Оля зайшла в квартиру, тихенько роззулася. Раптом вона зрозуміла – вдома ще хтось є. Вона відкрила двері на кухню і побачила чоловіка з його батьками. – Оля, сідай! Нам треба поговорити, – сказала свекруха. – Може я чайник поставлю спочатку? – Почекає твій чай, – тон свекрухи не віщував нічого хорошого. – Щось сталося? – невпевнено запитала Оля. – Це нам цікаво, що сталося?! Ти чого за дітьми не дивишся і чоловіку не допомагаєш? Оля так і застигла від обурення

Олі не хотілося повертатися додому. Знову бачити невдоволене обличчя чоловіка, чути його дорікання, що все не так… Яка вона нездала дружина, хазяйка і мама.

Хоча, насправді він всього один день, навіть можна сказати, пів дня він займався дітьми за тиждень.

І цей день був випробуванням для Олі.

Так було щоп’ятниці.

Вона до опівночі, щочетверга готувала все для наступного ранку. Одяг від носочків до шапочки, та шарфика. Все було ідеально поділене для меншого та старшого синів. Кожен рюкзак стояв окремо, щоб було зрозуміло, де чий. Обід для всіх трьох – синів та чоловіка.

Йому потрібно було лише розбудити зранку хлопчиків, дати сніданок, одягнути, і відвезти дітей до школи.

Але Гнат завжди бурчав. Він жодної п’ятниці не обходився без того, щоб зателефонувати дружині, і не дорікнути їй, яка вона погана мати, що вона не займається вихованням дітей і як йому важко зібрати їх вранці. Як вона все незграбно підготувала…

Суть в тому, що всі інші дні Оля робила все сама. А щоп’ятниці її робочий день розпочинався з шостої ранку. Тому це був єдиний день, коли її чоловік мав зібрати, та відвезти дітей.

Сьогодні було так само. Оля їхала, і відчувала, як їй гірко. Невже вона і справді така погана. Але ж це всього один день. І вона все завжди готує, щоб її Гнатові було легше…

Хіба йому так важко оцінити всі її старання. Окрім того, вона щодня працює. Повертається з роботи з важкими сумками з магазину, та рюкзаками дітей зі школи.
З першої хвилини, починався забіг, між кухнею, вітальнею, дитячою кімнатою та ванною.

Уроки, вечеря, душ для дітей, вкладання їх спати, прибирання, приготування на завтра. Вже біля дванадцятої ночі, Оля бралася за незакінчену роботу. А все ж треба зробити до ранку.

Увесь цей час Гнат спокійно відпочивав на дивані, даючи, час від часу, накази – то десерт йому зробити, то води, чи там ще щось подати…

Потім він спокійно вимикав телевізор, позіхаючи і промовляв фразу:

-Як же я сьогодні втомився!!! – і спокійно йшов спати…

Після всіх завершених хатніх справ, і робочих моментів, Оля нарешті залишалася сама. Вона любила малювати. Але ніхто із її сім’ї про це не знав. Вона б і не наважилась зізнатися в цьому чоловікові. Адже Гнат обов’язково сказав би, що це марнування часу, та пуста трата грошей на матеріали.

А мама Гната була б тієї ж думки, ще й би заявила Олі, що вона марно витрачає час і не займається дітьми.

Тому Оля малювала нишком, щоб ніхто не бачив.

Але час, коли вона малювала, перетворювався для неї, наче в інший вимір, де Олі добре і спокійно.

Де не дорікають, а люблять просто за те, що ти є.

Про її хобі знала подруга, і часто намагалася пояснити, що це ненормально ховатися з тим, що ти так любиш від людей, які тобі близькі. Навпаки, вони повинні у всьому підтримувати.

Часто вона чула від подруги фразу:

-Я б давно пішла. З дітьми. Я б не змогла жити, як ти!

-Але ж це моя сім’я. Мій чоловік. Я люблю його і дітей…

-Це не любов! – завжди відповідала подруга, хитаючи головою.

Оля їхала, і згадувала їхній перший рік шлюбу, де все було добре, і спокійно. Коли її Гнат був добрим і дбайливим. Їхала і плакала…

Повернувшись додому, Оля тихенько зняла верхній одяг та взуття.

Але раптом вона зрозуміла, що вдома є ще хтось. Відчинивши двері на кухню, вона побачила чоловіка та його батьків.

Одразу було зрозуміло, що їхній візит несе за собою щось не зовсім зрозуміле. Зазвичай вони завжди попереджали про те, що приїдуть.

-Олю, сідай. Нам потрібно серйозно поговорити, – сказала мама чоловіка.

-Може я чайник поставлю спочатку, і дітей хоч обійму?!

-Почекає твій чай і діти, – тон свекрухи явно не віщував нічого хорошого.

-Щось сталося?! – невпевнено запитала Оля.

-Це ми хочемо запитати в тебе, що сталося?! Чому ти не можеш організувати свій час так, щоб нормально займатися дітьми, і не ганяти твого чоловіка?! Так, як це повинна робити кожна мама!

-Ви серйозно?! А що не так? Я ж віддаю їм увесь свій час – дому і дітям. Для Гната залишається лише п’ятниця. Це смішно. Він батько так само, як і я мати.

-Не смій так говорити. Гнат – голова сімейства. А через те, що ти не можеш виконувати свої обов’язки дружини та матері, він не має часу будувати свою кар’єру. Щоб забезпечувати, завдяки цьому вас же ж!

-Але ж я також працюю, – спробувала заперечити Оля, але тут же зупинилася.

До неї нарешті дійшло – що люди навколо сприймають її лише, як ту, хто все повинен робити в їхній сім’ї. Елементарного розуміння розподілу батьківських обов’язків у них не було?! Їй стало гірко.

Оля встала.

-Ти куди?! Ми не завершили розмову.

-Нам немає більше про що говорити.

-Як ти розмовляєш з моєю мамою?! – нарешті вставив своє слово чоловік.

-Ніяк! Від цього дня ми будемо розмовляти якомога рідше й менше.

Вона забрала дітей. І поїхала в село до своєї мами.

-Мамусю, це ненадовго. Знімемо квартиру, і переїдемо.

-Залишайся, доню, скільки тобі хочеться. Я з хлопчиками допоможу.

Перший період був дуже важким, наповнений сльозами та роздумами про минуле. Та час лікує…

Одного ранку, коли всі ще спали, Оля вийшла на веранду, і застигла від краси навколо…

Осінь буяла яскравими фарбами і молодій жінці захотілося закарбувати цю мить. Вона дістала мольберт і фарби.

Знайшла зручне місце, і розпочала нову сторінку в своєму житті.

Де вона вільна і сильна…