Надія була вдома одна. Її названа мати з вітчимом поїхали в гості. Надя зайшла до їхньої спальні і почала шукати пульт від телевізора. Раптом вона помітила на тумбочці фотоальбом. Вона присіла на ліжко, відкрила його і раптом застигла. На фото була її рідна мати, а обіймав її молодий вітчим! – Як таке може бути?! – вигукнула вона

Надійка, скільки пам’ятала себе, росла з мамою.

Щоправда, мама була не рідна… Дівчинку удочерили у віці шести років, і вона чудово пам’ятає цей день: нові мама та тато приходять за нею, довкола зібралися дітлахи та дивляться на неї, щасливу.

Нова мама Світлана роздає всім гостинці, а потім веде Надійку, і в неї починається нове життя.

Свою справжню маму Надійка теж дуже добре пам’ятає. Весела, гарна, кучерява. Вона була кравчинею і шила чудові сукні і собі, і маленькій Надійці.

А потім мами не стало. Вже в дитячому будинку їй розповіли, що таке іноді буває… А тата вона ніколи не знала. Але була дуже мала, щоб це все розуміти.

Ще в Надійки був дядько Михайло, брат мами. Він був набагато молодший за маму, і коли її не стало, він був ще юнаком, але незабаром залишив їхнє місто, і з ним вона більше не бачилася.

Залишилася вона зовсім одна, ні бабусі, ні дідуся…

А потім знайшлися нові батьки: мама Світлана і тато Євген. Маленька Надійка чомусь весь час порівнювала нову маму зі своєю рідною.

Вони були зовсім різні: перша мама була молода і весела, а мама Світлана – тітонька строга, але добра-добра. Вона ніколи не сварилася, працювала вчителькою у школі.

Просто вимагала багато чого такого, що рідна мама ніколи не робила.

Коли Наді виповнилося десять років, не стало її названого тата. І вона почула як мамина подруга прошепотіла мамі Світлані:

-Не судилося Наді мати батька, бідна дівчинка, – а мама Світлана заплакала.

Вони стали жити вдвох. І все йшло добре, Надя навчалася в маминій школі, вчилася хоч і не на відмінно, але дуже непогано. Мама їй допомогла у навчанні, а вона мамі вдома.

І коли дівчинці виповнилося п’ятнадцять років, у будинку почав з’являтися чоловік – новий знайомий мами Світлани.

Звали його Олег, він був приїжджий, довго жив і працював у Польщі, про яку часто розповідав.

Мама завжди готувала гарний стіл до його приходу. Дядько Олег любив поїсти, особливо любив рибу і часто купував її, приносив мамі, а вона вже й смажила, і юшку варила, і пироги пекла.

Якось увечері перед сном мама прийшла до Надійки у спальню і запитала:
-Ми з дядьком Олегом вирішили одружитися. Але я мушу в тебе запитати, доню: ти не будеш проти, якщо ми разом житимемо?

-А до Польщі ми переїжджати не будемо, – несміливо запитала Надійка.

Ні, вона не була проти цього заміжжя, але їхати з рідного міста, міняти школу, залишати друзів і їхати в чужу країну їй не хотілося.

Але виявилося, що ні. Олег вирішив перебратися сюди, тут він колись навчався в будівельному училищі, де йому зараз запропонували викладати. Він погодився.

Так, на якихось викладацьких зборах вони і познайомилися зі Світланою. І покохали одне одного.

-А він був одружений? – запитала Надійка.

Але виявилось, що не був. Вірніше, була у нього жінка в Польщі, але не склалося і вони розійшлися.

Так коротко мама окреслила минуле Олега, хоча знала набагато більше. Але дочка вирішила не випитувати – ні до чого їй ці подробиці.

І у Надійки з’явився вітчим, який після весілля перебрався до них з усіма своїми речами.

Чоловік він був непоганий. У будинку полагодив усе, що тільки можна було. До Надійки ставився добре, без докучань і моралі, чого вона найбільше не хотіла. Але незабаром дівчина почала помічати, що він подовгу дивиться на неї, ніби щось згадуючи.

Вона бентежилася і швидко йшла до себе в кімнату.

Якось вона була вдома одна, мама з Олегом поїхали в гості до друзів, і Надя зайшла до їхньої спальні.

Вона шукала пульт від телевізора. Олег мав таку звичку – залишати його де прийдеться. То в коридорі, то на кухні.

І тут вона помітила шкіряний фотоальбом на тумбочці.

Вона згадала, як учора пізно ввечері мама та Олег довго розмовляли про щось, сміялися. Напевно, альбом розглядали.

Вона присіла на край ліжка, відкрила альбом і теж почала дивитися.

Юні хлопці, молодіжні компанії студентських років, училище, друзі… І раптом Надійка застигла – вона впізнала свою рідну маму, яку обіймав усміхнений молодий Олег!

Мама була зовсім молодою в літній сукні, таку ж потім і Надійці вона пошила.

Вона навіть колір пам’ятала. Знімок був кольоровий, і мамина яскрава сукня одразу привертала увагу!

Потім вона знайшла ще пару маминих знімків, на одному вони разом у компанії, а на іншому знову вдвох, але вже взимку.

Дівчина не могла зрозуміти, як таке може бути. Вона не могла дочекатися, коли мама Світлана і Олег повернутися додому, щоб запитати:

-Він що, був знайомий з мамою?!

Розмова була довгою, до пів ночі. Олег розповів свою історію молодості.

Так, він зустрічався з цією дівчиною на ім’я Маргарита, дуже любив її.

Коли він закінчив училище, то поїхав на заробітки у Польщу і покликав її з собою. Але вона відмовилась. Не захотіла їхати з рідного міста, залишати маму одну.

Вона в неї дуже слаба була, а брат молодий зовсім. І їхні шляхи розійшлися…
Він часто намагався звʼязатися з нею, але відповіді не отримував.

Довго був один, потім познайомився з жінкою, але не склалося. І ось він вирішив повернутись…

Ця розмова багато чого перевернула у свідомості Олега та Надійки.

Він розпитував Надійку про маму, та вона мало, що могла розповісти, але згадала про дядька Михайла, брата мами, який зараз жив у Києві. Вони вирішили зателефонувати йому відеодзвінком.

І ось тут усе стало на свої місця. Дядько Михайло впізнав Олега, вони в молодості бачилися, коли Олег зустрічався з його сестрою Маргаритою.

Він розповів, що після розставання сестра зрозуміла, що чекає дитину.

Потім не стало їхньої мами і вони залишилися вдвох, а незабаром народилася Надійка.

Ще за кілька років не стало й Рити. Михайло навчався у Києві, і дівчинку віддали в дитячий будинок. Ну, а далі історію ми вже знаємо.

Олег не став проводити жодних тестів на батьківство, він і так був переконаний, що Надійка його дочка, серце підказувало це…

Він удочерив уже дорослу дівчину і в нього зʼявилася справжня родина.

-Ти дуже схожа на маму, – сказав Олег доньці.

-Я знаю. І тепер розумію, чому ти так розглядав мене тишком-нишком, – усміхнулася Надійка.

А Світлана додала:

-Доля поєднує рідні та люблячі серця. Я жодної хвилини не роздумувала і коли удочерила Надійку, і коли дала згоду вийти за тебе заміж, Олеже. За нас усе вирішили небеса…