Юля прийшла додому зі своєю подругою Ганною. – Ходімо, чай з пирогом пити, – з порога сказала вона чоловікові. Борис пішов за ними на кухню. Вони сіли за стіл і тут чоловік не витримав. – Та що ви так на мене дивитеся? – запитав він. – Слухай, Борисе, – почала Юля. Ганна хоче до нас переїхати жити. – Це як так? – Борис застиг від здивування

Хтось подзвонив у двері. Ганна квапливо, наскільки це можливо в сімдесят п’ять років, пішла у коридор відчинити двері. Вона глянула у вічко, хоч і не сумнівалася, що це сусідка.

-Привіт, Ганнусю! Ходімо до нас! – з порога сказала сусідка.

-Юля, а що трапилося? Вигляд у тебе, якийсь загадковий.

-Та онук мій, Владислав, з молодою дружиною до нас жити переїжджає, гостинців нам із дідом, привезли. А нам стільки і за тиждень не з’їсти.

-Зараз збираюся, – відповіла Ганна і побігла вдягатися.

Ганна трохи заздрила подрузі, яка зі своїм чоловіком жила на одному з ними сходовому майданчику у трикімнатній квартирі поряд із її однокімнатною.

Сама Ганна рідних зовсім не мала. Вже пів століття одна живе…

Донька ще в дитинстві цей світ залишила. А потім її чоловік пішов до іншої. Трикімнатну квартиру вони розміняли на дві однокімнатні.

Так пів століття одна тут і живе. Весною вже сімдесят п’ять років їй виповнилося.

А сусідці Юлі добре, у неї чоловік ще є, хоч і старенький вже. І син із дочкою поруч живуть. Четверо онуків. Старший онук, ось одружився.

-О, Ганнусю, заходь! – радісно зустрів її чоловік сусідки Борис.

-Привіт, привіт, Борисе!

-Проходь, давай на кухню. Невістка сьогодні нас частує смаколиками.

-А де самі молоді?

-Пішли. Що їм з нами, старими, робити?

У кухні на столі парували три тарілки борщу з курочкою. На підвіконні стояв тортик і ваза з дорогими цукерками.

Сіли обідати. Борщ був чудовим і Ганна одразу похвалила:

-Добре ваша невістка готує.

-Наш онук – красень, і невістка йому підходяща, – гордо промовила Юля.

-От тільки дивлюся, жити вони з нами не хочуть, – вставив своє слово Борис.

-А що таке? – не зрозуміла Ганна.

-Їм окреме житло бачте треба, – почала пояснювати Юлія. – А де його взяти. У Віктора нашого, хоч і трикімнатна квартира, так там Денису вже сімнадцять, дорослий також. У батьків нареченої двокімнатна квартира і брат її з ними живе. Вже натякали, щоб нашу квартиру розміняти…

-Нехай навіть не думають, – подав голос Борис. – Я цю квартиру пʼятдесят років тому отримав. Ми тут із тобою, Юлько, все життя прожили. Звідси й у останню путь підемо…

-Ой, заради Бога не переїжджайте! – благала Ганна. – У мене, крім вас, нікого на білому світі немає.

-Та ні, Аню! – промовив Борис. – Поки я живий, нікуди звідси не поїдемо.

-Гаразд, досить розмов! – схаменулася господиня. – Давайте пити чай!

Після обіду Ганна з Юлією сходили в магазин. У Ганни молоко з булочками попили. Цілий вечір на лавочці просиділи.

Повернулась Ганна додому, коли стемніло.

Останніх років п’ятнадцять у подруг, приблизно, так кожен день і проходив. Коли в Юлії онуки, Владислав і Денис, були маленькими, вони іноді в Ганни цілими днями сиділи. Своїх у неї не було, ось ці й стали, як рідні.

Вмилася Ганна і лягла спати. Але щось не спалося. Уявила, що сусіди свою квартиру розміняють, Борис хоч і впирається, а як правнуки народяться, що тоді?
Вмовлять же ж діда. Довго не могла заснути Ганна, все думала.

Вранці вона встала раніше. Спекла свій фірмовий пиріг, який її подруга любила і покликала ту до себе.

-Як там ваші молоді? – запитала Ганна, щоб розмову в потрібне русло направити.

-Ой, подружко, відчуваю, незатишно невістці у нас. Вони ж, дівки, як вийдуть заміж, хочуть одразу і мати квартиру, і господинями в ній бути. А тут ми з дідом їм цілими днями на очах.

-Слухай, Юлю, що я тобі скажу. Тільки вислухай мене мовчки, будь ласка.

-А чого ти, Аню, така серйозна?

-Почекай, вислухай! – Ганна зібралася з думками. – Мені вже сімдесят п’ять. Ще років з п’ять може поживу.

-Подруго! Та що це з тобою? Про таке почала думати!

-Зачекай! – сказала Ганна. – Ось я що думаю. Квартиру мою, мені, все одно відписати нема кому. Беріть з Борисом мене до себе, а я папери підпишу, щоб квартира моя твоєму Владиславу перейшла…

-Щось я, подруго не зрозуміла…

-Юлю, я переберуся до вас. Владик зі своєю молодою дружиною перебереться до моєї квартири. І хай живуть собі спокійно. Ми з тобою, може, ще й твоїх правнуків поняньчимо. А коли мене не стане, все там зробите, що треба, і самі вирішуйте, що далі з квартирою робити.

Округлилися у Юлії очі від подиву. Але ось і замиготіли у них радісні іскорки. Подумала вона кілька хвилин і усміхнулася загадковою усмішкою.

-Бери пиріг, підемо мого Бориса вмовляти!

-А сама згодна?

-Згодна, звичайно, ми з тобою, подружко, все одно цілими днями разом.

Борису важко було вже з третього поверху йти. А самотності він, ох, як не любив! Тому завжди був радий, коли дружина із подругою приходила.

А тут з самого ранку прийшли. Та ще й з такими загадковими обличчями.

-Сідай, чай з пирогом будемо пити, – одразу оголосила дружина і разом з подругою пройшла на кухню.

Борис одразу за ними пішов. Яка-не-яка розвага. Та й пиріг у Ганни смачний.

Юля зробила всім чаю. А подруги обоє на Бориса дивляться, і обличчя такі загадкові. Не витримав той і запитав:

-Що ви так на мене дивитеся?

-Ти їж, їж, Борисе! – і Юля поклала йому на тарілку ще шматочок пирога.

Не встиг Борис доїсти, як дружина почала:

-Слухай, Борисе! Ганна хоче до нас перебратися жити.

-Це як так? Щось я не зрозумів? – Борис застиг від здивування.

-Ганна, до нас переїде жити, – повторила Юлія. – А наш Владислав зі своєю дружиною до її квартири перебереться.

Задумався Борис, щось дружина з подругою незрозуміле вигадали.

-Борисе, вступила, у розмову Ганна. – А я свою квартиру на Владислава відпишу.

Подумав той ще трохи і сказав:

-Та згоден я. Ви й так цілими днями разом перед очима мелькаєте.

-Тоді все вирішено! – сказала Юлія. – Ганно ходімо, щось приготуємо. Незабаром молоді прийдуть. Разом пообідаємо та про це все поговоримо.

Прийшов онук зі своєю дружиною Оленою. У кімнаті накритили стіл, наче на свято якесь.

-Сідайте за стіл! – одразу сказала Юлія.

-Бабусю, а що трапилося, – розсміявся онук. – Якісь ви всі загадкові.

-Сідайте! – знову сказала Юлія. – Спочатку поїмо, а потім розмова серйозна буде.

Їли, хоч і мовчки, але всі хитро посміхалися та перезиралися.

Коли поїли. Юлія встала й урочисто, наче на зборах промовила:

-Зараз вам Ганна, щось скаже.

Вона сіла, а Ганна, трохи хвилююся, почала говорити:

-Владислав, ви мені з Денисом, як рідні, а ваші дідусь з бабусею, мені немов сестра і брат. Ми порадилися і вирішили. Я перейду жити сюди, а ви з Оленою перберетеся жити в мою квартиру. Я оформлю, які треба папери, і квартира залишиться тобі, Владику, у спадок!

Кілька хвилин за столом стояла тиша. Потім хлопець повільно підвівся:

-Тітко Ганно, ви це ви серйозно?!

-Ось ключі, – вона поклала зв’язку на стіл. – Інші біля дверей лежать. Ліжка, моє і ваше перенесіть, і можете сьогодні вже там ночувати. А решту завтра потихеньку перенесемо.

-Та ви що, тітко Ганно, – на очах у хлопця навіть виступили сльози.

-Та ну вас, – махнула рукою Ганна. – А то я зараз теж заплачу.

Владислав взяв ключі, щасливими очима подивився на Олену. Та обняла бабусю, дідуся і чоловіка, шепочучи, крізь сльози: Спасибі!

Потім підійшла до Ганни і заплакала.

-Не плач! – заспокоювала її старенька. – Ми з бабусею Юлею твого Владислава няньчили і, дасть Бог, ваших дітей будемо няньчити.

Подруги стояли, обнявшись і щасливими очима дивилися в слід молодим.

-Тепер ми з тобою, Ганнусю, назавжди разом, – витираючи сльози, промовила Юлія.

-До останніх днів, подруго!

Бо ж це таке величезне щастя, бути впевненим, що до цих останніх днів з тобою поруч буде найближча тобі людина…