Ольга Іванівна підвела голову. – Мабуть, довго не протягну, – виирішила жінка і набрала номер сина. – Не стане мене скоро, Миколо, – тихо сказала Ольга. – Що трапилося? Ти погано почуваєшся? – запитав Микола. – Ні, все добре. Відчуваю просто, що прийшов мій час, – жалібно промовила Ольга. – Ну, якщо все добре. То я пішов працювати, – відповів син і поклав слухавку. А у понеділок Микола вже не зміг додзвонитися до мами

Ольга Іванівна підвела голову. Жовті вогники в кутку кімнати згасли. 

– Ой, мабуть, довго не протягну, – виирішила Ольга Іванівна. – Та й не гріх. Пожила своє.

Вже з тиждень Ольга Іванівна прокидалася посеред ночі. У темряві кімнати їй бачився якийсь силует, наче хтось хоче про щось попередити. Звичайно, це могла б бути стара плямиста кішка Мурка, та тільки Ольга Іванівна знала, що Мурка, згорнувшись клубком, як завжди спить у неї в ногах. Ользі Іванівні було 78, тож вона вирішила, що таким чином її попереджають, що прийшов її час. Хоча, може, це їй просто здавалося.

– Не стане мене скоро, Миколо, – Ольга Іванівна вранці зателефонувала синові.

– Що трапилося? Ти погано почуваєшся? Викликати швидку? – Посипалися питання від Миколи.

– Ні, ні, не турбуйся. Зі здоров’ям все добре. Відчуваю просто. Не стане мене, а Мурку куди? – жалібно запитала Ольга Іванівна.

– Мамо, до чого тут Мурка? Я взагалі на роботі. Якщо все добре, то з чого ти вирішила, що тебе скоро не стане? – Микола видихнув.

– Пам’ятаєш, я хотіла посадити квіти у батька на могилі. Ти б звозив мене, га Миколо? – Ольга Іванівна наче не чула попереднє питання сина.

– Мамо, я на роботі. Обов’язково зараз це обговорювати? Обіцяв звозити, завезу, – У голосі Миколи почулися нотки роздратування. – У тебе точно все добре?

– Добре, Миколо, добре. А ви з Таньою, і хлопцями коли приїдете? – із надією запитала Ольга Іванівна.

– Постараємось у вихідні. Все, мені треба працювати, – відповів Микола.

– Ви приїжджайте, обов’язково. Я пиріг спечу, – тихенько додала Ольга Іванівна. У трубці вже лунали гудки. Вона розуміла, що син її не чує.

Миколай був її єдиним сином. Він був одружений та виховував двох майже дорослих дітей. Старший син Миколи закінчував перший курс університету. Молодший збирався вступати. Усі вони жили у цьому ж місті, але Ольга Іванівна бачила їх не часто. Микола справно дзвонив. Дзвонила і його дружина Тетяна. Цікавилися здоров’ям і чи вистачає пенсії. Розповідали про успіхи синів і передавали від них привіт. Ольга Іванівна заспокоювала, що все добре і всього вистачає, раділа успіхам онуків і передавала привіти у відповідь. Звала у гості. Син обіцяв, що обов’язково заїдуть найближчими вихідними. Але більшість обіцянок залишалися невиконаними. Чи то ремонт, чи то рибалка, то день народження у друзів сім’ї. 

«У наступні вихідні з’їздимо, – роздумував Микола. – Зрештою, у неї ж все добре, турбуватися нема про що». – Виправдовував він себе, розуміючи, що після того, як батька не стало, матері самотньо.

Ольга Іванівна овдовіла трохи більше року тому. Їй, справді, було самотньо. Але в душі вона теж виправдовувала сина, мовляв, має своє життя, справи, роботу. Онуки виросли. Навіть тут її допомога тепер не потрібна. І все-таки, що вихідних Ольга Іванівна в душі сподівалася, що Микола з сім’єю приїдуть її відвідати.

Розмова ця відбулася у четвер. Тож у суботу з ранку Ольга Іванівна зателефонувала до сина, уточнити, у скільки вони приїдуть.

– Ці вихідні не вийде. – відповів син. – Зовсім забув, у Сергія змагання, поїдемо повболівати, підтримати. – Молодший син Миколи займався легкою атлетикою.

– Ну, ні пуху! – відповіла Ольга Іванівна, вміло приховавши смуток у голосі.

– Чим займемося, Мурочка? – Запитала вона звично у кішки. Мурка повела вухом, звичайно, нічого не відповіла.

Цієї ночі Ольги Іванівни не стало. Тихо пішла. Просто заснула назавжди. Мурка зіскочила з ліжка і неспокійно зам’яукала.

Микола занепокоївся лише у понеділок, коли мама не відповіла на третій за вечір дзвінок.

Поховали Ольгу Іванівну поряд із чоловіком.

– Таня, ти б квітів на могилці батька посадила, – задумано сказав дружині Микола.

– Навіщо? Квіти тут зовсім ні до чого. – здивувалася Тетяна, прискіпливо роздивляючись добротний пам’ятник, який зовсім недавно встановили на могилі свекра.

– Мама просто дуже хотіла, щоби квіти були. Хай будуть, – відповів Микола. Тетяна знизала плечима.

– Добре, посаджу.

Декілька днів потому Микола сидів удома, зсунувши брови дивлячись перед собою. На колінах муркотіла стара Мурка. Микола машинально погладжував кішку. Думками він був не тут, а у своєму дитинстві. Бачив матір, яка схвильовано схилялася над ним, коли він нездужував. Батька, який вчив його кататися велосипедом. Ці та інші щасливі, теплі картинки проносилися в його спогадах. І що ж потім – дзвінки, приїзди з приводу – дня народження, Новий рік… А тепер їх обох немає. Ні батька, ні матері. Микола згадав їх постарілих. Як вони раділи приїзду онуків. Мамин фірмовий пиріг. Батькові історії, які він розповідав на кожному сімейному застіллі. Микола і сам, ніби постарів. Уявив, що ось уже скоро сини виростуть, обзаведуться сім’ями. Раптом вони теж не часто відвідуватимуть своїх батьків? Поспішаємо жити, поспішаємо, а на головне часу навіть не хочемо знайти – подумав Микола і гукнув дружину.

– Таня, де хлопці?

– Сергій гуляє, Микита у себе в кімнаті, займається, – обізвалась Тетяна з кухні.

– Знаєш, а давайте заведемо традицію, вечеряти всім разом незалежно від планів. Кожен день. – Микола обійняв дружину, увійшовши на кухню. – Це буде наш сімейний час.

– Чудова ідея. – Тетяна посміхнулася, витираючи руки об фартух. – Вечеря якраз майже готова. Зателефонуй Сергію, щоб не спізнився.

Це була проста сімейна вечеря, але всі начебто відчули її важливість і значущість. На душі у кожного було світло та затишно. Миколі дуже хотілося вірити, що через роки, вони ось так само збиратимуться у вихідні. Тільки вже із сім’ями синів. І нехай ця мрія здійсниться.