Андрій завершив роботу, крутнув крісло і оглянув кімнату. – Оля, я зробив це! Все. Оля? Але в кімнаті нікого не було. – Оля! Він підвівся і обійшов квартиру. Чоловік обдзвонив всіх знайомих, чиї номери були у його телефоні, але дружини ніде не було. Раптом, Андрій помітив, що немає куртки Олі, кросівок та туфель. Немає валізи на антресолях, немає кількох суконь

– Диван ми поставимо тут.

Андрій відірвався від планшета і на мить підняв очі на дружину. Оля притулилася спиною до порожньої стіни і розкинула убік руки. Вона усміхалася і світилася щастям.

– А біля вікна, прямо там, де ти стоїш, поставимо комп’ютерний стіл для тебе. Он у тому кутку – шафу. Жаль, що вечір, сонця немає. Якщо сонячна сторона, доведеться вішати щільні штори або жалюзі. Як ти думаєш? Жалюзі, мені здається, краще, правда? Ти мене не слухаєш.

– Слухаю. Жалюзі… – Андрій кивнув, не відриваючи погляду від екрана планшета.

– А тут повісимо на стіну телевізор, щоб я не заважала тобі працювати і могла дивитися фільми, – долинув із кухні голос Олі.

– Роби що хочеш, тільки дай мені закінчити писати листа. Це важливо. – ледь чутно пробурчав Андрій, продовжуючи набирати текст на планшеті. “Мені потрібен комп’ютер, чим швидше, тим краще”. – Дорога, поїдемо додому, мені потрібно терміново доробити одну важливу справу! Або нам не буде на що купувати меблі, – додав він, ледь чутно.

Оля діловито ходила квартирою. З кімнати на кухню, а потім назад, плануючи як розставити меблі. Адже це була їхня перша власна квартира, де вони планували жити довго і щасливо. У завдання Андрійа входило заробити достатньо грошей на втілення дизайнерських планів Олі, чим він постійно займався. Навіть зараз.

Його мама дивувалася, як вони взагалі познайомилися та одружилися. Андрій цілодобово не відходив від комп’ютера. Якось він чекав друга в парку, сидячи на лавці з ноутбуком на колінах. Раптом до нього долинув дзвінкий сміх, немов брязкіт дзвіночків на вітрі або дзюрчання води струмка, що біжить по каменях. Серце затримтіло від передчуття чогось невідомого і водночас нестерпно рідного.

Він озирнувся. За ним дві дівчини стояли під деревом. Одна щось розповідала, а друга весело сміялася. Вона, мабуть, відчула його погляд, замовкла, і їхні погляди зустрілися на одну коротку мить. Подруга їй щось сказала, та дівчина відвернулася. Потім знову пролунав її сміх. Андрій підвівся і підійшов до них. Так вони познайомились.

Спочатку навіть вибиралися в кіно. Але Андрій не міг витрачати дорогоцінний час на дорогу, прогулянки. Якось так вийшло, що Оля почала приїжджати до нього на орендовану квартиру майже щодня. Ще на останньому курі інституту він почав заробляти та жив окремо від батьків.

Оля йшла, і він забував про неї, віддавшись роботі, доки вона не поверталася. Вона підкрадалася до нього ззаду, обіймала, схрещуючи руки на грудях. Русе кучеряве волосся лоскотало його щоку.

Вони одружилися півроку тому. Андрій працював вдома. Позашляховик припадав пилом у дворі. А до офісу, де працювала Оля, на маршрутці лише кілька зупинок від нової квартири. Тому Андрій продав машину, отримав хороші гроші за виконане замовлення для дуже серйозної фірми, і вони купили однокімнатну квартиру. Оля вмовила одразу поїхати та подивитися ще раз.

– Завтра ми привеземо сюди твій диван, комп’ютерний стіл і тут житимемо. Решту поступово купимо. – Голос звучав прямо біля його плеча.

– Угу, – відповів Андрій.

– Тоді поїдемо. Дорогою додому зайдемо в меблевий і подивимося шафу … – Оля ще щось говорила, але Андрій не почув.

– Все. Пішли. – Він відключив планшет і поцілував дружину у скроню.

– Без машини, звичайно, незручно перевозити речі, але Марія з Ігорем допоможуть. Зате тепер маємо свою квартиру, хоч і однокімнатну. Поки нам вистачить, правда? – Оля обхопила руку Андрійа і притулилася до його плеча, доки вони спускалися на ліфті.

– Цілком, – відповів він.

– Я люблю тебе. – Оля підвелася навшпиньки і чмокнула Андрійа в підборіддя.

У цей момент двері ліфта відчинилися на першому поверсі, і вони вийшли на вулицю.

– Я завтра візьму відпустку за свій рахунок на тиждень і займуся переїздом. Потрібно стільки всього купити. У нас лишилися гроші?

– Га? Так, є трохи. Через тиждень здам програму та отримаю… – задзвонив телефон і Андрій відповів.

Оля відсторонилася, відпустивши руку, пішла поруч.

Він працював цілими днями, сидячи біля комп’ютера та роблячи програми, сайти. Квартира поступово оживала, наповнювалася меблями та необхідними дрібницями, що робили її затишною та зручною. Так вони й жили, доки…

– Андрій, я більше так не можу. Не можу розмовляти із твоєю спиною. Навіщо я тобі? Андрій! – намагалася докричатись до нього Оля.

– Га? Зачекай… – Він клацнув по клавішах, уп’явшись у монітор.

– Я вагітна… Андрій… Ти мене не слухаєш?

– Слухаю дуже уважно, – не відриваючись від екрану, відповів Андрій. – Що ти сказала?

– Я ж кажу, не слухаєш, – відповіла ображено Оля.

– Пробач. Зараз… – Він знову забарабанив клавіатурою. – Завтра здам програму та…

– Я йду від тебе…

Андрій відправив повідомлення, що програма готова, завтра він приїде до офісу та встановить її.

– Оля, я зробив це! Все. Вихідний! – Андрій крутнув крісло і оглянув кімнату. – Оля?

Але в кімнаті нікого не було.

– Оля!

Він підвівся, потягнувся і обійшов квартиру.

Знизав плечима, пішов на кухню і відчинив холодильник. На полиці стояла тарілка з бутербродами, каструля із супом. Андрій поставив чайник на газ і в два укуси з’їв один бутерброд із ковбасою. Задзвонив телефон. Коли розмова закінчилася, годинник показував першу годину ночі. А Оля не повернулася додому.

– Здрастуйте, Ганно Сергіївно. Оля у вас? Ні, ми не посварилися … Не хвилюєтеся, мабуть, у подруги затрималася. Вибачте. – Андрій скинув виклик матері Олі та набрав номер подруги.

– Марія, привіт. Оля до вас заходила? Давно не була? Ні, все гаразд…

Він обдзвонив всіх знайомих, чиї номери були у його телефоні. Він набрав номер Олі. Її мобільник озвався простенькою мелодією з коридору. Тільки тут Андрій помітив, що немає куртки Олі, кросівок та туфель. Немає валізи на антресолях, немає кількох суконь. Коли за два дні дружина не повернулася додому, він пішов у поліцію.

– У чому вона була? Особливі прикмети? Коли пішла з дому? З валізою? Молодий чоловік, ви що не знаєте в чому була ваша дружина? Ваша дружина, просто, пішла від вас, а ви відриваєте нас від важливих справ. Нагуляється та повернеться. Все не заважайте працювати. Краще за своєю дружиною дивитися треба. – Черговий капітан сьорбнув з кружки чай.

– А я тебе попереджала, що дружині потрібна увага, а не тільки гроші. У холодильнику борщ та котлети. За три дні приїду. Все з нею зрозуміло. – Мама взувалася в коридорі.

– Що тобі зрозуміло, мамо? – Андрій вийшов її проводити.

– Що в неї з’явився хтось, до кого вона пішла. Сидиш цілими днями за монітором, нічого не помічаєш, – Все, я поїхала додому, бо зовсім темно буде.

– Добре, – Андрій провів долонею по неголеній щоці.

– І поголись. Дивитись на тебе неможливо. Запустився зовсім. Нагуляється та повернеться. – Мама зачинила двері.

Андрій повернувся до порожньої кімнати. Тиша давила і приголомшувала. Їсти він не став. Вночі наснилася Оля. Він почув шльопання її босих ніг ламінатом і тихий сміх. Ривком сів на ліжку, дивився в темряву. Спина вкрилася потом. «Наснилося». Андрій знову ліг.

За місяць йому надіслали запрошення працювати у Німеччині. Його останній проект сподобався закордонним партнерам фірми, для яких він робив замовлення. Андрій, не роздумуючи, погодився. Хотів залишити записку Олі, на випадок, якщо вона все ж таки повернеться. Але передумав. Вніс гроші в оплату комунальних послуг на рік уперед, зібрався та відлетів у Франкфурт.

***

Пройшов рік.

Андрій знову цілими днями працював. У нього були жінки, але стосунки зав’язувалися короткочасні, несерйозні.

– Ну що, Андрій. Нам подобається, як ви чітко та швидко працюєте. Ми вирішили продовжити з вами контракт на ще один рік. – Директор компанії посміхнувся. – Сподіваюся, ви погодитеся? Нема часу шукати вам заміну, та й не хотілося б.

– Так звичайно. Тільки… – Андрій помітив, як посмішка сповзла з худорлявого обличчя Отто. – Я хотів би додому з’їздити. Давно матір не бачив.

– Так звичайно. Мама – це святе, – сказав Отто українською мовою з великим акцентом. – Тижня вам вистачить? Зайдіть до Клаудії, вона замовить вам квиток на літак. – Отто поплескав Андрійа по плечу і посміхнувся. – Чекаю вас тут за тиждень.

Чому Андрій раптом сказав, що хоче побачити матір, він сам не знав. Дзвонив їй часто, іноді спілкувалися по скайпу. А більше ніхто на нього не чекав вдома. Але щось не давало йому спокою. Журба по батьківщині? Мама пропонувала здавати його помешкання, але Андрій не погодився. Залишилися речі Олі і таке інше. Та й ключі він забув мамі залишити. Ключа Олі після того, як вона пішла, не знайшов. Тому, мабуть, продовжував сподіватися і чекати на неї.

Літак приземлився. З усіх боків пролунали оплески. Андрій вийшов із літака з однією сумкою через плече, в якій лежали дві сорочки та ноутбук. Пройшов повз натовп тих, хто зустрічав і без багажу відразу вийшов до стоянки таксі. Не доїжджаючи до своєї оселі, попросив водія зупинитися.

– То ж не доїхали ще? – захвилювався таксист.

– Я пішки. Давно вдома не був. – Андрій розплатився та вийшов.

– А тоді… – таксист махнув рукою на прощання і поїхав.

Андрій ішов вулицею і посміхався. Ось і його подвір’я. Погляд зупинився на молодій жінці, що схилилася над рожевим візком. Андрій хотів уже було пройти до під’їзду, як жінка підняла голову і Андрій застиг. “Не може бути! Оля?!

То була його Оля. Він пішов до неї через двір. Оля помітила його та встала з лавки. Вони кілька хвилин стояли і дивилися один на одного, як тоді, в першу їхню зустріч. А потім Андрій простяг руки, і вони обнялися.

– Оля! Де ти була? Чому пішла? – шепотів він, відриваючись від неї, щоб переконатися, що вона тут, поряд. Потім знову тісно притискав її до себе, цілував волосся на її маківці.

– Ти не помічав мене. Днями. Тижнями. Хотіла дізнатися, помітиш, що я пішла чи ні.

– Я шукав тебе, де тільки можна.. Але чому ж ти не повернулася?

– Чому? Ти смієшся? – Обличчя Олі наповнилося розчаруванням. – Я сказала, що вагітна. Ти чув? Ні. Ти надто був зайнятий. Я взяла чемодан і сказала, що йду, а ти кивнув. Я поїхала на кілька днів у Київ. Потім повернулася і жила у батьків, доки не народила. Але Катруся дуже неспокійна. Батьки зовсім не спали із нами. Я повернулася до нашої квартири.

– Вибач. Правда, не чув. – Андрій жалісно дивився на дружину.

Оля зітхнула і подивилася на коляску. – Ти хоч згадував про мене?

– Так. Виїхав. Думав, буде легше. Останнім часом хотілося додому. Як відчував, що щось має статися. Вибач, якщо зможеш.

– А ти надовго повернувся? – Оля з надією глянула на Андрія.

Він не витримав її погляду, розплющив очі.

– На тиждень. Я не знав, що ти… Що дочка… – Андрій зазирнув у коляску.

Пухка маленька дівчинка подивилася на нього блакитними очима, як йому здалося, з цікавістю. А потім позіхнула.

– Оля, я нікуди не поїду. Я лишаюся з вами. Якщо вибачиш. – Андрій міцно стиснув руку Олі.

– Давай спробуємо. Я сумувала за тобою. Дуже. – Вона притулилася до чоловіка.

***

Минуло два місяці.

– Андрій, я в магазин. Придивись за Катрусею. Я швидко.

– Угу, – відповів Андрій, не обертаючись від комп’ютера.

– Андрій! Андрій…

Оля знову не могла докричатися до чоловіка.

Більшість конфліктів найчастіше відбуваються через невміння слухати та розуміти один одного. Здавалося б, так просто порозумітися, з’ясувати, що наболіло, і спокійно прийняти якесь рішення. Люди часто залишаються самотніми, бо будують стіни замість мостів. Це не так уже й складно – чути. Інакше можна одне одного і втратити.