Аліса приїхала на ювілей дідуся. Всі сиділи за столом, танцювали, веселилися. Вечір добігав кінця, як раптом дідусь встав з-за столу. – Ну друзі мої, я маю вам сказати дещо важливе. Тій, хто першою з моїх внучок вийде заміж, я свою квартиру і відпишу, – старий усміхнувся і сів на місце. Аліса затихла, і її сестра Олена застигла від здивування

Сім’я Іванченків була цілком звичайною. Чоловік, дружина і три доньки.

Батько любив старшу Олександру, мати любила молодшу Олену, а середня Аліса росла сама по собі.

Старша Олександра була гордість батька. І схожа на нього, і така сама відмінниця.

Оленка була красунею. Мама її одягала, як принцесу, на танці водила.

А Аліса все сама по собі… Ніби і вчилася добре, але її успіхи ніхто не помічав.

У шкільних виставах брала участь, але батьки на виступи не приходили.

Іноземні мови їй добре давалася, але кому це цікаво?

Тільки дід її англійську цінував. Ну як цінував, вона йому перекладала дещо по роботі.

Дід був інженером і по роботі йому потрібно було багато читати різними мовами. Ось він і внучку до цієї справи підрядив. Тобі мовляв, практика потрібна, в Олександри часу немає, а Оленка не любить це.

Бабусі по батькові не стало, коли Олександра в інститут вступила.

Батько одразу улюбленій доньці квартиру у користування і віддав.

Та бабуся теж Олександру більше любила, тож це було очікувано.

Коли Олександра переїжджала, Аліса чула, як мати з Оленкою розмовляла.

-Ти не турбуйся. Батькову квартиру я тобі віддам.

Оленка заздрила, що старшій сестрі квартира дісталася.

-Точно віддаси? Аліса ж старша…

-Ну і що? Батько Олександрі квартиру віддав, бо вона вчиться. А як їй навчатися, живучи в одній кімнаті з Алісою?

-Чула? – дід також чув цю розмову. – Вчись, а то вони вже й мою квартиру поділили. Ти мені до речі минулого разу помилки припустилася в перекладі. Будь уважнішою, – дід був строгим у цих питаннях. – Я тобі за якісний переклад гроші даю.

-Пробач. Екзамени зараз в думках…

-А здала як?

-На відмінно!

-Молодець, – дід сказав це сухо, більше формально.

Але дідові слова міцно засіли в Аліси в думках. Треба вчитися, шукати хорошу роботу та купувати собі житло. За свої п’ятнадцять років вона вже втомилася бути ніким у сім’ї…

Коли дід на пенсію вийшов, то влаштував Алісу в одне бюро, щоб у дівчинки своя копійка була.

Вже в інституті вона влаштувалась у компанію, яка створювала програми. Так, дідусині переклади не пройшли даремно – Аліса стала програмістом.

Хоча батьки не розуміли та не схвалювали цього. Ніби вона приклад мала би з Олександри брати – та бухгалтером стала. Або з Олени, яка залишила танці і стала візажистом.

Після інституту Аліса переїхала від батьків. Всім сказала, що на орендовану квартиру, але насправді у свою.

Поки що іпотечну, але свою.

Працюючи в чоловічому колективі, у Аліси з’явилося багато друзів чоловіків. Вони не бачили у ній дівчину, а лише колегу. Алісу це влаштовувало.

На романтичні стосунки часу не було, та й мама, що завжди твердила, що природа Алісу обділила, сильно зіпсувала впевненість у собі.

Був у Аліси на роботі друг Ромка. Вони сиділи за сусідніми столами.

-Алісо, слухай, а ти можеш мене виручити? – вони сиділи у їдальні.

-Чим?

-Хазяйка попросила житло звільнити. Щось їй там терміново треба. А поки нову квартиру знайдеш… У тебе ж вільна кімната є. Пустиш мене на кілька тижнів?

-Так там спати навіть нема на чому. Я із минулої зарплати тільки на кухню стіл купила.

-У мене свій матрац надувний.

-Тільки ненадовго. Бо ще щось подумають.

Не те щоб Алісу хвилювало, що інші про неї скажуть. Але все-таки навіщо?

Але це “ненадовго” затягнулося на місяць, а потім Ромка сам прийшов із діловою пропозицією.

-Алісо, ну слухай, тобі ж гроші потрібні. Давай я тобі платити буду. Сусід я добрий, тихий. Водити нікого не буду та й з ремонтом допоможу. У мене є машина.

Так, Роман виявився чудовим сусідом. Увечері міг після вечері посуд помити за двох, в магазин сходити, про дрібні ремонтні роботи і мови не було – і кран поміняє, і розетку замінити. У Ромки батько майстер на всі руки, ось сина й навчив.

Роман і справді виявився чудовим сусідом.

Якось увечері Аліса прийшла додому і побачила у себе на кухні Романа і свого діда. Вони пили чай, поки Роман смажив картоплю на вечерю.

-Ого, діду, ти як тут? – Аліса затрималася на роботі, тож Рома приїхав перший.

-Та з другом твоїм ось балакаємо.

-Так, вам є про що поговорити, – Аліса посміхнулася. – А приїхав чого? Не зателефонував навіть.

-Та ось особисто запрошення вирішив привезти. Ювілей у мене як не як. Сімдесят п’ять. І друга свого бери.

-Ні, дядько Михайло. У вас свято сімейне…

-А ви що з Алісою не сім’я? – дід подивився на внучку.

-Дідусю, ми друзі, а з Ромкою ми квартиру разом винаймаємо. Так дешевше.

-Ну дивіться, – дід подивився на обох із недовірою. – Але якщо прийдеш, буду радий.

Дід ще трохи посидів, поговорив з Алісою про роботу і поїхав.

За два дні до дня народження діда Аліса трохи заслабла.

Звичайно Роман відвіз її в ресторан, де дідусь відзначав день народження.

-О, Романе. Проходь, проходь, – дід зустрічав усіх гостей.

Рома ніс за Алісою квіти та подарунок.

-Та я Алісу привіз тільки.

-Ну ти ж за нею приїдеш. Тож залишайся, – дід уже підхопив його за руку і повів до столу. – Тут мої друзі нам буде про що поговорити.

Аліса спостерігала кумедну картину. Вона у дитинстві була частим учасником таких посиденьок на дні народження діда. Дід садив її поруч із собою, і вона слухала. Він казав, що їй корисно слухати, що розумного говорять дорослі.

Святкування добігало кінця.

-Ну друзі мої, я хотів би цей вечір закінчити одним побажанням. Мені вже достатньо років. Внучки виросли, а ось правнуків ніяк не дочекаюся. Тож хочу вам свою волю повідомити.

Усі зосередили свою увагу на імениннику.

-Якщо внучки мої не збираються рухатися, то я допоможу їм. Тій, хто першою з моїх онучок вийде заміж, тій я свою квартиру і відпишу. Може хоч це вас розворушить, – старий усміхнувся і сів на місце.

-Мамо? Про що він говорить? – Оленка не одразу усвідомила слава діда. – Ти ж обіцяла, що дідова квартира мені дістанеться. Олександрі квартиру віддали, а ця моя. Ти обіцяла! – Оленка мало не кричала.

-Так вийди заміж і буде твоєю, – посміхнувся дід. – А поки вона моя, я вирішую кому її віддати.

-Ти це спеціально робиш, бо знаєш, що я з Артемом розлучилася. Чи ти хочеш, щоб Олександрі дві квартири дісталося? – сказала ображено Оленка.

Аліса сиділа тихо.

-От, от! Мені дві квартири дістанеться. Андрій повернеться і ми одружимось, – Олександра розсміялася.

-Діду, можна тебе попросити? – Аліса подала голос.

Вона дивилася на Романа, який був дуже здивований, так само як і друзі дідуся.

-Це моя квартира! Чуєш! – кричала Олена до сестри.

Аліса не звертала уваги.

-Діду, ти залиш мені свою бібліотеку. Цим – вона кивнула у бік сестер, – вона не потрібна, викинуть все, коли квартиру ділитимуть. А мені знадобиться…

Дід повеселішав.

-Ви з Ромкою на вихідні приїжджайте і забирайте. Вам точно знадобиться. Я вже все перечитав.

-Спасибі. Ми поїдемо тоді.

-Їдьте.

Роман допоміг Алісі якнайшвидше залишити цю шумну компанію. Друзі діда теж поспішили поїхати. Нікому не хотілося дивитись, як дві сестри ділять квартиру діда.

-Тепер зрозуміло, чому ти так кричиш. З такою сімейкою легко залишитися без житла.

-Ну загалом так. Але в мене тепер немає потреби все це терпіти.

І от вони з Романом поїхали до діда по книжки. Роман відчував себе як у казці. Якщо Аліса ці книги читала з дитинства, то Роман здивувався, які раритети є у діда Аліси.

Вже вдома Рома завів дивну розмову.

-Знаєш Алісо, я тут з твоїм дідом познайомився краще. Хороший чоловік. І я тут подумав…

-Що?

-Ну ти ж розумієш, що сімейка в тебе так собі. Може, давай їх провчимо?

-Як?

-Ти знаєш, що дідусь твій слабий?

-Ні! – очі Аліси округлилися. – З чого ти взяв?

-Я на полиці знайшов документи. Він їх швидко забрав, але я дещо помітив. Мені здається, що він мовчить, бо сварки будуть через його квартиру. Ми з дідом твоїм розмовляли. Він мені подав ідею. Давай одружимося.

-Що?! – Аліса, яка ще не відійшла від однієї новини, отримала іншу.

-Ну давай твоєму дідові зробимо приємне. Він же вочевидь чекає…

-Ти про що? Як одружимося?

-Ну так формально. Ми й так живемо в одній квартирі. Багато хто думає, що у нас роман. Тож у весілля повірять. Ну, а ми скажемо тільки твоєму дідові. Я не думаю, що він і справді так заповіт склав. Просто хотів онучок розворушити.

-Це безглуздо, – Аліса вважала це дурницею. – А якщо хтось дізнається?

-Про що?

-Але ми спимо в різних кімнатах.

-Так. Тому що я коли сплю розмовляю і буджу тебе, а ти не висипаєшся.

-Романе, ти це через квартиру? – Аліса примружилася. – Хочеш потім спадок поділити?

-Ну ти даєш, – він важко зітхнув. – Ну, яка спадщина? Ну, хочеш шлюбний договір оформимо. Або я папери якісь підпишу.

-Та не про дідову, а про цю. Я ще за неї не заплатила.

-Тим більше. Ми її також правильно оформимо.

Сходимо до Сергія, нашого юриста, він зробить нам все як треба.

Я як уявлю, як твої сестри верещатимуть… — він багатозначно подивився на Алісу.

Аліса теж це уявила і розсміялася.

-Але як це буде виглядати, що ми заради квартири побралися.

-А ми нікому не скажемо.

Обговоривши серйозніше всі питання, проконсультувавшись з юристом Аліса та Роман таємно подали заяву до ЗАГСу. Відзначили без пафосу, тільки заїхали до діда з тортиком.

-Ну, так би й одразу. А то друзі. Я вам одразу не повірив, – старий був радий гостям.

Аліса не вірила в те, що дід серйозно на неї квартиру підпише, але те, що дід був задоволений, її тішило.

Адже це завдяки йому вона має свою квартиру і цікаву роботу.

Діда не стало через півроку. Аліса ввечері йому зателефонувала, домовитись, що вони з Ромкою до нього заїдуть, а він не відповів…

Поминки пройшли спокійно. Про спадщину не було розмови. Ну а яка розмова? Адже ні Олена, ні Олександра заміж не вийшли, а Аліса мовчала.

-Нам напевно розлучитися треба буде, – Аліса сиділа на своїй кухні. Вони повернулися з поминок.

-Навіщо? Заповіт ще не оголосили.

-Романе, ну який заповіт. Це ж був прийом. Діда ми порадували. І я не хочу тебе обмежувати. На тебе жінки он як дивляться.

-Я не хочу розлучатися. Та не потрібна мені твоя квартира. Ніхто ж не знає, що ми одружені. Подобаєшся ти мені. Я до тебе і так, і сяк. А ти закрилася і на мене не звертаєш уваги… І жити до тебе я напросився, щоб ближче бути до тебе.

Ну, я ж знаю, що подобаюсь тобі. Твій дід мені це теж казав. І на весілля він мене вмовляв…

Рома говорив щиро, а Аліса від його слів застигла.

-Ну правда. Давай спробуємо пожити, як справжня сім’я. Ми ж і так живемо як чоловік і дружина, тільки в ліжках різних спимо.

-Романе, я ж думала, що ти мені друг, – Аліса опустила голову.

-Алісо, ну не гнівайся. Я ж серйозно, – Роман сів перед нею. – Давай серйозно, щоб сім’я діти. І дід твій казав, що ми дуже схожі. Не заради квартири, а заради нас.

-А давай спробуємо, – Аліса подумала, що в цьому житті варто мати навіть такі шанси.

Коли стало відомо, що дід написав заповіт на користь Аліси, яка виконала його умову, сталася сварка.

Усі члени сім’ї заявили, що Аліса зробила це спеціально.

Мати заявила, що вона, вимагатиме обов’язкову частку. От тільки нічого у неї не вийшло.

Олена зажадала, щоб квартиру віддали їй, бо мати їй обіцяла.

-Зароби на квартиру сама, – Аліса намагалася триматися.

-От сама і заробляй. А мені мати цю квартиру обіцяла.

-Я вже заробила. Але якщо тобі обіцяли квартиру, то хай тобі залишити ту, у якій живуть батьки. Мені вона не потрібна.

-Що? У цій квартирі моя частка є, – у з’ясування стосунків вступила Олександра, яка теж мала види на частину батьківської квартири.

-Але у тебе вже є квартира.

-Але батьківська більше.

Алісу вже не цікавили сварки сестер. Вона мала інші плани на майбутнє.

І їй вже не було важливо, що її вважали зрадницею і припинили спілкування.

Єдине, що засмучувало, це те що дідусь так і не дізнався, що в них з Ромою скоро буде дитина.

Адже, незважаючи на те, що він був досить строгим і прохолодним щодо своїх онучок, для неї він зробив найбільше.

Просив вчитися, допоміг знайти роботу, сприяв її шлюбу з Романом. Як шкода, що його більше немає поряд…