяна Іванівна. – Іра у мене вся в матір. Чоловіків теж вибирати не вміла.

Завагітніла від якогось, а йому дитина нащо. Він одразу від них відмовився, як тільки дізнався.

А нещодавно начебто вирішив за розум взятися. Став до нас заглядати, сином цікавився. Теж, звісно, ​​проблеми були. То гуляє, то свариться.

Але гроші Ірі давав. Твоєму чоловікові він не сподобався. І Костянтин Іру проти нього настроїв. А тепер ось… Залишився хлопчик один. Ні матері в нього, ні батька…

-Ви думаєте, він був би потрібен батькові, якби не Костянтин?

Тетяна Іванівна байдуже знизала плечима.

-Хто знає? Все одно, хлопцеві в дитячому будинку рости.

-Ви не будете його забирати? – запитала Вікторія.

-Ні звичайно. Куди мені, стара вже зовсім…
Віка попросила у Тетяни Іванівни адресу та повне ім’я хлопчика.

Вона знала, що треба зробити. Адже це не просто дитина. Це рідний онук її чоловіка.

Але… Маленька дитина, чи впорається вона? Вікторія думала кілька днів.

Але все ж таки вирішила з’їздити, відвідати хлопчика.

Маленькому Сашкові вистачило кілька хвилин, щоб розчулити жінку. Віка вийшла від нього з широкою усмішкою на обличчі.

У неї знову зʼявилося для кого жити. Вона точно знала, що зробить усе, щоб Сашко ріс поруч із нею.

Вже ввечері вона зустрічалася з юристом, щоб дізнатися, які документи будуть потрібні. Її не хвилювали ні проблеми, ні час, ні фінансові витрати.

Головне, що малюк знайшов дім і родину, яка його любитиме…